Ухвала суду № 65460176, 15.03.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

"15" березня 2017 р. м. Київ К/800/22032/16

Колегія Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого судді - Олексієнка М.М. (доповідач),

суддів: Рецебуринського Ю.Й., Штульман І.В.,

за участю секретаря судового засідання Пасічніченко А.А., представників позивача Тихоновського Д.М., відповідача - Бисикало Т.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційному порядку справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління ДФС у Чернігівській області (далі - ГУ ДФС) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за касаційною скаргою позивача на судові рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року, Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з ГУ ДСФ на його користь 98 161,25 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку, допустити негайне виконання рішення суду в межах суми стягнення, встановити строк для подачі звіту про виконання судового рішення.

Посилався на те, що відповідачем несвоєчасно проведено з ним повний розрахунок при звільненні, тому за період з дня звільнення (22 жовтня 2013 року) по день фактичного розрахунку (18 березня 2016 року) необхідно стягнути середній заробіток.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року, залишеною без змін Київським апеляційним адміністративним судом від 21 липня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що трудові відносини і служба в органах внутрішніх справ, яку проходив позивач, мають різну правову природу. При цьому стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з органів внутрішніх справ спеціальним законодавством не передбачено.

У касаційній скарзі позивач, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами, просить попередні судові рішення скасувати та ухвалити нову постанову, якою встановити ефективний спосіб захисту його порушених прав. Вказує на те, що у випадку коли спеціальним законодавством певні правовідносини не врегульовані, повинно застосовуватися загальне законодавство, в даному випадку Кодекс законів про працю України.

В судовому засіданні представник позивача вимоги, викладені в касаційній скарзі, підтримав. В свою чергу представник відповідача проти доводів касаційної скарги заперечила.

Вислухавши доводи осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги частково з урахуванням наступного.

Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю (далі - КЗпП) регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

При тлумаченні положень зазначеної норми та 18 Закону України «Про міліцію» Верховний Суд України у постанові від 17 липня 2015 року (справі № 21-8а15) вказав на те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі.

Правовідносини з приводу проходження служби в органах внутрішніх справ на час виникнення спору регулювалися Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ «Про міліцію», Положенням про проходженням служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення), наказами та розпорядженнями МВС України.

У вказаних нормативних актах не визначався порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку. Лише в пункті 1.18 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. N 499, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за N 205/14896, вказано, що у разі звільнення зі служби грошове забезпечення особі рядового чи начальницького складу виплачується до дня виключення зі списків особового складу включно.

В той же час такий порядок встановлений КЗпП. За приписами частини першої статті 117 вказаного Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналізуючи вище згадані норм матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови не виплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цього визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

При усуненні розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції пункту 56 Положення, статті 24 Закону України «Про відпусту», Верховний Суд України з посиланням на вимоги статей 1-3, 12, 14 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», вказав на те, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців, в тому числі працівників правоохоронних органів, членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України. Нормативно - правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги військовослужбовців та членів їх сімей, є недійсними. Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями закріпленими в Конституції та законах України з урахуванням особливостей, встановлених цими та іншими законами.

Як установлено судами попередніх інстанцій, що відповідає фактичним обставинам справи, ОСОБА_3 проходив службу в органах податкової міліції з 6 листопада 1998 року по 21 жовтня 2013 року. Наказом Державної податкової служби України від 30 вересня 2013 року № 008-о/д його звільнено з органів податкової міліції з підстав, передбачених підпунктом «г» пункту 64 Положення. Проте в день звільнення розрахунок проведено не було. Фактично виплату грошового утримання здійснено лише 18 березня 2016 року при виконанні рішенням суду від 24.12.2015 року, яким зобов'язано ГУ ДСФ провести перерахунок і виплату ОСОБА_3 індексацію грошового забезпечення в розмірі 2271,56 грн.

З урахуванням наведених обставин та норм права, суди попередніх інстанцій прийшов до передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. Ухвалюючи таке рішення, судом першої інстанції фактично не досліджувалися докази щодо розміру грошового забезпечення позивача при проходження служби, не встановлювалися та не визнавалися доведеними обставини в цій частині, не перевірялися доводи про не своєчасність розрахунку, підстави не проведення розрахунку та період.

Апеляційний суд порушення, допущені судом першої інстанції, не виправив, фактичні обставини, які мають суттєве значення не встановив, доводи, викладені в апеляційній скарзі, не перевірив, тому попередні судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених частиною другою статті 227 КАС України (порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи), з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції відповідно до частини першої статті 220 КАС України позбавлений права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

При новому розгляді з урахуванням зібраних і досліджених доказів необхідно встановити причини несвоєчасного розрахунку при звільненні, період не проведення розрахунку, розмір грошового забезпечення.

На підставі наведеного, керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Скасувати судові рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року, Київського апеляційного адміністративного суду від 21 липня 2016 року з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню не підлягає.

Судді: М.М. Олексієнко

Ю.Й. Рецебуринський

І.В. Штульман