Ухвала суду № 65460110, 15.03.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 березня 2017 року м. Київ К/800/54754/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Олексієнка М.М. (доповідач), Рецебуринського Ю.Й., Штульман І.В.,

здійснивши в касаційному порядку попередній розгляд справи за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, про визнання неправомірним та скасування рішення щодо відмови у визнанні біженцем, зобов'язання вчинити дії по повторному розгляді звернення за касаційною скаргою позивача на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року,-

в с т а н о в и л а:

У вересні 2015 року ОСОБА_1. звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:

визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС від 30 липня 2015 року № 450 - 15 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати повторно розглянути заяву від 19 січня 2015 року про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

Вказував на відсутність жодної підстави, яка б давала можливість відмовити у визнанні його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду

від 29 вересня 2015 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано неправомірним та скасовано рішення, яка є предметом оскарження. Зобов'язано ДМС повторно розглянути заяву громадянина Болгарії ОСОБА_1. про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. Ухвалюючи таке рішення суд виходив з того, що позивач зробив реальну спробу обґрунтувати доводи, викладені в заяві, про неможливість повернення до країни громадського походження, яку покинув з політичних причин, а також внаслідок обставин, які загрожують його життю та свободі. Відповідачем не доведено правомірність прийнятого рішення.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд рішенням від 17 грудня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував і ухвалив нову постанову про відмову в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю підстав про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Фактичною підставою побоювання повернення до країни походження став намір уникнення кримінального покарання, встановленого вироком Верховного касаційного суду Республіки Болгарія від 27 червня 2002 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення цього суду скасувати і залишити в силі постанову суду першої інстанції. Вказує на те, що обставини обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань доведено судовими рішеннями, які набрали законної сили. Не звернув увагу суд й на те, що до залишення країни національного походження стала реальна загроза життю і свободи.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України від 8 липня 2011 року № 367-VІ «Про біженців та осіб. Які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 367-VІ).

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Вищий адміністративний суд України у постанові Пленуму № 1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року №3, від 16.03.2012 року №3 (далі - постанова Пленуму ВАС України №1), роз'яснив судам, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

При розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

На підставі зібраних та досліджених доказів, апеляційний суд, на відміну від суду першої інстанції, прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність обставин, які б давали підстави вважати, що громадянин Республіки Болгарія ОСОБА_1. в країні своєї національної належності обґрунтовано може стати жертвою переслідувань за ознаками соціальних погляді або політичних переконань.

Згідно фактичних обставин, встановлених судами, очевидною причиною звернення до міграційної служби стало намагання уникнення кримінальної відповідальності за діяння, передбачені статтею 242 Кримінального кодексу республіки Болгарії. За вироком Кримінального відділення Верховного Касаційного суду від 27 червня 2002 року, з урахуванням змін внесених рішенням ІІІ Кримінального відділення Верховного Касаційного суду № 536 від 17 червня 2004 року, ОСОБА_1. заочно засуджено до 5 років позбавлення волі за вчинення злочину, передбаченого пунктом «д» частини першої, частиною другою статті 20, частиною четвертою статті 242 (контрабанда в особливо великих розмірах) Кримінального кодексу Республіки Болгарія. Згодом його оголошено в міжнародний розшук компетентним органом Республіки Болгарії для притягнення до кримінальної відповідальності. В теперішній час сплили строки притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Не встановлено судами й підстав, які б свідчили, що позивач відносяться до осіб, які потребують додаткового захисту.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, висновок суду апеляційної інстанції не спростовує і не дає підстав вважати судове рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: М.М. Олексієнко

Ю.Й. Рецебуринський

І.В. Штульман