Постанова № 65457065, 21.03.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/7344/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд колегією в складі:

головуючого судді Бойко О.Я.,

суддів Андрухіва В.В., Танцюри К.О.,

розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 550-16 від 27.10.2016року, зобовязання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

СУТЬ СПОРУ:

До суду надійшов адміністративний позов позовом ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України в якому позивач просить:

-визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року №550-16, яким ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобовязати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що є громадянином ОСОБА_3 Арабської Республіки, проживав в м. Алеппо. На даний момент не може та не бажає користуватися захистом країни громадянського походження, оскільки країна не спроможна забезпечити належний захист через збройний конфлікт, який триває з 2011 року в ОСОБА_4. Позивач не може повернутися до Батьківщини через причини загальнопоширеного насильства, а також внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою невибіркового обстрілу. Війна в країні відбувається з численними порушеннями прав людини, зокрема, мирного населення, тому неможливо підтримувати жодну із сторін конфлікту у звязку з цим позивач не бажає приймати в цьому участь. Саме тому позивач має обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через приналежність до окремої соціальної групи особа, що ухиляється від несення військової служби.

У 2014 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

Рішенням ДМС України від 18.09.2015 року №658-15 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке позивач оскаржив в судовому порядку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2016 року позов ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення ДМСУ від 18.09.2016 року №658-15 та вчинення певних дій, було задоволено частково, а саме визнано неправомірним та скасовано оскаржуване рішення та зобовязано ДМСУ повторно розглянути справу позивача. Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду постанову Одеського окружного адміністративного суду було залишено без змін.

Однак після повторного розгляду справи позивача рішенням ДМС України від 27.10.2016 року №550-16. Позивачу було повторно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16.12.2016 року позивач отримав повідомлення видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМСУ в Одеській області за №434 від 14.11.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає рішення ДМС України неправомірним необґрунтованим, та таким, що належить до скасування.

Від представника позивача 20.02.2017 року через канцелярію суду надійшла заява про розгляд справи в письмовому провадженні без його участі.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.02.2017 року проти задоволення позову заперечував з підстав викладених у запереченні на позов (т.2 а.с.1-16).

В обґрунтування заперечень представник відповідача зазначив, що позивач не має потреби в отриманні саме міжнародного захисту на території України та звертається до ДМС лише з метою отримання документів, які б дозволили йому легально знаходитися на території України, використовуючи процедуру набуття міжнародного захисту, як крайній засіб для легалізації в Україні.

Представник відповідача зазначив, що рішення ДМС України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України, якщо не має перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить до задоволення частково. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач є громадянином ОСОБА_4, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, до 2003 року проживав у м. Алеппо, за національністю араб, за віросповіданням - християнин. Рідна мова арабська, також вільно володіє російською, розуміє французьку мову. Повну середню освіту здобув на Батьківщині, протягом 2003-2005 років проходив навчання на фармацевтичному факультеті Одеського національного університету ім. Мечникова, навчання не закінчив, у 2008-2012 роках проходив навчання в інституті Ошгу у м. Ош у м. Киргизтан. З 2013 року навчався в Одеській національній академії холоду. За сімейним станом перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, з якою має спільну доньку ОСОБА_1.

Позивач востаннє виїхав з ОСОБА_4 в листопаді 2003 року авіарейсом Дамаск (ОСОБА_4) - Одеса (Україна), на підставі національного паспорту та навчальної візи типу О. Державний кордон України перетнув легально. На території ОСОБА_4 залишився проживати лише батько, який мешкає у м. Алеппо, матір та рідний брат позивача мешкають у м. Дубаі (ОАЕ), інший брат проживає на території України на підставі посвідки на постійне місце проживання в Україні.

Позивач має обгрунтовані побоювання стати жерьвою переслідувань через приналежність до окремої соціальної групи особи, що ухиляються від несення військової служби.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2016 року по справі № 815/6404/15 позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення ДМСУ від 18.09.2016 року №658-15 та вчинення певних дій, було задоволено частково, а саме визнано неправомірним та скасовано оскаржуване рішення та зобовязано ДМСУ повторно розглянути справу позивача.

23.03.2016 року ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2016 року залишено без змін.

16.12.2016 року позивач отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМСУ в Одеській області за №434 від 14.11.2016 року про повторну відмову у визнанні біженцем або, особою яка потребує додаткового захисту (а.с.11).

27.10.2016 року відповідач прийняв рішення № 550-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 біженцем або, особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.31).

Рішенні №550-16 від 27.10.2016 року прийняте відповідно до абзацу 5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» п.6.5 розділу VІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, з урахуванням постанови Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2016 року та ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.03.20016 року по справі №815/6404/15.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч.1 ст. Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.2 ст.72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до абз.5 ст. 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.11 ст. 9 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України № 550-16 від 27.10.2016р. про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що відповідач повинен був зясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обовязково надається з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що субєктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються обєктивним положенням у країні.

Суд зауважує, що відповідач не спростовує той факт, що у м. Алеппо не сприятлива ситуація.

Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, суд зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно інформації компетентних інформаційних джерел: "Великобританія: Home Office,(МВС)(http://www.refworld.org/docid/50. f55c8d2.html).

«Згідно з інформацією багатьох західних дипломатичних джерел, на прикордонних контрольних пунктах ОСОБА_4 встановлено модернізовану комп'ютерну систему перевірки осіб при перетині кордону. Усі служби безпеки мають власні списки осіб у розшуку, але у них міститься інформація, надана різними відділами безпеки з усіх регіонів держави. Є декілька звітів, в яких наводяться цитати осіб, примусово повернутих до ОСОБА_4, які в результаті повернення зазнали затримання і поганого ставлення, або зникли. Деякі громадяни ОСОБА_4, повернуті до держави їх громадянства після проживання за кордоном, були насильно затримані одразу в момент прибуття чи незадовго після їх повернення. Пошук притулку за кордоном вважається проявом опозиції офіційній владі ОСОБА_4, сааме тому шукачі притулку підпадають під імовірність арешту…

…Обов'язкове здійснення військової служби вказано у Національному ОСОБА_6 1953 року. Усі чоловіки віком від 18 до 40 років є військовозобов'язаними за виключенням тих курдів, які є особами без громадянства.

Покарання за ухилення від призову на військову службу залежить від обставин, та може коливатись від 1-6 місяців ув'язнення до 5 років.

Висновок: ОСОБА_3 уряд застосовує жорстокі репресивні засоби щодо призовників у випадку їх відмови вступити в збройні сили, відмова служити через певні переконання з міркувань совісті не визначається у межах країни. Ступінь використання зброї массового знищення органами влади постійно зростав з березня 2011 року, кількістьсолдат були вбиті через спробу дезертирства або відмови стриляти по цивільному населенню.. В ході нинішнього конфлікту сирійське керівництво цілком ймовірно вимагатиме ще більшої кількості призовників задля підтримки президента Аль-Ассада. Враховуючи ситуацію у ОСОБА_4, у випадках коли є навіть припущення, що заявник є дезертиром сирійської армії, або ймовірно підлягатиме військовому набору після повернення, надання притулку буде доречним, оскільки сирійське керівництво вважатиме таких дезертирів за опонетнів режиму».

Таким чином, відповідно до вищезазначеного, позивач має цілком обгрунтовані підстави для визнання особи яка потребує додаткового захисту в Україні.

Враховуючи викладене суд вважає, що відповідач передчасно дійшов висновку стосовно позивача, що в нього відсутні встановлені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту умови для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідач взагалі не взяв до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в ОСОБА_4 триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, відтак беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в ОСОБА_4, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності.

Відтак, відповідач формально перевірив обставини, викладені позивачем, що порушило принцип рівності перед законом та призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області.

Так, відповідно до п.25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 від 16.03.2012 р. суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, на думку суду, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Згідно ч.2. статті 162 КАС України суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов до висновку, що прийняте відповідачем рішення № 550-16 від 27.10.2016р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам та належить до скасування. Проте враховуючи, що діючим законодавством передбачена виключна компетенція відповідача у прийнятті рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2, особою яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору в порядку п.23 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання про їх розподіл судом не вирішується.

На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст. 69-71, 86, 128, 159-163 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2.Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27.10. 2016 року № 550-16, яким ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.Зобовязати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 Басель ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

4.У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст. 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду першої інстанції, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Відповідно до частини першої статті 185, частини першої-другої, четвертої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, сторони які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку дану постанову повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Одеського апеляційного адміністративного суду через адміністративний суд першої інстанції, який ухвалив судове рішення.

Головуючий суддя О.Я. Бойко

Суддя В.В. Андрухів

Суддя К.О. Танцюра