Ухвала суду № 65441330, 21.03.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 березня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/3592/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Бжассо Н. В.

21 березня 2017 року Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді -Шеметенко Л.П.

судді -Потапчука В.О.

судді -Шляхтицького О.І.

за участю секретаря - Алексєєвої Т.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання прийняти рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 24 травня 2016 року № 248-16, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у 2013 році він звернувся із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 24.05.2016 року № 248-16 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18 липня 2016 року позивач отримав повідомлення, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 219 від 13 червня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, рішення ДМСУ є неправомірним та необґрунтованим. Позивач зазначає, що він та його родина до виїзду з Афганістану проживали в м. Кабул. Позивач зазнав переслідувань в країні походження через те, що він був необґрунтовано звинувачений та втягнутий у родинну ворожнечу, через що йому погрожували вбивством. Не маючи змоги отримати захист від держави, позивач вимушений був рятувати своє життя та виїхати з країни походження у пошуках міжнародного захисту. Таким чином, в Афганістані зберігається загроза життю і безпеці позивача. В Афганістані він може зіткнутися з нелюдським або принижуючим гідність поводженням або покаранням. Позивач надає інформацію по країні походження, що на його думку підтверджує суб`єктивні побоювання щодо повернення до Афганістану, підстави визнання його біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06.12.2016 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 24 травня 2016 року № 248-16, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняття нової постанови про відмову у задоволенні адміністративного позову.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

19.08.2013 року позивач звернувся до року ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем в Україні або особою,яка потребує додаткового захисту.

Згідно особової справи ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану, уродженцем провінції м. Кабул, район Чеаркалай Вазір Аббад, за національністю таджик, за віросповіданням іслам (мусульманин), суніт, рідна мова - дарі, неодружений, дітей не має.

Країну постійного проживання позивач покинув у червні 2012 року згідно анкети від 19.08.2013 року, та у квітні 2012 року - згідно протоколу співбесіди від 13.09.2013 року, згідно анкети від 19.08.2013 року позивач зазначив, що виїхав нелегально без жодного документу, проте згідно реєстраційного листка від 30.08.2013 року позивач покинув країну походження нелегально, а згідно протоколу співбесіди від 13.09.2013 року у позивача був національний паспорт, який забрала невідома йому особа після виїзду з Таджикистану.

Причину виїзду з Афганістану позивач називає побоювання помсти від батька його дівчини, яка з невідомих причин зникла.

Покинувши Афганістан, позивач прибув до Таджикистану, де пробув 2,5 місяці. Згідно анкети від 19.08.2013 року, він проживав у свого товариша ОСОБА_2, яке саме місто позивачу невідомо.

Згідно протоколу співбесіди від 13.09.2013 року позивач зазначив, що виїхав до м. Даре Вандж Бадахшан (Таджикистан), де проживав у родича ОСОБА_4.

Після того, як родичі розповіли, що позивача розшукують він виїхав до України за порадою посередника на ім'я ОСОБА_3.

До України, м. Одеса, позивач прибув легковим автомобілем, де перетинав кордон не знає, прибув нелегально, їхав близько 7-8 діб.

Згідно додаткового протоколу співбесіди від 11.03.2016 року, позивач пояснив, що виїхав до України, тому що батьки сказали, що в Україні є багато афганців, вони допоможуть знайти роботу та позивач буде допомагати рідним. Також, згідно зазначеного протоколу позивач пояснив, що родина зниклої дівчини ОСОБА_5 виїхала з м. Кабул та на даний час йому невідомо, де знаходиться.

Судом першої інстанції встановлено наявність розбіжностей у поясненнях позивача, а саме:

Згідно протоколу співбесіди від 13.09.2013 року позивач зазначає, що був знайомий із ОСОБА_5, відвозив її один раз на тиждень чи на два тижні до швачки та на ринок, рідні ОСОБА_5 знали про те, що позивач разом з нею проводить час та не заперечували проти цього. Також згідно зазначеного протоколу, позивач пояснив, що про загрозу своєму життю дізнався від дядька зниклої дівчини, також сестра позивача, яка проживала у тій родині, говорила, що вони ставляться до позивача агресивно.

Проте, згідно протоколу співбесіди від 11.03.2016 року позивач зазначив, що ніколи не спілкувався із зниклою дівчиною, а про існування загрози його життю дізнався від своєї сестри.

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що його рідні проживають у Кабулі, їх ніхто не переслідує, позивача ніхто не шукав, він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою національністю, релігійною належністю, політичними поглядами тощо, не є військовозобов'язаним та не служив у армії.

18.04.2016 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок, згідно якого факти повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

24.05.2016 року ДМСУ прийнято рішення № 248-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1.

За результатами аналізу матеріалів особової справи, судом першої інстанції встановлено, що відповідачем правомірно зроблений висновок щодо неможливості обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Суд першої інстанції дійшов висновку, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому статусу біженця або додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також, судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. В регіоні постійно проживання позивача (м. Кабул) наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. Аналізом інформації з міжнародних правозахисних організацій встановлено, що соціально-політична ситуація в Афганістані, а саме в м. Кабул (останнє місце проживання позивача) є задовільною. За інформацією міжнародної координаційної ради поліції, Афганська національна поліція (ANP) забезпечує добрий рівень безпеки в Кабулі та інших великих містах: Герат, Мазарі-Шаріф, Файзабад. За даними Міжнародної організації з міграції (MOM), в Кабулі були випадки нападів терористів-смертників, що мали вплив на життя людей. У той же час, Кабул є більш безпечним містом, а ніж інші міста в Афганістані, провінція також знаходиться під контролем.

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Окрім того, судом першої інстанції встановлено, факт відсутності перекладача під час проведення додаткової співбесіди 11.03.2016 року, який не заперечується відповідачем.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив про те, що попередній протокол та анкета містять розбіжності відносно перебування позивача у Таджикистані, а також встановлено відсутність доказів існування реальної загрози його життю. Проте,враховуючи те, що відповідачем не забезпечено під час проведення додаткової співбесіди - перекладача, що є недотриманням порядку розгляду заяви позивача, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів зазначає, що апелянт в обґрунтування своєї апеляційної скарги, вказує на те, що позивач володіє російською мовою на середньому рівні, про що зазначив під час анкетування 19.08.2013 року. Окрім того, під час розгляду справи у суді першої інстанції, позивач особисто надавав пояснення суду російською мовою, отже на думку апелянта проведення додаткової співбесіди з позивачем 11.03.2016 року без присутності перекладача, ніяким чином не порушило права позивача. Більш того, протокол додаткової співбесіди 11.03.2016 року підписано позивачем без зауважень. Отже, відповідачем не було порушено приписів Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо не забезпечення заявника перекладачем.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та не приймає доводи апелянта, виходячи з наступного.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними власних управлінських функцій на основі законодавства (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Згідно з ч.3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Колегія суддів зазначає, що згідно заяви від 19.08.2013 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав про необхідність забезпечення його перекладачем. Окрім того, під час розгляду адміністративної справи в суді першої інстанції, у судовому засіданні також був присутній перекладач. Отже, ОСОБА_1 зазначив про необхідність надання йому перекладача у відповідності до приписів ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що в свою чергу поклало обов'язок на відповідача виконати вказані вимоги Закону, проте не було ним виконано. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи.

З огляду на викладені обставини, колегія суддів погоджується з необхідністю скасувати оскаржуване рішення та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача з врахуванням висновків суду першої інстанції.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та дана правова оцінка, а наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість судового рішення.

За таких обставин підстав для скасування постанови суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст.ст.195, 196; 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлено 22 березня 2017 року.

Головуючий: Л.П. Шеметенко

Суддя: В.О. Потапчук

Суддя: О.І. Шляхтицький