Рішення № 65437753, 16.03.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.03.2017Справа №910/1873/17За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Еталон»

про стягнення 76 386,90 грн.

Суддя Демидов В.О.

Представники сторін:

від позивача:не з'явився;

від відповідача:Кучерявий С.В. (дов. №05-2017 від 01.01.2017 р.);

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Еталон" про стягнення 76 386,90 грн. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань щодо здійснення своєчасної виплати комісійної винагороди за договором.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.02.2017 р. порушено провадження у справі №910/1873/17, розгляд справи призначено на 21.02.2017 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.02.2017 р. у зв'язку із неявкою позивача та задоволенням клопотання останнього про відкладення розгляду справи, розгляд справи відкладено на 02.03.2017 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.03.2017 р. у зв'язку із неявкою позивача, розгляд справи відкладено на 16.03.2017 р.

У судовому засіданні 16.03.2017р. представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог та застосувати строк позовної давності.

Представник позивача, що належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, у судове засідання 16.03.2017 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Представник відповідача судове засідання 16.03.2017 р. з'явився, надав усні пояснення у справі.

При цьому, відповідно до п. 3.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

З урахуванням фактичних обставин справи, суд вважає за можливим розглянути справу за наявними матеріалами у даному судовому засіданні з урахуванням положення ст. 75 Господарського процесуального кодексу України

У судовому засіданні 16.03.2017 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва встановив такі фактичні обставини справи.

30.05.2014 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - позивач, повірений) та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Еталон» (далі - відповідач, довіритель) було укладено договір доручення на представництво страховика щодо укладення договорів страхування №040211 (далі - договір), відповідно до п. 2.1 якого, повірений приймає на себе зобов'язання страхового посередника, який за дорученням довірителя виконує частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів), а довіритель зобов'язується забезпечити повіреного інформацією, документацією і сплачувати йому винагороду в порядку і на умовах передбачених цим Договором.

Згідно зі ст. 3.1.5 договору довіритель зобов'язується своєчасно виплачувані повіреному комісійну винагороду.

У відповідності до п. 3.2.2 договору проводити роботу по залученню до страхування страхувальників, консультувати їх про умови страхування, порядок укладання договорів страхування, розгляду і врегулювання претензій.

Пунктом 6.2 Договору передбачено, що винагорода нараховується у відсотках до суми надходження на розрахунковий рахунок Довірителя страхових платежів за укладеними Повіреним договорами страхування, але не раніше дати початку дії і умов договору страхування.

За приписами п. 9.6 Договору бланки договорів страхування передаються Повіреному по актах прийому-передачі, встановленої форми.

Як вбачається з матеріалів справи, актами прийому-передачі наданих послуг від 07.08.2014, 20.08.2014 та 05.09.2014 агентом надано страхувальнику послуги, пов'язані з залученням клієнтів для подальшого укладання страховиком договорів страхування.

Відповідно до вказаних актів прийому-передачі наданих послуг загальна сума комісійної винагороди, що належить до сплати агенту, на думку позивача, складає 12 895,41 грн.

13.11.2014 позивач направив відповідачу претензію-вимогу стосовно сплати заборгованості в розмірі 12 895,41 грн., в якій зазначив, що ним були надані послуги, а відповідачем прийняті на загальну суму 12 895,41 грн., також відповідачем був надісланий позивачу гарантійний лист про оплату вартості наданих послуг, однак відповідачем оплату по договору здійснено не було на підставі чого позивач звернуся до відповідача з відповідною претензією-вимогою.

Факт отримання відповідачем спірної претензії-вимоги підтверджується підписом уповноваженого представника відповідача на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення від 20.11.2014.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначає, що відповідач неналежним чином виконує зобов'язання щодо оплати послуг, отриманих за договором доручення на представництво страховика щодо укладення договорів страхування №040211 від 30.05.2014, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість у розмірі 12 895,41 грн., яку позивач просить стягнути у судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Згідно зі ст. 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 1000 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Відповідно до ст. 1003 Цивільного кодексу України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч. 1 ст. 1004 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 1007 Цивільного кодексу України передбачено, що довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Договором, відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться і в Господарському кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Тож, в силу положень Цивільного кодексу України договірні зобов'язання є обов'язковими для виконання сторонами у порядку та у строк, визначений відповідним договором, або законом.

За приписами ст.ст. 3, 629 Цивільного кодексу України цивільне законодавство ґрунтується на принципах справедливості, добросовісності та розумності та передбачає обов'язковість виконання договірних зобов'язань.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

У відповідності до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач у своєму відзиві зазначив, що акти прийому-передачі не містять жодної інформації про те, що договори страхування, зазначені в даних актах були укладені саме Повіреним. Також позивачем не надано жодних доказів того, що на виконання умов Договору доручення ним взагалі було укладено договори страхування. Договори страхування зазначені в актах прийому-передачі були укладені іншими особами.

Окрім того, відповідач зазначив, що Повірений не укладав договори страхування та не міг укладати, оскільки не отримував бланки договорів страхування.

Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів відповідача, оскільки актами прийому-передачі наданих послуг передбачено, що агентом надано страхувальнику послуги, пов'язані з залученням клієнтів для подальшого укладання страховиком договорів страхування.

Водночас, пунктом 6.2 Договору передбачено, що винагорода нараховується у відсотках до суми надходження на розрахунковий рахунок Довірителя страхових платежів за укладеними Повіреним договорами страхування, але не раніше дати початку дії і умов договору страхування.

Тож, оцінивши матеріали справи, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем договори страхування не укладались, що є необхідною умовою для виплати винагороди, згідно п. 6.2 договору, внаслідок чого у відповідача немає жодних підстав для виплати винагороди агенту в розмірі 12 895,41 грн.

Окрім того, суд звертає увагу позивача на те, що реєстром страхових платежів жодними чином не підтверджується той факт, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 укладала страхові договори, які б тягнули за собою застосування п.3.1.5 договору.

З огляду на те, що судом не встановлено наявності підстав для задоволення позову в частині стягнення комісійної винагороди в розмірі 12 895,41 грн., суд дійшов висновку про відсутність підстав і для задоволення позову в частині стягнення з відповідача втрат від інфляції в розмірі 8 899,22 грн., 3% річних в розмірі 882,89 грн. та пені в розмірі 53 709,38 грн. за неналежне виконання умов договору, які є похідними від вимоги про стягнення комісійної винагороди.

Таким чином, приймаючи до уваги, що за приписами ст.ст. 4-3, 33. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, суть якого полягає у обґрунтуванні сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, своїх вимог і заперечень поданими суду доказами, які господарський суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оскільки наявними у справі документами не підтверджується, що права позивача були порушені, враховуючи належне виконання відповідачем зобов'язань щодо надання послуг, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

З огляду на вказане суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з покладенням на позивача судових витрат у справі на підставі положень ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Повне рішення складене та підписане 21.03.2017.

Суддя В.О. Демидов