Рішення № 65427553, 13.03.2017, Попаснянський районний суд Луганської області

13.03.2017

Справа №423/2245/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2017 року м. Попасна

Попаснянський р айонний суд Луганської області в складі головуючого судді МазураМ.В. за участю секретаря судового засідання Кузьменко Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріального збитку, завданого терористичним актом,

ВСТАНОВИВ:

13 липня 2016 року позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому посилалася на те, що вона є власником квартири № 2 розташованої в будинку №2 по пров. Южний в місті Попасна Луганської області, площею 49,1 кв.м. 23 лютого 2015 року було здійснено обстріл м.Попасна з мінометів та дальнобійних установок. У результаті одного із обстрілів від прямого попадання снаряду було повністю зруйноване її житло. З цього приводу вона звернулась до Управління СБУ у Луганській області та 24.02.2015 року за даним фактом до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.258 КК України (терористичний акт, що призвів до заподіяння значної майнової шкоди). У результаті обстеження встановлено, що житло відновленню не підлягає. Досудовим розслідуванням винну особу не встановлено, тому вважає, що з підстав передбачених ст.1177 ЦК України, шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо особа є неплатоспроможною. Крім цього, посилаючись на ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом, просила стягнути з ОСОБА_2 Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної її житлу внаслідок проведення антитерористичної операції у розмірі 356269,60 грн., виходячи з 7256 грн. за 1 кв.м.

У судовому засіданні представник позивача, котрий діє на підставі довіреності серія НВТ 351353 від 22.07.2016 від імені позивача, наголосив на тому, що підставою позову є саме положення ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», оскільки шкоду завдано терористичним актом, тоді як фраза «відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної моєму житлу внаслідок проведення антитерористичної операції», яка вживається в тексті позову, є невдалою указівкою на час заподіяння цієї шкоди «під час проведення антитерористичної операції», а не твердженням про заподіяння шкоди органами влади України. Крім того, подав заяву про збільшення позовних вимог і просив стягнути з ОСОБА_2 Україна в особі Кабінету Міністрів України, за рахунок Державного бюджету України у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної житлу позивача внаслідок вчинення терористичного акту в розмірі 492392,90 грн., у тому числі 419264,90 грн. в якості відшкодування шкоди, завданої внаслідок знищення житла, а 73128,00 грн. в якості відшкодування шкоди, завданої внаслідок знищення майна, що знаходилося в житлі (побутова техніка, меблі тощо).

Представник відповідача (Кабінету Міністрів України) заперечував проти задоволення позову. Зазначив, що Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем, оскільки до його компетенції не віднесено питання відшкодування шкоди, завданої внаслідок антитерористичної операції. Належним відповідачем стосовно вимоги про відшкодування майнової шкоди має бути заподіювач шкоди. Крім цього, представник відповідача наголосив на тому, що наданий позивачем акт огляду пошкоджень домоволодіння складений з порушенням вимог чинного законодавства, адже не підписаний уповноваженою особою територіального органу ДСНС. Крім цього, позивач при розрахунку розміру шкоди посилається на Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, який на час подання позову втратив чинність.

Представник відповідача (Державної казначейської служби України), просив справу розглянути без його участі, надав письмові заперечення, в яких зазначив, щоп.8 ст.7 Бюджетного кодексу України затверджено принцип цільового використання коштів бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями. Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» не передбачено загальнодержавних видатків на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом. Отже, Казначейство не має правових підстав здійснювати відшкодування зазначеної у позовній заяві шкоди. У матеріалах справи відсутні докази того, що руйнування спричинені саме проведенням антитерористичної операції у зазначеному позивачем районі, а також не визначені особи, якими були завдані зазначені руйнування, крім того, необґрунтований розмір шкоди та як саме обчислював позивач зазначену ним суму. Тому у позивача відсутнє право на відшкодування шкоди, оскільки відсутні докази завданої шкоди.

Суд, заслухавши сторони, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Позивачу ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 24.10.2012 КП «Попаснянське районне бюро технічної інвентаризації» на праві приватної власності належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 49,1 кв. м (а.с. 21).

Згідно акту огляду пошкоджень домоволодіння №2 квартира №2 по пров.Южний від 25 лютого 2015 року комісією у складі заступника голови Попаснянської міської ради ОСОБА_3, старшого інспектора відділу ЖКГ, архітектури, градобудівництва та землеустрою Попаснянської міської ради ОСОБА_4 з метою встановлення факту пошкоджень внаслідок бойових дій був проведений візуальний огляд домоволодіння №2 квартира №2 по пров.Южний, яка належить ОСОБА_1. У ході огляду виявлені наступні пошкодження: пряме попадання у будинок, повністю вигоріла квартира (не придатна для проживання) (а.с. 14).

Згідно акту про пожежу від 23 лютого 2015 року, який складений за участю т.в.о. начальника Попаснянського міського відділу Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області ОСОБА_5, т.в.о. начальника 30 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області ОСОБА_6, власника майна ОСОБА_1, громадянина ОСОБА_7, через пожежу, яка виникла 23.02.2015 о 21 год. 25хв., у житловому будинку за адресою: Луганська обл., м.Попасна, пров. Южний, 2, власник ОСОБА_1 згідно повідомлення громадянки ОСОБА_8 від 23.02.2015 повністю знищені житловий будинок на площі 180 кв.м та розташована в ньому предмети, меблі, господарчі речі. Причина пожежі (встановлена) попадання снаряду. Пошкодження майна не встановлено. Пожежу ліквідовано було о 22 год. 15 хв. 23.02.2015 силами чергового караулу 30 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області (а.с. 20).

Відповідно до інформації, наданої СБУ (а.с.124), слідчим відділом УСБУ в Луганській області здійснюється досудове розслідування в кримінальному провадженні №12015050150000717 від 24.02.2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.258 КК України. Згідно матеріалів кримінального провадження, 22.02.2015 року зі сторони території Луганської області, що підконтрольна збройним формуванням терористичної організації «ЛНР», було здійснено мінометний обстріл м.Попасна Луганської області, в ході якого, серед іншого, було зруйновано домоволодіння за адресою: Луганська область, м.Попасна, пров.ЮжнийАДРЕСА_2, де проживала та зареєстрована громадянка України ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 02.05.2016 р. слідчим відділом УСБУ в Луганській області було розглянуто відповідну заяву ОСОБА_1 та за результатами розгляду вказаної заяви ОСОБА_1 була визнана потерпілою у кримінальному провадженні №12015050150000717. Разом із тим, осіб, винних у вчиненні злочину за вказаним вище фактом станом на теперішній час не встановлено.

Відповідно до статті 41 ОСОБА_10 України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Дане положення Основного Закону відповідає статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», де зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Зокрема, право на справедливий суд (стаття 6), право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (стаття 8).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Проте, як вбачається з матеріалів справи право приватної власності позивача порушено, належна їй на праві власності квартира не з її волі стала непридатна для подальшої експлуатації, що підтверджується актом обстеження квартири АДРЕСА_3 від 25 лютого 2015 року (а.с. 14).

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Звертаючись до суду з позовом про відшкодування шкоди, позивач посилалась на те, що така шкода завдана їй внаслідок подій, які відбувалися на території м. Попасна у лютому 2015 року, а саме, внаслідок обстрілу житлових районів міста в період проведення антитерористичної операції.

Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.

Антитерористична операція це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, як визначено статтею 1 Закону України від 20.03.2003 № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014).

Район проведення антитерористичної операції визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.

Згідно з ст. 1 зазначеного Закону, терористична діяльність це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об'єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму (у редакції Закону України від 18.05.2010 № 2258-VI).

Терористичний акт це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 № 405/2014.

Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07.10.2014 № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Луганська область з 07.04.2014. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 02.12.2015 №1275-р. місто Попасна Луганської області, відноситься до населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція.

Крім того, згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України № 1085-р від 07.09.2014 в редакції від 02.12.2015 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» м. Попасна Луганської області не входить до переліку насалених пунктів, на території яких українська влада тимчасово не здійснює свої повноваження. Поряд з тим, м. Попасна Луганської області включено до переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення.

Згідно з ст. 4 Закону України від 20.03.2003 № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Субєктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.

Крім цього, відповідно до статті 4 та частини 4 ст. 5 Закону України від 20.03.2003 №638-IV «Про боротьбу з тероризмом» центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту, які належать до субєктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, підпорядковані їм органи управління у справах цивільної оборони та спеціалізовані формування, війська цивільної оборони здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, повязаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій (частина четверта статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 16.10.2012 р. № 5461-VI).

Є загальновідомим фактом, що у період часу з 2014 року по даний час територія м.Попасна Луганської області та Попаснянського району постійно піддається обстрілам зі сторони незаконних збройних формувань терористичної організації «ЛНР», в період проведення антитерористичної операції на території м. Попасна Луганської областей пошкоджені (зруйновані) обєкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності.

Тобто, матеріалами справи доведено, що квартира позивача була розташована в районі проведення антитерористичної операції, була пошкоджена в період проведення антитерористичної операції внаслідок вчинення терористичного акту мінометного обстрілу міста незаконними збройними формуваннями.

Факт пошкодження квартири та висновок про те, що вона не придатна для подальшої експлуатації, підтверджується актами, складеними комісією Попаснянської міської ради та Попаснянським міським відділом Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області.

Факт знищення майна позивача в результаті вчинення терористичного акту в період проведення антитерористичної операції на території Луганської області підтверджується довідкою Попаснянського міського відділу ГУ ДСНС України у Луганській області за вих.13/56/11 від 02.03.2015, в якій зазначено, що дійсно 23.02.2015 внаслідок бойових дій виникла пожежа в квартирі, яка належить гр.ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_4. У результаті пожежі знищено квартиру, домашні речі, меблі, побутова техніка та інші матеріальні цінності (а.с. 15). Крім того, відповідно до інформації, наданої СБУ (а.с.124), слідчим відділом УСБУ в Луганській області здійснюється досудове розслідування в кримінальному провадженні №12015050150000717 від 24.02.2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.258 КК України. Згідно матеріалів кримінального провадження, 22.02.2015 року зі сторони території Луганської області, що підконтрольна збройним формуванням терористичної організації «ЛНР», було здійснено мінометний обстріл м.Попасна Луганської області, в ході якого, серед іншого, було зруйновано домоволодіння за адресою: Луганська область, м.Попасна, пров.ЮжнийАДРЕСА_2, де проживала та зареєстрована громадянка України ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 02.05.2016 р. слідчим відділом УСБУ в Луганській області було розглянуто відповідну заяву ОСОБА_1 та за результатами розгляду вказаної заяви ОСОБА_1 була визнана потерпілою у кримінальному провадженні №12015050150000717. Разом із тим, осіб, винних у вчиненні злочину за вказаним вище фактом станом на теперішній час не встановлено.

Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою ст. 19 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.

Враховуючи зазначене, доводи представника ОСОБА_2 Україна в особі Кабінету Міністрів України про те, що належним відповідачем по цій справі є заподіювач шкоди, не ґрунтуються на законі.

Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі ст. 19 зазначеного Закону. Стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає наступне стягнення суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, тобто після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, держава може стягнути суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 30 ЦПК України, держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.

Відповідно до частини 4 ст. 38 ЦПК України, державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника, тобто свою цивільну процесуальну правосуб'єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.

Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов'язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов'язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюються у відповідних нормативно-правових документах.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач в якості відповідачів зазначив саме ОСОБА_2 Україна в особі Кабінету Міністрів України та відповідно до частини 4 ст. 38 ЦПК України ОСОБА_2 казначейську службу України (а. с. 1-9).

Відповідно до ст. 1 Закону України від 27.02.2014 № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Згідно з ст. 4 Закону України від 20.03.2003 № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», саме Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.

Відповідно до частини 2 ст. 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» контроль за діяльністю суб'єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному ОСОБА_10 і законами України.

Враховуючи повноваження Кабінету Міністрів України в системі суб'єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), суд вважає, що Кабінет Міністрів України як представник держави позивачем визначений правильно.

Доводи представника Кабінету Міністрів України - Головного територіального управління юстиції у Луганській області, яке діє на підставі довіреності Міністерства юстиції України від 28 грудня 2015 року за № 902/9/32-15, виданої відповідно до ст. 37 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» (а.с. 66), про те, що Кабінет Міністрів України є неналежним відповідачем у цій справі (а.с. 61-64), не відповідають заявленим позовним вимогам. ОСОБА_11 безпосередньо до Кабінету Міністрів України позивачем не заявлявся і відповідні кошти на відшкодування шкоди позивач просила стягнути з держави (з Державного бюджету України в цілому), а не з окремого органу державної влади Кабінету Міністрів України (з частини коштів Державного бюджету України, які виділено на фінансування Кабінету Міністрів України).

Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України. Саме така правова позиція викладена в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», що розяснює подібні за змістом відносини.

Постановою Кабінету Міністрів України №2030 від 26.12.2003 (в редакції від 11.06.2013) затверджений Порядок обліку пожеж та їх наслідків, який визначає вимоги до ведення обліку пожеж та їх наслідків, що здійснюється з метою проведення аналізу причин та умов виникнення пожеж, і є обов'язковим для міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Відповідно до п.7 даного Порядку документом, який засвідчує факт пожежі, є акт, що підписується комісією, до складу якої входить не менш як три особи, у тому числі представник територіального органу ДСНС, представник адміністрації (власник) об'єкта, потерпілий. Як вбачається з матеріалів справи, акт про пожежу від 23.02.2015 був складений та підписаний правомочними особами, а саме комісією у складі чотирьох осіб, у тому числі представників територіального органу ДСНС т.в.о. начальника Попаснянського міського відділу Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області ОСОБА_5, т.в.о. начальника 30 Державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Луганській області ОСОБА_6, та потерпілої ОСОБА_1, котра виступає і власником квартири (а.с. 20).

Враховуючи викладене, доводи представника відповідача ОСОБА_2 Україна відносно того, що акт про пожежу, на який посилається позивач, не може бути прийнятий судом до уваги через те, що не підписаний уповноваженою особою територіального органу ДСНС, не знайшли свого підтвердження.

На підставі викладеного, судом встановлено, що позивачеві завдано майнову шкоду терористичним актом.

При цьому стаття 19 Закону України від 20 березня 2003 року «Про боротьбу з тероризмом» передбачає: «Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом».

Суд звертає увагу на достатньо чітке формулювання цієї норми, яка недвозначно гарантує громадянам, які потерпіли від терористичного акту, право на відшкодування шкоди за рахунок Державного бюджету України. Разом із тим, суд повинен зясувати, чи означають слова «відповідно до закону» в цій статті, що особа не має права на відшкодування такої шкоди до прийняття відповідного законодавчого акту? Відповідаючи на це питання, суд виходить з того, що відповідно до статей 1, 3, 8 Основного Закону Україна є соціальною та правовою державою, де найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, де права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, де утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, де визнається і діє принцип верховенства права. З урахуванням цього згідно з положеннями ст.129 ОСОБА_10 України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Частиною національного законодавства є також Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, яка має тлумачитися та застосовуватися відповідно до практики Європейського суду з прав людини (Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України» від 7 лютого 2008 року, п.59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року, п.50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року, п.54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року тощо). Суд переконаний, що з огляду на зазначені вище положення статей 1, 3, 8, 129 ОСОБА_10 України можна за аналогією стверджувати, що права людини та громадянина, гарантовані законодавством України також мають бути не теоретичними та ілюзорними, а ефективними на практиці.

Крім того, відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

При цьому ЄСПЛ, надаючи автономне тлумачення цих положень, зазначає, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, носить загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» («Суханов та Ільченко проти України», заяви № 68385/10 та 71378/10, рішення від 26 червня 2014 року, §30). Під «майном» у цій статті ЄСПЛ розуміє, окрім іншого, й «законне сподівання», яке може витікати з чіткого законодавчого положення або усталеної судової практики.

Зокрема, в указаній справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ прийшов до висновку, що мало місце порушення ст.1 Першого протоколу в частині невиплати заявникам надбавки до пенсії, передбаченої статтею 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» в період 2 квітня 2006 року по 31 грудня 2006 року. Вирішуючи цю справу ЄСПЛ зазначив, що після знесення змін до цього Закону, які набрали законної сили 2 квітня 2006 року, ним було передбачено обовязок Кабінету Міністрів України встановить розмір пенсії за відповідний період, чого зроблено не було. ЄСПЛ наголосив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обовязком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар. У контексті фактів цієї справи ЄСПЛ виходив з того, що не було жодних причин, чому органи влади не вжили заходів для визначення розміру надбавки до пенсії заявників і визнав це втручання невиправданим.

У справі «Будченко проти України» (рішення від 24 квітня 2014 року, заява № 38677/06) ЄСПЛ визнав порушення ст.1 Першого протоколу у звязку з відмовою національними судами у задоволенні позовних вимог, що ґрунтувалися на положенні Гірничого закону України, яке чітко закріплювало право певної категорії осіб, до яких належав заявник, на звільнення від оплати за електроенергію та газ. При цьому національні суди виходили з того, що законодавством не було передбачено компенсаційного механізму для відповідних підприємств. Однак, погодившись із тим, що вимога існування компенсаційного механізму може вважатися такою, що переслідує законну мету таку, як захист майнових прав роботодавця заявника, ЄСПЛ зазначив, що відповідне законодавство, яке звільняло заявника від певних виплат, було ухвалено у 1999 році та згідно з ним відповідний механізм мав бути запроваджений протягом чотирьох місяців, а на практиці його було запроваджено тільки через десять років. У звязку з цим, враховуючи тривалу бездіяльність держави та той факт, що заявник працював на державному підприємстві, ЄСПЛ прийшов до висновку, що через нездатність забезпечити звільнення його від оплати, на що заявник мав право за законом в розумні терміни, держава поклала на нього надмірний та неспіврозмірний тягар, порушивши таким чином свої зобовязання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Слід також звернути увагу на те, що в рішенні від 8 січня 2004 у справі «Айдер та інші проти Туреччини» («Ayder and Others v. Turkey», рішення від 8 січня 2004 року, заява № 23656/94, п. 70) ЄСПЛ зауважив, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність. При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб.

Таким чином, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок, а також особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов'язку держави з відшкодування шкоди не має значення, чи виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або від терористів чи невстановлених осіб.

Слід зазначити, що на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

21 травня 2015 року постановою Верховної Ради України № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Повертаючись до цієї справи, де вимоги про відшкодування шкоди, завданої терористичним актом ґрунтуються на положеннях ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», суд звертає увагу, що цей закон було прийнято в 2003 році і до цього часу, тобто близько 14 років потому, парламентом не прийнято законодавчого акту, який би встановлював порядок здійснення розрахунку та виплати такого відшкодування. Суд розуміє, що у випадках масових порушень прав людини, зокрема, повязаних зі знищенням майна в результаті численних терористичних актів в районі проведення антитерористичної операції в Луганській і Донецькій областях, повне і безумовне відшкодування шкоди всім потерпілим за рахунок Державного бюджету України може покласти непомірний тягар на державу. Однак від початку АТО в Луганській і Донецькій областях минуло майже три роки, але це також не спонукало парламент виконати його прямий обовязок щодо законодавчого врегулювання цього питання. У той же час позивач у цій справі опинилася в ситуації, коли її майно було знищено в результаті терористичного акту, при цьому закон чітко передбачає її право на відшкодування завданої шкоди за рахунок Державного бюджету України, але парламент, передбачивши це право в законі, за 14 років, які минули з часу прийняття відповідного закону, не зміг визначити порядок його реалізації, і не відомо, коли він взагалі це зробить. Тобто позивач опинилася в ситуації повної правової невизначеності щодо перспектив реалізації гарантованого їй законом права на відшкодування шкоди, чим держава поклала на неї надмірний та неспіврозмірний тягар, порушивши таким чином свої зобовязання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Що стосується порядку відшкодування шкоди, завданої у результаті вчинення терористичного акут, то суд зазначає, що стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» не визначає механізм визначення розміру відшкодування. Проте такий порядок визначений Кодексом цивільного захисту України (Закон від 02.10.2012 року № 5403-VI), який введено в дію з 1 липня 2013 року.

Відповідно до Кодексу цивільного захисту України цивільний захист це функція держави (саме вона і є відповідачем по справі), спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період (стаття 4).

Згідно пункту 24 ст. 2 Кодексу надзвичайна ситуація це обстановка на окремій території чи суб'єкті господарювання на ній або водному об'єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров'ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об'єкті, провадження на ній господарської діяльності.

До надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні (пункт 4 ст. 5 Кодексу).

Відповідно до ст. 6 Кодексу цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України», суб'єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу у мирний час, а також в особливий період у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.

Одним з таких суб'єктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до частини 2 ст. 17 Кодексу цивільного захисту, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, пов'язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій (п. 24).

Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як суб'єкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в частині 4 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Тобто, Кодексом цивільного захисту України також регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом».

Відповідно до пункту 6 частини 1 ст. 21 Кодексу цивільного захисту України громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Частиною 1 статті 86 Кодексу передбачено, що забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків.

Актом огляду пошкоджень домоволодіння №2 квартири 2 по пров.Южний м.Попасна від 25.02.2015 та доданими фотоматеріалами підтверджується, що квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, власником якої є позивач, для проживання не придатна (а.с. 14).

Відповідно до частин 3, 4, 7, 8 ст. 86 Кодексу цивільного захисту України будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований (частина 3).

Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок (частина 4).

Якщо будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для постраждалих здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання, грошова компенсація за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) не виплачується (частина 7).

Постраждалі, яким виплачено грошову компенсацію за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок), житлом за рахунок держави не забезпечуються (частина 8).

З 23 лютого 2015 року органи державної влади та території міста Попасна Луганської області свої повноваження здійснюють в повному обсязі, проте позивач до теперішнього часу вже майже на протязі двох років грошову чи іншу компенсацію не отримала.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року № 1002-р було затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, згідно якого Мінрегіон, Мінсоцполітики, Мінекономрозвитку, Мін'юст, Мінфін були зобов'язані у жовтні 2014 року підготувати та внести на розгляд Кабінету Міністрів України проект Порядку надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях.

Проте до теперішнього часу такий спеціальний нормативно-правовий акт не прийнятий.

Цим же Планом Мінрегіон, Мін'юст, Мінінфраструктури, Мінекономрозвитку, Мінфін були зобов'язані у жовтні 2014 року підготувати та внести на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативно-правових актів щодо фінансування за рахунок резервного фонду державного бюджету першочергових проектів з відновлення пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 року № 250 затверджений Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на відновлення (будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію) інфраструктури у Донецькій та Луганській областях, яким передбачено надання субвенцій обласним бюджетам Донецької та Луганської областей на відновлення їх інфраструктури. Згідно цього Порядку субвенція спрямовується на реалізацію таких проектів і заходів у населених пунктах Донецької та Луганської областей, що постраждали внаслідок проведення антитерористичної операції і на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, зокрема що стосується житлового фонду - лише на реконструкцію, капітальний ремонт, проектні та вишукувальні роботи на об'єктах житлового фонду комунальної власності, що зазнали пошкодження внаслідок проведення антитерористичної операції.

Що стосується відновлення об'єктів житлового фонду приватної власності, субвенції на нього не надавалися.

Згідно письмових заперечень Державної казначейської служби України від 04 серпня 2016 року за № 512/96-13464 Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» не передбачено загальнодержавних видатків на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом (а.с. 24-25).

Згідно з частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Проте реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Наприклад, у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що він не приймає аргумент Уряду щодо відсутності відповідних бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 8 листопада 2005 року, заява N 63134/00, п. 26).

Відповідно до частини 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту України розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.

Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджену квартиру, внаслідок такої надзвичайної ситуації, як терористичий акт, на теперішній час відсутній.

Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, відповідно до частини 8 ст. 8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження квартири терористичним актом, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму ст. 86 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилалась на опосередковану вартість спорудження житла за регіонами України, затверджену наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 жовтня 2015 року № 273 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» (розраховані станом на 1 жовтня 2015 року), зокрема, по Луганській області вартість 1 м2 загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), затверджена 7256 грн.

Відповідно до ч. 2 ст.31 ЦПК України позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково.

З огляду на це, під час розгляду справи судом позивач 15.11.2016 подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначив, що на момент розгляду справи є діючим наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» №283 від 24.10.2016, за яким опосередкована вартість спорудження житла за 1 кв.м в Луганській області складає 8539 грн.

Відповідно до ст.1192 Цивільного кодексу України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Враховуючи, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 24 жовтня 2012 року, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, загальна площа квартири позивача складає 49,1 кв.м (а.с. 21), що діюча опосередкована вартість спорудження житла по Луганській області за 1 м2 загальної площі квартири (з урахуванням ПДВ) складає 8539 грн., що відповідачами суду не надано доказів про те, що пошкоджена квартира була застрахована, або позивач відмовилася добровільно передати пошкоджену квартиру органу місцевого самоврядування, позивач відповідно до частини 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту України має право на грошову компенсацію за пошкоджену квартиру в розмірі 419264,90 грн. (45,8 кв.м х 8539 грн.).

Відповідно до статті 8 ОСОБА_10 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_10 України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_10 України і повинні відповідати їй.

ОСОБА_10 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_10 України гарантується (стаття 8 ОСОБА_10).

Відповідно до ст. 7 Кодексу цивільного захисту України одним з основних принципів здійснення цивільного захисту є гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров'я та власності.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» боротьба з тероризмом ґрунтується, зокрема, на принципах: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина 9 ст. 8 ЦПК України).

На підставі вищевикладеного, доводи представників відповідачів, на які вони посилаються як на підставу для відмови у задоволенні позову, судом відхиляються як такі, що не ґрунтуються на законодавстві.

Відповідно до статей 2, 6 Закону України від 07.07.2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» суди здійснюють правосуддя на основі ОСОБА_10 і законів України та на засадах верховенства права. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих ОСОБА_10 і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Враховуючи вищевикладене, приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача до ОСОБА_2 Україна щодо відшкодування матеріальної шкоди, яка була завдана їй у результаті знищення її житла в результаті терористичного акту. Разом з тим, вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої знищенням майна, яке знаходилося в квартирі, задвооленню не підлягають. Так, суд може припустити, що в квартирі дійсно перебувало певне майно, проте позивачем не надано суду переконливих і достатніх доказів кількості й вартості знищеного майна, хоча судом було розяснено представнику позивача такий обовязок, а також наслідки його невиконання.

Так, відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 11, 174, 212-215, 218 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_11 Євгенівни до ОСОБА_2 України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріального збитку, завданого терористичним актом задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 419264,90 грн. (чотириста девятнадцять тисяч двісті шістдесят чотири гривні 90 коп.) в якості відшкодування шкоди, завданої терористичним актом.

У задоволенні решти вимог відмовити у звязку з необгрунтованістю.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Луганської області шляхом подання апеляційної скарги через Попаснянський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а для осіб, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, або у разі подання апеляційної скарги після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасоване.

Відповідно до ч.3 ст.209 ЦПК України повний текст рішення складено 20.03.2017 року.

Суддя М.В.Мазур