Ухвала суду № 65411733, 16.03.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/4631/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Турецької І.О.

суддів - Градовського Ю.М., Косцової І.П.

за участю секретаря - Скоріної Т.С.

представника апелянта - ОСОБА_1;

представника позивача - ОСОБА_7.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним його скасування та про зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2016 року ОСОБА_6 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення № 158-16 від 15 березня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначено, що в Сирії, громадянином країни, якої він є, відбуваються військові дії, які створюють небезпеку та реальну загрозу для життя та здоров'я.

Ризик застосування до нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є реальним.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2016 року адміністративний позов - задоволено частково.

Суд визнав протиправним та скасував рішення ДМС України № 158-16 від 15 березня 2016 року про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та зобов'язав ДМС України повторно розглянути заяву щодо надання Алахмаду Муаміну Джумаа статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

У задоволенні іншої частини позовних вимог, суд - відмовив.

В апеляційній скарзі ДМС України ставить питання про скасування постанови суду першої інстанції, у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та просить ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник апелянта в судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримав доводи викладені в апеляції та просив її задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції проти апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду залишити без змін.

З'ясувавши обставини справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню на наступних підставах.

Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за національністю - араб, має вищу освіту.

У 2009 році позивач прибув для навчання до України, на підставі національного паспорта. У період з 2010 по 2014 роки позивач навчався в Одеській національній академії харчових технологій.

17 липня 2014 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем (а.с.95-98).

Рішенням Державної міграційної служби України від 04 лютого 2015 року №63-15 відмовлено ОСОБА_6 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.41).

Позивач, не погоджуючись з даним рішенням, оскаржив його до Одеського окружного адміністративного суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2015 року по справі №815/1657/15 адміністративний позов ОСОБА_6 частково задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 63-15 від 04 лютого 2015 року та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_6 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.48-54).

На виконання рішення суду про повторний розгляд заяви позивача, ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок від 09 березня 2016 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.73-88).

Рішенням Державної міграційної служби України від 15 березня 2016 року №158-16, з посиланням на п. 1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено ОСОБА_6 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.43).

Відповідно до висновку ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09 березня 2016 року міграційною службою зроблено висновок про те, що загальновідома ситуація в Сирії не може бути розглянута як причина для набуття захисту в нашій країні та те, що заявником не надано до управління обґрунтованих доказів загрози життю, здоров'ю або свободі у разі добровільного повернення на Батьківщину. Також безперешкодне звернення до дипломатичної установи Сирії свідчить про відсутність побоювання зазнати переслідування з боку державних органів та користування захистом країни громадянського походження.

Аналізом матеріалів особової справи, як вважає відповідач, неможливо обґрунтувати причину виїзду заявника з Сирії з позиції міжнародного захисту в Україні оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме, у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження та не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину (а.с.73-88).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні законодавчо визначені підстави для визнання ОСОБА_6 біженцем.

Натомість, як вважав суд, є підстави вважати, що позивач потребує додаткового захисту, відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

На думку суду першої інстанції, системний аналіз правових норм, які були застосовані до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та без дотримання принципу верховенства права.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначив, що позбавлений таких повноважень, а тому належним способом захисту ОСОБА_6 є зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву про надання йому статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно із вимогами ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що правова позиція суду першої інстанції, яка викладена у судовому рішенні є законною та обґрунтованою, виходячи з наступного.

Пунктом 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а)расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» надає тлумачення терміну «побоювання».

Так, «побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання».

Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо.

Судом першої інстанції аналізувалася ситуація по країні походження позивача та встановлено, що станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).

Як вбачається з документів, які знаходяться у справі позивача головною причиною його звернення до ДМС України є неможливість добровільного повернення до країни громадянської належності через військовий конфлікт в Сирії та побоювання зазнати примусового призову до збройних сил.

Відповідач вважає, що ОСОБА_6 не зміг навести об'єктивних фактів або підтверджень щодо ситуації власного примусового вербування до Збройних Сил Сирії.

Так, його ствердження про те, що в телефонній розмові сестра повідомила його, що представники Збройних Сил Сирії розшукували його та попередили про необхідність з'явитися для проходження служби, на думку відповідача, нічим не підтверджені.

Водночас, відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

Доводи відповідача в апеляційній скарзі ґрунтуються на тому, що ситуація військового конфлікту та масові порушення прав людини підтверджені міжнародною спільнотою, однак за наданням захисту в Україні ОСОБА_6 звернувся лише 14 липня 2014 року, тобто через 3 роки після початку збройного конфлікту в Сирії та відповідно до діючого законодавства Сирії, навіть під час бойових дій чоловіки мають офіційні підстави для отримання відстрочки від армії.

Колегія суддів вважає, що ці обставини, на які посилається апелянт, не мають вирішального значення, оскільки до сьогоднішнього дня в Сирії відбуваються військові дії, які створюють небезпеку та реальну загрозу для життя та здоров'я позивача.

Так, відповідно до інформації Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також інформації, яка розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, конфлікт в Сирії триває вже п'ятий рік і гуманітарна ситуація, як і раніше швидко погіршується. Загальна кількість осіб, які потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 13,5 млн. осіб (тоді як в лютому їх було 12,2 млн.). Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість осіб, які потребують допомоги, зосереджено в провінціях Алеппо, Риф Дамаск і Ідліб.

За оцінками, на кінець 2014 року понад чотири з кожних п'яти сирійців жили в бідності, при цьому майже 65 відсотків - в крайній бідності, маючи можливість забезпечити себе лише самими основними продовольчими і непродовольчими товарами, необхідними для виживання їх сімей. 30 відсотків населення, як встановлено, живе в крайній убогості: сім'ї не можуть навіть забезпечити нагальні потреби в їжі, а ті, що живуть в районах конфлікту, стикаються з проблемами голоду, недоїдання і виснаження.

У 2015 році в Сирії загинули понад 55 тисяч осіб про що повідомлялось в Сирійському центрі з моніторингу за дотриманням прав людини. Майже 21 тисяча загиблих - цивільні особи, серед них 2574 дітей.

Як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, ці загальновизнані офіційні документи свідчать про те, що позивач потребує захисту, оскільки змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Обґрунтовано, як вважає колегія суддів, судом першої інстанції, застосована до даних правовідносин практика Європейського суд з прав людини.

Так, Європейський Суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241).

Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

До того ж, відповідно до висновків рішення Європейського Суду з прав людини у справі Л.М. та інші проти Росії від 15 жовтня 2015 року, визнано протиправним примусове видворення мігрантів із Росії.

Відповідно до обставин справи, заявниками у справі виступили палестинець без громадянства із Сирії та двоє сирійських громадян. Вони потрапили до Росії два роки тому. Статус біженців їм надати відмовилися, натомість - заарештували за роботу без посвідки на проживання.

Суддя розпорядився вислати їх назад до Сирії, а до того часу утримувати під вартою. Європейський суд із прав людини назвав дії російської Феміди такими, що порушують право на життя та принижують людську гідність.

Згідно з параграфом 123 зазначеного рішення, більшість Європейських держав у теперішній час не приймає рішень щодо примусового повернення осіб до Сирії. У своїй оцінці Суд посилається на доклади ООН та висновки УВКБ ООН жовтня 2014 року, серед іншого, щодо de facto мораторію на повернення до Сирії.

Суд також керувався позицією міжнародної неурядової організації Human Rights Watch про те, що молоді чоловіки піддаються особливому ризику ув'язнення або нелюдського поводження в Сирії (параграф 124 зазначеного рішення) і ці наведені елементи є достатніми для встановлення обґрунтованості припущень, що повернення заявників до Сирії порушуватиме Статті 2 та 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграф 125 зазначеного рішення).

В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на ст. 95 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця «на місці» зазначає, що в даній нормі чітко визначені категорії осіб до яких можливо застосувати дане поняття, зокрема, дана норма передбачає легальне перебування в країні. Оскільки позивач на момент звернення до відповідача перебував в Україні нелегально, то до нього неможливо застосувати поняття «біженець на місці».

Суд апеляційної інстанції вважає даний довід безпідставним, у зв'язку з наступним.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження.

Тобто, Законом передбачені дві ситуації:

- коли особа внаслідок загрози змушена була прибути в Україну;

- під час перебування особи в Україні в її країні походження виникла загроза для її життя чи безпеки й особа змушена залишитися в Україні внаслідок такої загрози.

У наведеному рішенні Європейського суду з прав людини у справі Л.М. та інші проти Росії від 15 жовтня 2015 року, суд визнав протиправним рішення національного суду, яким було прийняте рішення про видворення іноземців, тільки на підставі того, що вони перебували на території країни нелегально.

Таким чином, із викладеного можливо дійти висновку, що у позивача, незважаючи на його нелегальне перебування на території України, є передбачене законодавством право звернутися з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки в країні його походження ведуться військові дії, пов'язані з насиллям та вбивством мирного населення, яке засуджено світовою спільнотою.

Апелянт також наголошує на тому, що ситуація в країні громадянської належності ОСОБА_6 не є підставою для надання особі додаткового захисту в Україні, приймаючи до уваги відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення на Батьківщину.

Спростовуючи дані доводи, суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступному.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Колегія суддів вважає, що факти, викладені позивачем у заяві, протоколі співбесіди є правдоподібними та не суперечать загальновідомим фактам.

Крім того, слід підкреслити, що у цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено, перш за все, в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Довід апеляції про те, що шукач захисту має можливість повернутися до країни громадянського походження та скористатися альтернативою внутрішнього переміщення, спростовується Департаментом імміграційних питань Великобританії, який зазначив, що альтернатива внутрішнього переміщення в основному не вважається реальним способом уникнути переслідувань, які підтримуються владою чи які дозволяються владою. Переміщення також не буде раціональною опцією в тих регіонах, де вираження народного незадоволення вирішується із застосуванням сили із смертельним результатом (Методичні рекомендації з розгляду справ шукачів притулку із Сирії. Січень 2013 року. United Kingdom: Home Office, Operational Guidance Note: Syria, 15 January 2013, Syria OGN v 8, доступно за адресою: http://www.refworld.org/docid/50f55c8d2.html [accessed 21 May 2013]).

За таких обставин справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції, є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги є такими, що не засновані на чинному законодавстві та фактичних обставинах справи.

Відповідно до вимог ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним його скасування та про зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з моменту виготовлення повного тексту судового рішення.

Доповідач - суддя І.О.Турецька

суддя Ю.М. Градовський

суддя І.П. Косцова