Рішення № 65410554, 16.03.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.03.2017Справа №910/21391/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя

Київзабудова»

До Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут»

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача:

1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Автобудкомплекс-К»

2. Товариство з обмеженою відповідальністю «Бетон Комплекс»

3. Товариство з обмеженою відповідальністю «Перший трубний завод»

Про встановлення земельного сервітуту

Суддя Ващенко Т.М.

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: не з'явився

Від відповідача: Мороз А.С. - адвокат

Від 3-ої особи-1: Калініченко М.В. - по дов.

Від 3-ої особи-2: Борисенко О.М. - по дов.

Від 3-ої особи-3: Сизоненко С.В. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут» (далі - відповідач) про встановлення позивачу постійного земельного сервітуту на право проходу, проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій через земельну ділянку, що належить відповідачу, з боку вул. Добринінська, користування сервітутом є безоплатним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.16. порушено провадження у справі № 910/21391/16, залучено до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Автобудкомплекс-К», Товариство з обмеженою відповідальністю «Бетон Комплекс», Товариство з обмеженою відповідальністю «Перший трубний завод», розгляд справи призначено на 13.12.16.

За результатами судового засідання 13.12.16. розгляд справи було відкладено на 17.01.17., про що судом було прийнято відповідну ухвалу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.17. продовжено строк вирішення спору у справі № 910/21391/16 на п'ятнадцять днів та відкладено розгляд справи на 02.02.17.

Розпорядженням №05-23/239 від 24.01.17. було призначено повторний автоматичний розподіл справи, відповідно до якого справу № 910/21391/16 передано на розгляд судді Ващенко Т.М.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.01.17. суддею Ващенко Т.М. прийнято справу № 910/21391/16 до свого провадження та призначено її до розгляду на 09.02.17. о 10:40.

08.02.17. відповідач через відділ діловодства Господарського суду міста Києва подав відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача в судовому засіданні 09.02.17. подав документи по справі.

Представник третьої особи-3 в судове засідання 09.02.17. не з'явився, вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 17.01.17. у справі № 910/21391/16 не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час і місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є нез'явлення в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу, неподання витребуваних доказів, необхідність витребування нових доказів.

Враховуючи те, що представник третьої особи-3 в судове засідання 09.02.17. не з'явився, вимоги ухвали Господарського суду міста Києва від 17.01.17. у справі № 910/21391/16 учасники судового процесу в повному обсязі не виконали, ухвалою від 09.02.2017р. розгляд справи було відкладено на 02.03.2017р.

Представник позивача 02.03.2017р. заявив усне клопотання про оголошення перерви у судовому засіданні для надання можливості підготувати заяву про зміну предмету позову.

Вказане клопотання було розглянуто та задоволено судом. Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 02.03.2017р. було оголошено перерву до 09.03.2017р.

06.03.2017р. через відділ діловодства суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» про зміну предмету позову, в якій позивач просив встановити Товариству з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» постійний земельний сервітут на право проходу, проїзду на транспортному засобі, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій через земельну ділянку, що знаходиться у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут», з боку вул.Добринінська, довжиною 58, 43 метрів та шириною 5 метрів від 7 до 8 точки по межі В-Г згідно замірів в натурі по абрису земельної ділянки №78:082:083 та плану встановлення меж земельної ділянки. Визначити істотні умови сервітуту: вид сервітуту - право проходу, проїзду на будь-якому виді транспортного засобу, право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших ліній комунікацій; строк сервітуту - без визначення строку; площа, на яку поширюється сервітуту - 292,15 кв.м в межах відповідно до кадастрового плану земельної ділянки (кадастровий номер №78:082:005); плата за встановлення та користування сервітутом - за встановлення сервітуту сервітуарій сплачує користувачеві плату в розмірі 50% від суми, сплаченої користувачем до бюджету відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки за площе, визначену сервітутом.

Вказана заява була прийнята судом до розгляду з урахуванням наступного.

За приписами ст.22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Одночасно, відповідно до п.3.11 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» Господарським процесуальним кодексом України не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Пунктом 3.12 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» визначено, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 Господарського процесуального кодексу України з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 Господарського процесуального кодексу України.

Заяви про зміну предмета або підстави позову, які відповідають вимогам статей 54 і 57 Господарського процесуального кодексу України, проте подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи).

Отже, враховуючи, що заява позивача про зміну предмету позову відповідає приписам ст.22 Господарського процесуального кодексу України остання прийнята судом.

09.03.2017р. представником відповідача подано відзив на позовну заяву з урахуванням заяви про зміну предмету позову.

У судовому засіданні 09.03.2017р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі з урахуванням заяви про зміну предмету позову.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Представники третіх осіб 1, 2, 3 вирішення спору по суті поклали на розсуд суду.

Відповідно до приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 09.03.2017р. було оголошено перерву до 16.03.2017р.

14.03.2017р. представником третьої особи 1 через відділ діловодства суду подано письмові пояснення по справі.

15.03.2017р. третьою особою 2 через канцелярію суду подано пояснення по суті спору.

Представник позивача у судове засідання 16.03.2017р. не з'явився, проте, подав клопотання про відкладення розгляну справи з огляду на участь представника в іншому судовому засіданні.

Представник відповідача проти задоволення означеного клопотання надав заперечення.

Треті особи поклали розгляд даного клопотання на розсуд суду.

Розглянувши клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова», суд не вбачає підстав для його задоволення з урахуванням наступного.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. Аналогічними правами наділено у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (ст.ст.32 - 34 Господарського процесуального кодексу України), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Наразі, заявником не представлено до матеріалів справи належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів неможливості направити у судове засідання свого представника.

Позивачем в порядку ст.32-34 Господарського процесуального кодексу України також не доведено неможливості заміни уповноважених представників, як з числа своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ними трудовими відносинами.

До того ж, у ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, враховуючи наведене вище у сукупності, незважаючи на те, що позивач в процесі розгляду справи 16.03.2017р. так і не скористався всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, а клопотання вказаного учасника судового процесу про відкладення розгляду справи підлягає залишенню без задоволення.

Представник відповідача у судовому засіданні 16.03.2017р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Представники третіх осіб 1,2,3 вирішення спору по суті поклали на розсуд суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників присутніх учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.656 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 22.05.2007р. між Територіальною громадою міста Києва від імені якої діяла ліквідаційна комісія Комунального підприємства «Екотранс» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до п.1.1 якого продавець продає, а покупець купує майновий комплекс, який включає нерухоме і рухоме майно: комплекс будівель загальною площею 452,60 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Резервна, 8, що складається з наступних будівель: адміністративно-виробнича будівля (літ.А1) площею 215,20 кв.м, балансова вартість - 767720 грн.; виробнича будівля (літ. Б1) площею 194,40 кв.м., балансова вартість - 644000 грн.; виробнича будівля (літ.В.1) площею 12,60 кв.м, балансова вартість - 32800 грн.; виробнича будівля (літ. Г1) площею 15,20 кв.м, балансова вартість - 39580 грн.; виробнича будівля (літ.Д4) площею 15,20 кв.м, балансова вартість - 39580 грн.

За умовами п.1.4 договору покупець набуває права власності на нерухоме майно (володіння, користування, розпорядження) з моменту державної реєстрації цього договору. Право власності на рухоме майно (володіння, користування, розпорядження) покупець набуває у повному обсязі з моменту повної сплати вартості вказаного майна.

Умовами п.4.1 вказаного правочину передбачено, що загальна узгоджена вартість майна складає 6063955 грн., в тому числі, податок на додану вартість 1 010 659 грн.

Вказаний правочин було підписано представниками сторін, скріплено печатками юридичних осіб, посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В.

З представленого суду витягу №4019066 від 22.05.2007р. про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів вбачається, що договір купівлі-продажу від 20.05.2007р. було зареєстровано в реєстрі за №2103153.

Позивачем було зареєстровано право власності на комплекс будівель загальною площею 452,60 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Резервна, 8, на підтвердження чого надано реєстраційне посвідчення №036337 від 24.07.2007р. Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна та інформаційну довідку №70038572 від 07.10.2016р. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.

Наразі, посилаючись на неможливість користування об'єктом нерухомого майна, який знаходиться у власності заявника з огляду на перешкоди до його доступу, зокрема, відсутні іншого проїзду, проходу до об'єкта окрім як через земельну ділянку, яка належить відповідачу, Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут» про встановлення земельного сервітуту.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Способи захисту за своїм призначенням можуть вважатись визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Тобто, метою застосування судом певного способу захисту прав та законних інтересів осіб є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Отже, останнє направлене на настання певних юридичних наслідків. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом України у листі від 01.04.2014р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

За приписами ст.395 Цивільного кодексу України речовими правами на чуже майно є:

право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Статтею 402 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Таким чином, сервітут - це право обмеженого користування чужим майном. Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом. Отже, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь - якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.

Статтею 404 Цивільного кодексу України, зокрема, визначено правові підстави права користування чужою земельною ділянкою, а саме, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Спеціальні норми стосовно об'єкта сервітуту, такого як земельна ділянка, викладені у Земельному кодексі України.

Згідно із статтею 98 Земельного кодексу України, зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки.

Статтею 99 вказаного Кодексу передбачено види права земельного сервітуту, зокрема, як право проходу, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху та інші земельні сервітути.

Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом.

Він повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки за дозволом на обмежене постійне або тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

Відповідно до статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, земельного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про встановлення сервітуту, позивачем, насамперед, повинно бути доведено відсутність можливості задовольнити свої потреби щодо користування власним об'єктом нерухомого майна (проходу, проїзду до нього) іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту, а також дотримання порядку встановлення сервітуту.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вказувалось вище, відповідно до статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

При цьому, підставою для такої форми сервітуту є відсутність домовленості сторін. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

З системного аналізу ст.402 Земельного кодексу України полягає, що встановлення сервітуту здійснюється у правових формах, як договір, закон, заповіт або рішення суду. Цей перелік є вичерпним. Таким чином, судове рішення є окремою формою сервітуту. Тобто, спір про встановлення сервітуту вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі не досягнення домовленості про встановлення сервітуту та його умови. У зв'язку з цим господарським судам необхідно враховувати, що обов'язковою умовою звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту є вжиття особою, яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту за домовленістю з власником (володільцем) відповідної земельної ділянки. Аналогічну правову позицію визначено у п.2.33 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

Вказане кореспондується зі статтею 100 Земельного кодексу України, відповідно до якої, власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Аналогічну правову позицію висловлено Вищим господарським судом у постанові від 10.08.2016р. по справі №910/4703/15-г.

Як свідчать матеріали справи, 04.11.2016р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» було направлено на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут» (адреса направлення відповідає визначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських організацій) лист №04-11 від 04.11.2016р., в якому заявником було зазначено, що земельна ділянка, на якій розташований об'єкт нерухомого майна, що належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова», географічно розташований всередині та оточений суміжними земельними ділянками, внаслідок чого проїзд та доступ до належного майнового комплексу заблокований. У вказаному листі також вказано, що суміжним землекористувачем є, в тому числі, Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут», яким фактично закрито шлагбаумом автомобільний заїзд з вулиці Добринінської. У зв'язку з наведеними обставинами, позивач просив відповідача розглянути проект договору про встановлення земельного сервітуту.

Зі змісту листа №04-11 від 04.11.2016р. вбачається, що до останнього було додано проект правочину щодо встановлення земельного сервітуту на право проходу, проїзду по земельній ділянці.

Зокрема, відповідно до п.1.1 проекту договору, власник встановлює сервітуарію право користування земельною ділянкою, зазначеною в п.1.2 договору, на праві земельного сервітуту.

Пунктом 1.2 передбачено, що сервітути встановлюються для забезпечення можливості сервітуарія здійснювати прохід та проїзд на земельну ділянку, яка розташована за адресою: 04074, м.Київ, вул.Резервна, буд.8.

Термін дії сервітуту - з дати державної реєстрації права земельних сервітутів, які виникають на підставі договору і до 31.12.2025р. (п.2.1 проекту договору).

Відповідно до змісту п.3.1 запропонованого заявником проекту договору про встановлення земельного сервітуту протягом терміну, вказаного в п.2.1, власник надає сервітуарію наступні земельні сервітути: право проходу по частині земельної ділянки власника; право проїзду по частині земельної ділянки власника автотранспортом.

Згідно п.4.1 проекту сервітуарій безоплатно користується земельною ділянкою, зазначеною в п.1.2 договору.

Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань. Право земельного сервітуту вважається набутим сервітуарієм з моменту державної реєстрації.

Тобто, у досудовому порядку фактично заявником було запропоновано відповідачу встановити безоплатний земельний сервітуту на прохід та проїзд через земельну ділянку, яка розташована за адресою: 04074, м.Київ, вул.Резервна, буд.8.

Одночасно, як вказувалось вище, в межах розгляду справи позивачем заявлено вимоги про встановлення Товариству з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» постійного земельного сервітуту на право проходу, проїзду на транспортному засобі, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій через земельну ділянку, що знаходиться у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут», з боку вул.Добринінська, довжиною 58, 43 метрів та шириною 5 метрів від 7 до 8 точки по межі В-Г згідно замірів в натурі по абрису земельної ділянки №78:082:083 та плану встановлення меж земельної ділянки. Визначити істотні умови сервітуту: вид сервітуту - право проходу, проїзду на будь-якому виді транспортного засобу, право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших ліній комунікацій; строк сервітуту - без визначення строку; площа, на яку поширюється сервітуту - 292,15 кв.м в межах відповідно до кадастрового плану земельної ділянки (кадастровий номер №78:082:005); плата за встановлення та користування сервітутом - за встановлення сервітуту сервітуарій сплачує користувачеві плату в розмірі 50% від суми, сплаченої користувачем до бюджету відповідно до нормативної грошової оцінки земельної ділянки за площе, визначену сервітутом.

Таким чином, запропоновані умови користування земельною ділянкою відповідача згідно проекту договору мають істотні відмінності з позовними вимогами, зокрема, в частині обсягів прав сервітуарія, оплатності сервітуту, визначення земельної ділянки право сервітуту на яку встановлюється.

Проте, доказів звернення до моменту подання розглядуваного позову договору про встановлення земельного сервітуту з такими умовами заявником до матеріалів справи не представлено.

Вказане свідчить, що фактично заявником не було дотримано порядку встановлення сервітуту, зокрема не вжито заходів щодо встановлення сервітуту за домовленістю з відповідачем у редакції, яку наведено у прохальній частині позову (з урахуванням заяви про зміну предмету позову).

Одночасно, пунктом 2.35 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» передбачено, що у вирішенні спорів про встановлення сервітуту суд має враховувати, що обов'язок обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає позивач, а також виготовлення проекту технічного (кадастрового) плану спірної земельної ділянки покладається на позивача.

Наразі, суд зауважує, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1 ст.32 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ст.36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Згідно зі ст.34 вказаного нормативно-правового акту господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Наразі, позивачем заявлено позовні вимоги про встановлення сервітуту на земельну ділянку, що знаходиться у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпостачзбут», з боку вул.Добринінська, довжиною 58, 43 метрів та шириною 5 метрів від 7 до 8 точки по межі В-Г згідно замірів в натурі по абрису земельної ділянки №78:082:083 та плану встановлення меж земельної ділянки, площа, на яку поширюється сервітуту - 292,15 кв.м.

Проте, жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів в обґрунтування площі і меж чужої земельної ділянки, встановлення сервітуту на яку вимагає Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова», заявником не надано.

Крім того, заявником не представлено належних доказів в обґрунтування необхідності не тільки встановлення права останнього на проїзд та прохід через земельну ділянку, а, насамперед, на право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших ліній комунікацій та відсутності у позивача об'єктивної можливості здійснити прокладення комунікацій іншим шляхом, ніж через земельну ділянку відповідача.

До того ж, відповідно до ч.1 ст.98 Земельного кодексу право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

З системного аналізу наведеної норми права вбачається, що земельний сервітут (крім особистого) може бути встановлений для власника або землекористувача сусідньої земельної ділянки. Аналогічну правову позицію наведено у п.2.32 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

Наразі, заявником не представлено до матеріалів справи належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів наявності права власності чи права користування земельною ділянкою, яка розташована під об'єктом нерухомого майна, придбаного у власність згідно договору купівлі-продажу від 20.05.2007р.

При цьому, судом прийнято до уваги статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України, якими передбачено, що до особи, яка набула право власності на будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). У разі набуття права власності на будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Зі змісту вказаних статей вбачається, що у випадку переходу права на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права на розміщені на земельній ділянці об'єкти.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

При цьому ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

З викладеного вбачається, що нерухоме майно нерозривно пов'язане із земельною ділянкою на якій воно знаходиться і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а відтак використання нежитлового приміщення, яке належить відповідачу, неможливе без відповідної земельної ділянки. При цьому право користування земельною ділянкою виникає одночасно з реєстрацією права власності на нерухомість, яка на ній знаходиться. Вказаної правової позиції дотримується і Вищий господарський суд України у постанові від 10.08.2016р. по справі №910/4703/15-г.

Проте, у даному випадку мова йде лише про земельну ділянку, яка знаходиться під об'єктом нерухомого майна, а не на всю земельну ділянку. Доказів реєстрації позивачем майнових прав на земельну ділянку в матеріалах справи відсутні.

Отже, з огляду на наведене вище, враховуючи, що заявником не представлено доказів наявності майнових прав на земельну ділянку по вул.Радгоспна, 8, відповідно вимоги особи, яка не є таким власником або користувачем, про встановлення сервітуту для проходу (проїзду) задоволенню не підлягають. Аналогічну правову позицію наведено у п.2.32 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

Таким чином, виходячи з наведеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес спорт милосердя Київзабудова» та відсутності підстав для їх задоволення.

Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.Відмовити в задоволенні позову повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 20.03.2017р.

Суддя Т.М. Ващенко