Постанова № 65405641, 15.03.2017, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 березня 2017 р. Справа №805/402/17-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

час прийняття постанови: 12:03

Донецький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Молочної І.С.

за участю секретаря судового засідання Арлаускене О.В.,

представника позивача - Вакарчук К.А.

представника відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань адміністративну справу за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства "Маріупольське виробниче управління водопроводно-каналізаційного господарства" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2013 році, у сумі 255 493,63 грн., -

встановив:

Позивач, Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звернувся до Донецького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Комунального підприємства "Маріупольське виробниче управління водопроводно-каналізаційного господарства" (далі - відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2013 році, у сумі 255 493,63 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» і постанови Кабінету Міністрів України "Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 31.01.2007 року № 70, що полягає у не працевлаштуванні інвалідів.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив задовольнити позов у повному обсязі, надавши пояснення аналогічні тим, що викладені в позові.

Відповідач, явку свого представника до судового засідання не забезпечив, разом з тим, засобами поштового зв'язку надав заяву про розгляд справи без участі його представника. Крім того, надав письмові заперечення, у яких зазначив, що підприємством було вжито всі необхідні заходи для виконання нормативу робочих місць із працевлаштування інвалідів, проте протягом 2013 року фактично не працевлаштована необхідна кількість інвалідів через відсутність інвалідів, які відповідають вимогам до претендента на вакансію та згодні на працевлаштування у Комунальному підприємстві "Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства". Вважає, що підприємством не порушено норми чинного законодавства, тому застосування до нього адміністративного-господарських санкцій є безпідставним. Просив суд відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Фонд соціального захисту інвалідів є бюджетною установою, діяльність якої спрямовується, координується та контролюється Державною службою з питань інвалідів та ветеранів. Бюджетна установа Фонд є правонаступником Фонду соціального захисту інвалідів як урядового органу, що визначено п.п.1-2 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14 квітня 2011 року № 129 (далі - Положення) (із наступними змінами та доповненнями).

Відповідно до п.4 Положення основними завданнями Фонду є реалізація в межах своєї компетенції заходів щодо забезпечення зайнятості та працевлаштування інвалідів; виконання програм щодо соціального захисту інвалідів.

Для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Міністерством соціальної політики України та Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України утворюються територіальні відділення Фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що передбачено п.12 Положення.

Згідно з ч.ч. 9-10 ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" № 875-ХІІ, спори, що виникають із правовідносин за статтями 19, 20 цього Закону, вирішуються Фондом соціального захисту інвалідів або в судовому порядку. Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі в суді.

Відповідач - Комунальне підприємство "Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" - зареєстроване в якості юридичної особи 16.02.1994 року Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради Донецької області за ідентифікаційним кодом юридичної особи 03361508, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Підприємством подано до Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2013 рік, яким вказано, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 1 211 осіб, з них: працевлаштованих інвалідів - 41 особа; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» становить 48 осіб; середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 36 499,00 грн.

Пошук підходящої роботи особам з інвалідністю здійснюється відповідно до рекомендацій Медико-соціальної експертної комісії, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань згідно п.1 ст.7 Закону України "Про зайнятість населення".

На запит суду Маріупольський міський центр зайнятості надав інформацію, що відповідач 10.03.1995 зареєстрований як платник внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Так, протягом 2013 року відповідачем до Маріупольського міського центру зайнятості було подано звіти за формою № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» (03.01.2013; 10.01.2013; 01.02.2013; 19.03.2013; 03.04.2013; 15.04.2013; 15.05.2013; 17.06.2013; 09.07.2013; 06.08.2013; 09.09.2013; 09.10.2013; 16.10.2013; 08.11.2013; 18.11.2013; 10.12.2013), затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19.12.2005 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 за № 1534/11814, з інформацією про наявність вакантних посад для осіб з інвалідністю.

Особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукаючі роботи та безробітні, протягом 2013 року для працевлаштування за вказаних вакансій до відповідача направлялись. Так, ОСОБА_2 був працевлаштований з 22.10.2013 року на посаді інженера, відповідно до Інформації про попит на робочу силу від 16.10.2013 року; ОСОБА_3 був працевлаштований з 17.04.2013 року на посаді контролера водопровідного господарства.

Крім того, інші шукаючі роботи та безробітні, у зв'язку з тим, що їх кандидатури не відповідали вимогам до претендента на вакансію у зв'язку з медичними висновками, а також претендента не влаштовував розмір заробітної плати вони не були працевлаштовані на підприємстві відповідача.

Вирішуючи спір по суті, суд керувався наступним.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" № 875-ХІІ від 21 березня 1991 р. (далі - Закон № 875-ХІІ) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Так, згідно статті 17 Закону № 875-ХІІ, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Стаття 18 Закону № 875-ХІІ встановлює, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома.

Інваліди можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Стаття 18-1 Закону № 875-ХІІ встановлює, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 19 Закону № 875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Згідно з вимогами частини 3 статті 19 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту частини 5 статті 19 Закону № 875-ХІІ, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).

Статтею 20 Закону № 875-ХІІ встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Частинами 3 та 4 статті 20 передбачено, що сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом (частина 5 статті 20 Закону).

Аналізуючи викладені обставини в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Так, частиною третьою статті 19 Закону № 875-ХІІ встановлено, що роботодавці самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Поряд з цим, статтею 18 Закону № 875-ХІІ встановлено, що:

1. забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості;

2. підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:

2.1 виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця;

2.2 створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

2.3 надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи вищезазначене, суд зазначає, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов'язок з самостійного працевлаштування інвалідів, зміст якого визначений статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням інваліда безпосередньо до працедавця, або за направленням від державної служби зайнятості. При цьому, зміст зобов'язання з працевлаштування, визначений нормами вказаного Закону, зокрема, стаття 18, не містить обов'язку працедавця здійснювати безпосередній пошук інвалідів з метою працевлаштування.

Крім того, покладення законом на роботодавців обов'язку здійснення такого пошуку є сумнівним, адже держава у відповідності до норм законів України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про зайнятість населення» гарантує особі право, а не обов'язок праці, при цьому гарантії у реалізації зазначеного права забезпечуються особам-інвалідам, які не досягли пенсійного віку, не працюють, але бажають працювати, та зареєстровані у державній службі зайнятості як безробітні.

Таким чином, статус інваліда та безробітного забезпечує реалізацію державних гарантій та права особи на працю й, відповідно, механізм працевлаштування інвалідів кореспондує положенням статті 18 та частині 3 статті 19 Закону № 875-ХІІ, у відповідності до якого, останнє реалізується шляхом безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Отже, зазначені права зумовлюють та кореспондують обов'язкам таких осіб-працедавців. Зазначені обов'язки встановлені законом, і не передбачають обов'язок працедавця шукати працездатних осіб-інвалідів з метою їх працевлаштування.

В зв'язку з цим, суд акцентує увагу на положеннях статті 19 Конституції України у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Враховуючи те, що, перелік обов'язків, визначних статтею 18 Закону № 875-ХІІ, реалізований відповідачем належним чином та в повному обсязі, зворотне судом не встановлено, а позивачем не спростовано, на нього не може бути покладена відповідальність.

Зокрема, відповідачем створено всі умови робочого місця, та виконано вимоги вказаних вище законів для працевлаштування особи з інвалідністю, повідомлено про наявність вільної вакансії та вимоги до неї для інваліда як відповідний центр зайнятості, так і Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем 03.01.2013; 10.01.2013; 01.02.2013; 19.03.2013; 03.04.2013; 15.04.2013; 15.05.2013; 17.06.2013; 09.07.2013; 06.08.2013; 09.09.2013; 09.10.2013; 16.10.2013; 08.11.2013; 18.11.2013; 10.12.2013 надавались звіти до Маріупольського міського центру зайнятості за формою №3-ПН з характеристиками вакансій та вимогами до претендента.

Центром зайнятості інваліди для працевлаштування до відповідача направлялися, однак не всі виявили бажання працювати на підприємстві відповідача. Фактів відмови підприємства в працевлаштуванні інвалідів центром зайнятості не зафіксовано.

Згідно ч. 1 ст. 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для неприпущення господарського правопорушення.

Крім того, у відповідності до частини 1 статті 238 Господарського кодексу України, за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

При вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності відповідача складу правопорушення з метою застосування юридичною відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками, а застосування принципу вини, як умови відповідальності пов'язане з необхідністю доведення порушення зобов'язання.

Враховуючи те, що відповідачем виконано всі вимоги, покладені на нього законом, з приводу працевлаштування особи-інваліда, на нього не може бути покладена відповідальність.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний суд України у постановах від 20.06.2011 року по справі №21-60а11, від 02.04.2013 року по справі №21-95а13.

У відповідності до частини другої статті 19 Конституції України (№ 254к/96-ВР від 28.06.1996) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оскільки, відповідачем здійснено всі залежні від нього заходи, направлені на недопущення господарського правопорушення, що підтверджено наявними в матеріалах справи документами, підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій до нього відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України , суд -

постановив:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Повний текст постанови виготовлено 20 березня 2017 року.

Постанова Донецького окружного адміністративного суду може бути оскаржена в апеляційному порядку. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя Молочна І. С.