Ухвала суду № 65383706, 14.03.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/4678/16 Головуючий у 1-й інстанції: Кузьменко В.О. Суддя-доповідач: Безименна Н.В.

У Х В А Л А

Іменем України

14 березня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Безименної Н.В.

суддів Аліменка В.О. та Кучми А.Ю.

за участю секретаря Шутовської І.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Узбекистану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2016 року позивач звернувся в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року адміністративний позов Громадянина Узбекистану ОСОБА_3 задоволено частково:

визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №26-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині адміністративного позову відмовлено. Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву Громадянина Узбекистану ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні з урахуванням висновків суду, викладених у даній постанові.

Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив її скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. На думку апелянта, оскаржувана постанова винесена судом першої інстанції з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, думку позивача та його представника, представника відповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову - залишити без змін.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198 та ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що позивач - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Узбекистану, узбек за національністю, народився в Узбекистані в місті Бешарик, одружений, віросповідання - іслам. До України позивач прибув 19 січня 2014 року потягом з Росії.

06 липня 2015 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою №177 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 69-71).

У анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25 червня 2015 року позивач зазначив, що влада Узбекистану переслідує його з релігійних причин, зараз він перебуває у Київському СІЗО під екстрадиційним арештом, він побоюється, що у разі його екстрадиції його позбавлять свободи, будуть погано з ним поводитися, завдавати тортур, та силою виб'ють неправдиві свідчення та вб'ють (а.с. 69-77).

На співбесіді 24 липня 2015 року позивач зазначив, що боїться повертатися до країни походження через можливе катування в органах міліції Узбекистану через молитви в Росії, в період перебування там на заробітках, вважає, що влада Узбекистану "тих хто вірує рахують терористами".

16 лютого 2016 року за результатами розгляду особової справи позивача Державною міграційною службою України складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 64-68).

17 лютого 2016 року відповідачем було прийнято рішення №26-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 62). Рішення відповідача мотивовано тим, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 1 статті 6 цього закону встановлено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів справи вбачається, що в обґрунтування відмови у наданні позивачу статусу біженця, відповідач посилається на суперечливість та недостовірність даних наданих позивачем щодо причини вибуття з країни походження та місця проживання на території України, а також зазначає про відсутність фактів, щодо переслідування позивача у Республіці Узбекистан з релігійних переконань.

З листа Генеральної прокуратури Узбекистану від 27 червня 2015 року №26/13-267-15 вбачається, що позивач згідно з постановою Слідчого управління УВС у Ферганській області від 21 червня 2015 року є фігурантом кримінальної справи у якості обвинуваченого за пунктом б частини третьої статті 159 (посягання на державний лад Республіки Узбекистан), пунктом а частини третьої статі 244-1 (виготовлення чи розповсюдження матеріалів, які становлять загрозу для громадської безпеки і громадського порядку), частини першої статті 244-2 (створення, керівництво, участь в релігійних, екстремістських, сепаратиських, фундаменталістських чи інших заборонених організаціях), частини першої статті 246 (контрабанда) Кримінального кодексу Республіки Узбекистан.

На думку колегії суддів, вищевикладене свідчить про те, що звинувачення позивача у країні його походження мають політичне та релігійне підґрунтя та підтверджує обґрунтовані побоювання позивача стати жертвою переслідувань у Республіці Узбекистан.

Колегія суддів приймає до уваги посилання апелянта на лист Служби Безпеки України від 29 грудня 2015 року №12239, в якому зазначено, що позивач прибув на територію України рейсом Стамбул-Київ у травні 2014 року, при цьому зазначає, що наведені доводи спростовуються наявною в матеріалах справи копією паспорта позивача (а.с. 127-139).

Також, при вирішенні даного спору колегія суддів враховує практику Європейського суду з прав людини у даній категорії справ.

У справах щодо шукачів притулку Європейський суд неодноразово наголошував на тому, що для дотримання вимог статті 13 у поєднанні зі статтею 3 Держави-учасниці Конвенції повинні гарантувати існування в теорії та на практиці на національному рівні ефективних методів правового захисту для розгляду скарг шукачів притулку про можливе порушення їх прав у разі повернення до країни походження. Суд зазначав, що такий засіб правового захисту повинен забезпечувати ретельний та глибокий аналіз національними органами скарг про обґрунтовані побоювання тортур, жорстокого чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання стосовно шукача притулку в разі його повернення.

Також, колегія суддів враховує інформацію, яка міститься в доповіді Аmnesty International 2015/2016 "Права человека в современном мире", на яку посилається позивач та відомості викладені в доповіді про свободу віросповідання в країнах світу за 2013 рік: Узбекистан, що підготовлена Державним департаментом США, які свідчать про масові заключення в Республіки Узбекистан в тюрми осіб саме за звинуваченнями, пов'язаними з «релігійним екстремізмом».

Згідно статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази щодо з'ясування причин розбіжностей в інформації Служби Безпеки України, Державної прикордонної служби України тощо стосовно позивача, колегія суддів вважає що суд першої інстанції правомірно частково задовольнив позов, а також застосував ст. 11 КАС України, вийшов за межі позову та з урахуванням дискреційних повноважень відповідача, зобов'язав його повторно розглянути заяву позивача.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлено 16 березня 2017 року.

Головуючий суддя Н.В. Безименна

Судді В.О. Аліменко

А.Ю. Кучма

Головуючий суддя Безименна Н.В.

Судді: Кучма А.Ю.

Аліменко В.О.