Рішення № 65381123, 15.03.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА

Справа № 22-2208 Головуючий у 1-й інстанції - Гончарук В.П.

Єдиний унікальний №755/4400/16-ц Доповідач - Пікуль А.А.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 березня 2017 року. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого Пікуль А.А.

суддів Гаращенка Д,Р.

ЛевенцяБ.Б.

секретар Пузикова В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та її представника, ОСОБА_4, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-

в с т а н о в и л а:

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року за безпідставністю заявленого позову відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_3 та її представник, ОСОБА_4, подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та матеріального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги (а.с.182-184).

Заслухавши доповідь судді Пікуль А.А., пояснення ОСОБА_3 та її представника, ОСОБА_4, які підтримали подану апеляційну скаргу та просили суд її задовольнити, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.

При ухваленні рішення суд першої інстанції вважав встановленими наступні обставини.

Позивач на підставі договору купівлі-продажу № 2852 від 09.12.2011 є власником квартири АДРЕСА_1.

ОСОБА_5 зареєстрований у спірній квартирі, однак не проживає з 14 січня 2015 року, оскільки позивач чинить перешкоди у його проживанні через постійні сімейні сварки, що виникають з приводу дітей та права власності на спірну квартиру.

На даний час між сторонами існують спори майнового характеру з приводу права власності на спірну квартиру.

За встановлених обставин, керуючись положеннями ст. ст.316, 317, 386, 405 ЦК України, ст. 71 ЖК УРСР, районний суд прийшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що висновки районного суду щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог не в повній мірі відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом закріплене у ст. 405 ЦК України. Відповідно до положень указаної норми члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Законом, на який зроблено посилання в ч.1 ст.405 ЦК, не може бути Житловий кодекс. Застосування положень Житлового кодексу до цих відносин не виключається. Але переважно перед нормами Житлового кодексу підлягають застосуванню норми, сформульовані в главі 32 Цивільного кодексу. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім'ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалася. Тому хоч положення житлового законодавства і підлягають переважному застосуванню до житлових відносин в силу ст.3 ЖК, до правовідносин з приводу сервітуту вони можуть застосовуватися лише за аналогією. З урахуванням цього стосовно права членів сім'ї власника помешкання на користування ним чинним є правило ч.1 ст.405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які вправі займати члени сім'ї. Положення частини другої ст.156 ЖК, згідно якого члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, не підлягає застосуванню.

Оскільки інше не встановлено чинними законами, договором, заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що тягне втрату членом сім'ї права користування помешканням.

При вирішенні справи районний суд не врахував вищенаведених положень ЦК України та помилково керувався положеннями ст. ст.71-72 ЖК УРСР і роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України щодо практики застосування судами Житлового кодексу України.

Крім того, районний суд помилково послався на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 березня 2015 року (а.с.80-82), яке не містить фактів, що мають преюдиціальне значення для вирішення даного спору в частині причин не проживання відповідача у спірній квартирі, оскільки досліджуваний судом у цьому рішенні період стосується подій 2013-2014 років, а предметом дослідження у даній справі є період з січня 2015 року.

Указаним рішенням суду не встановлено, що конфлікт між сторонами з приводу користування житлом виник унаслідок створення ОСОБА_3 перешкод для ОСОБА_5 у користуванні квартирою.

Відповідно до відомостей наданих позивачем письмових доказів заяв ОСОБА_5 з приводу створення перешкод ОСОБА_3 у користуванні квартирою, що знаходиться в АДРЕСА_1, в період з 01.01.2-15 по 03.03.2016 року (дата надання відповіді) до Дніпровського УП ГУНП у м. Києві не надходило (а.с.74), комунальний концерн "Центр комунального сервісу" не має заяв від ОСОБА_5 щодо не зняття його з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири (а.с.76).

Водночас, у розпорядженні суду є письмова відповідь начальника Управління поліції Дніпровського району ГУ Національної поліції у місті Києві, відповідно до змісту якої ОСОБА_6 14 жовтня 2014 року звертався до Дніпровського управління поліції з приводу нанесення йому тілесних ушкоджень ОСОБА_7 та 26 травня 2015 року - з приводу нанесення йому тілесних ушкоджень невідомою особою біля буд АДРЕСА_1(а.с.94).

Крім того, ОСОБА_5 подана заява щодо неправомірних дій ОСОБА_3, зареєстрована в Дніпровському управлінні поліції ГУ Національної поліції у місті Києві під вхідним № С-1592 від 30.03.2016 (а.с.71-72), яка була подана позивачем хоча і після пред'явлення ОСОБА_8, даного позову, однак до отримання ним копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі (05.04.2017 року; а.с.67).

Одночасно ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ спільно нажитого майна, вимоги якого включають вимогу про визнання права власності на частину спірної квартири (а.с.169). Під час апеляційного розгляду позивач пояснила суду, що провадження у цій справі триває і вона ще не вирішена по суті.

Указані письмові докази підтверджують наявність конфлікту між сторонами з приводу користування житлом та свідчать про наявність між сторонами спору щодо права власності на спірну квартиру.

Ураховуючи вищенаведені обставини, апеляційний суд приходить до висновку, що ОСОБА_5, який вважає спірну квартиру місцем свого постійного проживання і поряд з цим претендує на частку у праві власності на спірну квартиру, відсутній у спірному житловому приміщенні з поважних причин, а тому не може бути визнаний таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, на підставі ч.2 ст.405 ЦК України.

Вимоги про припинення сервітуту відповідно до ст.406 ЦК України в рамках даної справи не заявлялись.

З огляду на викладене, ураховуючи положення ст. 309 ЦПК України, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заявленого позову.

Керуючись ст.303, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та її представника, ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: А.А. Пікуль

Судді: Д.Р. Гаращенко

Б.Б. Левенець