Рішення № 65346050, 09.03.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.03.2017Справа №910/1797/17

За позовом Приватного підприємства «ПАВО ГРУП»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «МАСТЕР-АВІА»

про визнання недійсними пунктів Договорів та зобов'язання вчинити дії

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Гук А.Р. за довіреністю від 25.11.2016;

Марченко М.М. за довіреністю від 02.02.2017;

від відповідача: Миколюк А.М. за довіреністю від 16.01.2017;

Заболотня Ю.С. за довіреністю від 04.01.2017.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне підприємство «ПАВО ГРУП» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «МАСТЕР-АВІА» (далі - відповідач) про визнання недійсними пунктів 9.2. та 9.4. Договору оренди нерухомого майна № МА 170/14 від 20.05.2014 та визнання за позивачем права користування орендованим на підставі означеного Договору приміщенням площею 270,00 м.кв., розташованим за адресою: м. Київ, вул. Медова, буд. 2.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що спірні пункти Договору суперечать приписам статті 782 Цивільного кодексу України та статті 291 Господарського кодексу України, оскільки вказані норми є імперативними і не можуть бути змінені сторонами договору.

Крім того, позивачем було подано заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, відповідно до якої позивач просить суд заборонити відповідачу вчиняти будь-які дії, спрямовані на перешкоджання у користуванні позивачем нежитловим приміщенням № 2064 на другому поверсі площею 270, 00 м. кв., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Медова, 2 щодо якого між сторонами укладено спірний Договір оренди.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.02.2017 порушено провадження у справі № 910/1797/17, її розгляд призначено на 22.02.2017 року.

При цьому, ухвалою господарського суду міста Києва від 10.02.2017 заяву Приватного підприємства «ПАВО ГРУП» про вжиття заходів до забезпечення позову задоволено; з метою забезпечення позову, до вирішення спору по суті та набрання рішенням у даній справі законної сили, заборонено Товариству з обмеженою відповідальністю «МАСТЕР-АВІА») вчиняти будь-які дії, спрямовані на перешкоджання у користуванні Приватному підприємству «ПАВО ГРУП» нежитловим приміщенням № 2046 на другому поверсі загальною площею 270,00 кв.м., що знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Медова, будинок 2 та щодо якого укладено Договір оренди нерухомого майна № МА 170/14 від 20.05.2014р. між Приватним підприємством «ПАВО ГРУП» та Товариством з обмеженою відповідальністю «МАСТЕР-АВІА».

13.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заяву про скасування заходів до забезпечення позову, вжитих ухвалою від 10.02.2017 року.

20.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки позивачем не доведені фактичні обставини, з якими закон пов'язує визнання пунктів 9.2. та 9.4. Договору недійсними.

22.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

В судовому засіданні 22.02.2017 року, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 09.03.2017 року.

В судовому засіданні 09.03.2017 року судом було розглянуто подану відповідачем заяву про скасування заходів до забезпечення позову, вжитих ухвалою господарського суду міста Києва від 10.02.2017 року, та вирішено відмовити в її задоволенні, виходячи з наступного.

Статтею 68 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що питання про скасування забезпечення позову вирішується господарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в рішенні чи ухвалі.

Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову, або забезпечення позову перешкоджає належному виконанню судового рішення (п. 10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову»).

Оскільки станом на час розгляду поданої відповідачем заяви про скасування заходів до забезпечення позову рішення у даній справі не було прийнято, суд відмовив відповідачу у задоволенні означеної заяви оскільки потреба у забезпеченні позову не відпала, як і не змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову.

Представник позивача в судовому засіданні 09.03.2017 року позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 09.03.2017 року проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

У судовому засіданні 09.03.2017 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

20.05.2014 року між Приватним підприємством Донецька Асоціація Незалежних Підприємців «Авіакомпанія АНП», правонаступником якого відповідно до Статуту, затвердженого рішенням засновника №34 від 26.02.2016 є позивач (Орендар) та відповідачем (Орендодавець) було укладено Договір оренди нерухомого майна № МА 170/14 (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1. якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у тимчасове платне користування частину будівлі МПТ, а саме нежитлове приміщення № 2046 на 2 поверсі загальною площею 270,00 м.кв. у відповідності з Правилами МПТ, Додатком №3 до даного Договору («Технічна специфікація Об'єкту оренди» - погоджується Сторонами не пізніше моменту передачі Об'єкта оренди Орендарю по Акту № 1 приймання-передачі в орендне користування Об'єкта оренди (далі - Акт № 1).

Згідно з пунктом 1.2. Договору приміщення, що передаються в оренду Орендарю - це нежитлові приміщення загальною площею 270,00 м.кв. у будівлі МПТ, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Медова, 2.

Відповідно до Преамбули даного Договору МПТ (Міжнародний пасажирський термінал) - це нежитловий будинок, який знаходиться за адресою: Україна, 03036, м. Київ, вулиця Медова, 2, що має власну необхідну інфраструктуру та дозволяє Орендареві використовувати Об'єкт оренди й здійснювати в ньому свою діяльність відповідно до мети і умов даного Договору. Правила МПТ - це Додатки до даного Договору, які є його невід'ємною частиною і підлягають обов'язковому виконанню сторонами, містять норми про режим роботи, правила поведінки, охорони та безпеки, маршрути переміщення, порядок експлуатації систем забезпечення й місць загального користування тощо, обов'язкові для виконання працівниками Орендаря, суборендарів та відвідувачами МПТ.

Договір вступає в силу з 20.05.2014 і діє по 20.05.2019 (включно) (п. 3.1. Договору).

Пунктом 9.2. Договору передбачено, що кожна із сторін має право в односторонньому порядку достроково розірвати цей Договір, шляхом направлення відповідного письмового повідомлення про це іншій стороні. Повідомлення від Орендодавця чи Орендаря про дострокове розірвання цього Договору повинно бути направлено іншій Стороні не пізніше ніж за 60 календарних днів до настання дати розірвання цього Договору. В такому випадку Орендар зобов'язаний протягом 60 календарних днів з моменту направлення такого письмового повідомлення Орендарем або Орендодавцем звільнити Об'єкт оренди та повернути його Орендодавцю за відповідним Актом здачі-приймання об'єкту оренди.

За умовами пункту 9.4. Договору Орендодавець вправі відмовитись від цього Договору, якщо Орендар прострочив сплату місячної орендної плати більше ніж на 30 календарних днів. У разі відмови Орендодавця від цього Договору, Договір є розірваним з моменту одержання Орендарем відповідного письмового повідомлення Орендодавця про відмову від цього Договору та Орендар зобов'язаний протягом 5 робочих днів з моменту отримання такого письмового повідомлення від Орендодавця звільнити Об'єкт оренди та повернути його Орендодавцю за Актом № 2.

11.11.2016 року відповідач направив на адресу позивача Лист № М-1.1-14-875 про розірвання Договору оренди з посиланням на п. 9.4. вказаного Договору.

Позивач своїм Листом № 299 від 14.11.2016 повідомив відповідача про ненадання згоди на будь-яке дострокове припинення Договору оренди ні в порядку односторонньої відмови, ні в порядку розірвання Договору оренди на вимогу Орендодавця.

Листом від 29.11.2016 № М-1.1-14-294 відповідач повторно повідомив позивача про розірвання Договору оренди з посиланням на п. 9.6. та п. 9.2. означеного Договору.

На думку позивача, пункти 9.2. та 9.4. Договору відповідач намагається застосувати з метою незаконного розірвання Договору оренди, виселення позивача з орендованого приміщення, а такі протиправні дії порушують права позивача щодо користування об'єктом оренди.

Таким чином, позивач вважає, що умови п. п. 9.2. та 9.4. Договору, які передбачають право наймодавця на відмову в односторонньому порядку від договору у визначених випадках, прямо суперечать приписам ч. 1 ст. 291 Господарського кодексу України та статті 782 Цивільного кодексу України, які імперативно встановлюють конкретні правові підстави виникнення у наймодавця права на відмову від договору найму, в той же час, коли в оспорюваних пунктах Договору містяться інші правові підстави, зокрема прострочення оплати місячної орендної плати більше ніж на 30 календарних днів, про які орендар і орендодавець не вправі домовлятися.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим в силу приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 33 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Положеннями статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частина 1 статті 759 Цивільного кодексу України передбачає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Аналогічні норми містяться в положеннях ст. 283 Господарського кодексу України.

Порядок відмови від договору регулюється загальними засадами цивільного права.

Згідно із ч. 1 ст. 291 Господарського кодексу України одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Відповідно до ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто, одностороння відмова від договору може мати місце тільки у випадках коли право на таку відмову встановлено договором чи законом.

Статтею 782 ЦК передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Так, відповідно до частини 1 статті 782 ЦК України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Відповідно до зазначених положень, наймодавець має суб'єктивне право на відмову від договору найму, яким він може як скористатись, так і не скористатись. З іншого боку, з аналізу ч. 2 ст. 651 ЦК вбачається право наймодавця на розірвання договору в судовому порядку, у разі істотного його порушення, яке може полягати, зокрема, й в несплаті платежів за договором.

Невизнання права орендодавця на розірвання договору у разі несплати орендарем платежів означало б невизнання права на звернення до суду із захистом порушеного права, що є неприпустимим.

Крім того має враховуватися, що відповідно до ст. 291 Господарського кодексу України «одностороння відмова від договору оренди не допускається», тоді як загалом для господарських договорів передбачається можливість одностороннього розірвання у випадках, встановлених законом або договором (ч. 1 ст. 188 ГК України). Встановлено також у ч. 3 ст. 291 ГК України, що «на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу». У свою чергу ч. 4 ст. 188 ГК України передбачає, що «у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду».

Ці імперативні норми закону чітко заперечують можливість односторонньої відмови від договору господарської оренди у позасудовому порядку.

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання.

Одностороння відмова від договору є підставою для розірвання договору та відповідно до змісту ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України, безпосередньо тягне правові наслідки розірвання договору.

Отже, розірвання договору може відбуватися у зв'язку із односторонньою відмовою від договору однієї із його сторін, що тягне правові наслідки його розірвання. При цьому, для настання наслідків односторонньої відмови від договору необхідна сукупність двох складових елементів: підстави для односторонньої відмови від договору, що має бути визначена у законі або договорі та саме правочину щодо односторонньої відмови від договору.

Відтак, передбачену договором або законом можливість односторонньої відмови від договору, слід розуміти як підставу, що передбачена договором або законом, для вчинення односторонньої відмови від договору, що у свою чергу, як юридичний факт є підставою для настання правових наслідків розірвання договору.

Судом встановлено, що умовами пункту 9.2. Договору передбачено, що кожна із сторін має право в односторонньому порядку достроково розірвати цей Договір, шляхом направлення відповідного письмового повідомлення про це іншій стороні. Повідомлення від Орендодавця чи Орендаря про дострокове розірвання цього Договору повинно бути направлено іншій Стороні не пізніше ніж за 60 календарних днів до настання дати розірвання цього Договору. В такому випадку Орендар зобов'язаний протягом 60 календарних днів з моменту направлення такого письмового повідомлення Орендарем або Орендодавцем звільнити Об'єкт оренди та повернути його Орендодавцю за відповідним Актом здачі-приймання об'єкту оренди.

Згідно із ч. 3 ст. 291 Господарського кодексу України, договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 188 Господарського кодексу України, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Частиною 1 статті 651 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виходячи з системного аналізу вищевказаних норм, розірвання господарського договору в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено, зокрема, договором. Тобто, право на одностороннє розірвання договору може бути визначене у договорі.

Отже, розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути встановлені законом або безпосередньо в договорі.

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження, та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а у разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору, - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін (ч. 4 ст. 188 Господарського кодексу України).

Розірванням договору є припинення договірного зобов'язання, тобто зникнення правового зв'язку між сторонами договірного зобов'язання на підставах, встановлених у законі або договорі, та припинення їхніх прав та обов'язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, принцип свободи договірного регулювання правовідносин, утілений у чинному законодавстві, дозволяє сторонам договору на власний розсуд визначати свої взаємні права та обов'язки, у тому числі щодо односторонньої відмови від договору.

Укладаючи договір оренди, сторони за наявності взаємного волевиявлення закріпили в оспорюваних пунктах Договору порядок припинення їхніх правовідносин.

Як зазначено у пункті 37 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» абзац перший частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з яким сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, слід застосовувати разом із абзацом другим, де сказано, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, сторони не можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд не тільки тоді, коли в нормі сказано "сторони в договорі не можуть відступити від положень..." або міститься подібний вираз (наприклад, частина четверта статті 216 ЦК України), а і тоді, коли обов'язковість для сторін положень певної норми випливає з її змісту - тобто тоді, коли зі змісту норми можна зробити висновок, що норма є імперативною. Зокрема, якщо законом встановлені істотні умови договору, то недосягнення згоди з усіх істотних умов означає, що права та обов'язки за договором не виникли, оскільки договір є неукладеним в силу імперативної вказівки закону (частини першої статті 638 ЦК України).

Якщо ж, навпаки, в нормі сказано "якщо інше не встановлено договором" або міститься подібний вираз, то це вказує на те, що норма не є імперативною, і сторони в договорі можуть відступити від її положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Часто в нормі не сказано прямо ні "сторони в договорі не можуть відступити від положень...", ні "якщо інше не встановлено договором", та не містяться подібні вирази. Питання про те, чи є така норма імперативною або диспозитивною, слід вирішувати шляхом аналізу змісту цієї норми в кожному окремому випадку.

Отже, зміст частини третьої статті 6 ЦК України полягає у законодавчому закріпленні співвідношення між диспозитивними та імперативними нормами: імперативна норма встановлює правила, які не можуть бути змінені сторонами в договорі, а диспозитивна норма дозволяє таку зміну.

А тому суд дійшов висновку, що правила ч. 1 ст. 782 Цивільного кодексу України стосовно строків не внесення чергових орендних платежів, які надають орендодавцю право відмовитись від договору, носять диспозитивний характер, а тому сторони у договорі оренди можуть передбачати право орендодавця відмовитись від договору через несплату орендарем чергових платежів протягом іншого строку (збільшення чи зменшення), що не суперечить ч. 1 ст.782 Цивільного кодексу України.

Таким чином, умови п. п. 9.2. та 9.4. оспорюваного Договору повністю відповідають та кореспондуються з вимогами чинного законодавства, зокрема приписами статті 782 Цивільного кодексу України та статті 291 Господарського кодексу України.

Сторони при укладанні договору добровільно погодили вказані умови договору, що відповідає принципу диспозитивності та за взаємною згодою визначили умови, підстави дострокового припинення договору та наслідки такого припинення. В свою чергу, підстави вважати, що при укладенні договору волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, відсутні.

При цьому, суд зазначає, що підписавши Договір та погодившись з його умовами, позивач безпідставно та необґрунтовано посилається на невідповідність положень договору вимогам чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладені обставини, проаналізувавши приписи статті 782 Цивільного кодексу України та статті 291 Господарського кодексу України у сукупності з іншими нормами матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що підстави для визнання недійсними пунктів 9.2. та 9.4. Договору оренди нерухомого майна № МА 170/14 від 20.05.2014 відсутні, у зв'язку з чим відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Також, суд відмовляє і у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права користування орендованим на підставі вищевказаного Договору приміщенням площею 270,00 м.кв., розташованим за адресою: м. Київ, вул. Медова, буд. 2., оскільки дана вимога є похідною від первісної вимоги про визнання недійсними пунктів 9.2. та 9.4. спірного Договору оренди.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено необґрунтованість позовних вимог, вони не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 60, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 14.03.2017.

Суддя М.Є. Літвінова