Рішення № 65288842, 09.03.2017, Шаргородський районний суд Вінницької області

Справа № 152/53/17

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 березня 2017 року Шаргородський районний суд Вінницької області

в складі головуючого судді Соколовської Т.О.

при секретарі Годованюк І.Л.

з участю позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Шаргород Вінницької області в залі суду справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2 за довіреністю від 04.04. 2016 року до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 003058 від 03.02.2016 року та стягнення коштів,

в с т а н о в и в :

11 січня 2017 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, звернувся в суд з позовом до ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 003058 від 03.02.2016 року та стягнення коштів.

У обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що в звязку з веденням власного сільського господарства йому знадобився трактор. Вивчаючи пропозиції по купівлі-продажу трактора МТЗ-622 виробництва Республіки Беларусь 2013 року випуску, на сайті "аuto.rіа.cом" він натрапив на пропозицію щодо купівлі такого трактора у м. Чернівці. Зателефонувавши за вказаним на сайті номером, співрозмовник, яка назвалася ОСОБА_3, йому повідомила, що такий трактор є і вартість його складає 164000 грн. Оскільки у позивача не було повної суми на купівлю трактора, йому було запропоновано придбати його в лізинг шляхом сплати авансового платежу в розмірі 32800 грн, що становить 20 % від загальної вартості трактора.

3 лютого 2016 року він з дружиною поїхав до офісу ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" у м. Камянець-Подільський, де між ним та ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в особі представника ОСОБА_3 укладено договір фінансового лізингу № 003058 з додатками (далі Договір), згідно з п.1.1 якого предметом лізингу по даному договору є транспортний засіб "Zoomlion RF-354-B Cab", в той час як він мав намір придбати трактор МТЗ-622, саме про придбання такого трактора йшли перемовини.

Відповідно до умов Договору ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" прийняло на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - транспортний засіб "Zoomlion RF-354-B Cab" у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу - позивачу ОСОБА_1 на строк та на умовах, передбачених договором.

В усній формі представник відповідача роз'яснила, що ОСОБА_1 повинен спочатку сплатити авансовий платіж в сумі 32800 гривень шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і на наступний день відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. В цей же день позивач сплатив на рахунок відповідача 32800 грн. - платіж згідно договору № 003058. При цьому представником відповідача не було роз'яснено призначення платежу в розмірі 32800 грн. У нього не було можливості детально ознайомитися з умовами договору під час його підписання, так як представник відповідача не надала йому достовірної інформації, завірила в тому, що всі істотні умови договору вона йому пояснила та спонукала підписати договір без детального ознайомлення з ним, посилаючись на термінову необхідність відправлення документів у головний офіс, щоб позивач міг отримати свій трактор вже наступного дня 4.02.2016 року. Наступного дня позивач зателефонував у офіс ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" у м. Камянець-Подільський стосовно деталей доставки трактора, де йому повідомили, що слід зателефонувати за номером, вказаним в Договорі фінансового лізингу, що він і зробив, зателефонувавши в офіс м. Київ. Однак позивачу повідомили, що йому необхідно уважно прочитати умови Договору. Тоді позивач зрозумів, що став жертвою нечесної підприємницької діяльності, оскільки у Договорі був вказаний інший трактор, а також присутній дисбаланс договірних прав та обов'язків, а сам Договір містить несправедливі умови та укладений без відповідної ліцензії і нотаріально не посвідчений.

Таким чином, представником компанії введено його в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а тому позивач вважає оспорюваний договір недійсним. Відповідач також порушив його права, як споживача, оскільки під час укладання даного правочину застосував нечесну підприємницьку діяльність, позбавив його достатнього часу для прийняття свідомого рішення. Умови оспорюваного правочину порушують Закон України "Про захист прав споживачів", так як вони є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали уточнені позовні вимоги, з підстав, зазначених в позовній заяві та письмових поясненнях (а.с.1-2, 29), просили визнати договір фінансового лізингу № 003058 від 3.02.2016 року недійсним та стягнути з відповідача 32800 грн.

ОСОБА_1 суду показав, що в звязку з веденням власного сільського господарства йому знадобився трактор. У лютому 2016 року, вивчаючи пропозиції по купівлі-продажу трактора МТЗ-622 виробництва Республіки Беларусь 2013 року випуску, на сайті "аuto.rіа.cом" він натрапив на пропозицію щодо купівлі такого трактора у м. Чернівці. Зателефонувавши за вказаним на сайті номером, співрозмовник, яка назвалася ОСОБА_3, йому повідомила, що такий трактор є за вартістю 164000 грн. Оскільки у нього не було повної суми на купівлю трактора, йому було запропоновано придбати його в лізинг шляхом сплати авансового платежу в розмірі 32800 грн, що становить 20 % від загальної вартості трактора. 3 лютого 2016 року він з дружиною поїхав до офісу ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" у м. Камянець-Подільський, де між ним та ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" в особі представника ОСОБА_3 було укладено Договір фінансового лізингу № 003058 з додатками. В усній формі ОСОБА_3 роз'яснила, що він повинен спочатку сплатити авансовий платіж в сумі 32800 гривень шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і на наступний день відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. В цей же день він у банку сплатив на рахунок відповідача 32800 грн. - платіж згідно договору № 003058. У нього не було можливості детально ознайомитися з умовами договору під час його підписання, так як представник відповідача не надала йому достовірної інформації, завірила в тому, що всі істотні умови договору вона йому пояснила та спонукала підписати договір без детального ознайомлення з ним, посилаючись на термінову необхідність відправлення документів у Київський офіс, щоб позивач міг отримати свій трактор вже наступного дня 4.02.2016 року. Наступного дня позивач зателефонував у офіс ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" у м. Камянець-Подільський стосовно деталей доставки трактора, де йому повідомили, що слід зателефонувати за номером, вказаним в Договорі, що він і зробив, зателефонувавши у Київський офіс. У телефонній розмові, йому запропонували уважно прочитати умови Договору. Тоді позивач зрозумів, що став жертвою нечесної підприємницької діяльності, оскільки у Договорі був вказаний інший трактор: замість обіцяного трактора МТЗ-622, виробництва Республіки Беларусь, 2013 року випуску, був зазначений транспортний засіб "Zoomlion RF-354-B Cab".

Представник позивача ОСОБА_2 надав суду правове обгрунтування позовних вимог, з посиланням на ЗУ " Про фінансовий лізинг", ЦК України, ЗУ " Про захист прав споживачів".

Представник відповідача, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце судового розгляду справи, про що свідчать розписки про вручення йому судових повісток (а.с. 27,46), в судові засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, заяв про відкладення розгляду справи з поважних причин чи розгляд справи у його відсутності не надходило.

Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст.224 ЦПК України.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

3 лютого 2016 року між позивачем ОСОБА_1 та ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" було укладено договір фінансового лізингу №003058, згідно якого відповідач зобов'язується придбати у власність предмет лізингу, а саме: транспортний засіб "Zoomlion RF-354-B Cab" та передати його у користування позивача в строк та на умовах цього Договору, а позивач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.3 10).

Цього ж дня ОСОБА_1 сплатив ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" 32 800 гривень, що підтверджується квитанцією № N191С48626 (а.с.11). Як вбачається з квитанції призначення платежу згідно договору фінансового лізингу № 003058 від 03.02.2016 року.

Не зазначення в квитанції дійсного призначення платежу "адміністративний платіж" дає підстави для висновку, що дії відповідача були нечесними та недобросовісними і вчинені умисно, щоб привабити клієнта та схилити його до укладання договору.

Разом з тим, в Договорі у розділі "визначення термінів" та по тексту договору цей платіж значиться як першочерговий одноразовий адміністративний платіж у розмірі 10% від вартості предмета лізингу (згідно Додатку №1) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору. При цьому додатково зазначено, що таке призначення вказаного платежу зберігається незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату.

За умовами договору до отримання в користування предмета лізингу, лізингоодержувач повинен сплатити лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з таких платежів: адміністративний платіж -10%, авансовий платіж - 50 % , комісія за передачу -3% від ціни предмета лізингу. Авансовий платіж, який відповідно до умов договору може збільшитись в сумі, лізингоодержувач має право сплатити частинами протягом 12 місяців. Вказане випливає із визначення термінів у договорі, його умов та підтверджується Додатком №1 до договору (а.с. 5/2,9).

Згідно з п. 1.3 вище вказаного Договору фінансового лізингу, лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором.

Пунктом 1.7 Договору передбачено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 (сто двадцяти) робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу, у разі наявності сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 даного договору, або різниці вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного договору.

У статті 11 оспорюваного договору визначені умови переходу від лізингодавця до лізингоодержувача права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу).

Належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого у лізинг майна.

Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору фінансового лізингу поширюються, зокрема і елементи договорів оренди та купівлі-продажу.

Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони остаточно не визначились з вартістю предмета лізингу та, як наслідок, не погодили графік сплати лізингових платежів, який в договорі неодноразово згадується як Додаток № 3, але до договору не додається.

У пункті 8.2 оспорюваного Договору вказана погоджена сторонами вартість предмета лізингу, однак лише на момент укладання договору (11498,13 доларів США). За умовами договору вона може бути змінена, в залежності від зміни обмінного курсу долара США до української гривні або у разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця (8.3 Договору).

При цьому, зі змісту договору випливає, що лізингоодержувач в жодному разі не може вплинути на вибір продавця та підбір товару за вигідною для нього ціною. Таке обмеження лізингоодержувача та невизначеність з обсягом майбутніх лізингових платежів ставить позивача в повну залежність від відповідача, інтерес якого полягає в отриманні більшого прибутку від якомога дорожчого предмета лізингу.

Фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувача за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем.

У такий спосіб законодавець захищає право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

За договором фінансового лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - у можливості користуватися обраним ним предметом лізингу тапридбати його у власність шляхом викупу з зарахуванням до купівельної ціни сплачених лізингових платежів.

Відповідно дост. 692 ЦК Українипокупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару, встановлену в договорі. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

За таких обставин, та відповідно до положеньст. 655 ЦК України, суд вважає, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору.

Також, із Договору та додатку №2 (специфікація) вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики трактора, рік його випуску, продавець (постачальник), ціна у грошовій одиниці України (а.с.11).

У пункті 4.3 Договору вказано, що разом з підписанням акту приймання передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток №3 до даного договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акту приймання передачі предмета лізингу.

Згідно пунктів 12.1; 12.13 Договору лізингоодержувач не має права відмовитись від запропонованого та повинен пристати на пропозицію відповідача, а у разі відмови договір може бути розірваний. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає, крім того на лізингоодержувача накладаються додаткові фінансові санкції (а.с. 7).

Відповідно до п. 3.2.6 Договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати оспорюваний договір за умови невиконання Лізингоодержувачем умов договору. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах п.12.1 ст.12 Договору, що стосується обсягу повернення коштів, а адміністративний платіж взагалі поверненню не підлягає (а.с.7).

Таким чином, за невиконання договірного зобов'язання лізингодавець не несе відповідальності перед лізингоодержувачем, а навпаки одержує від нього вигоду у розмірі 32800 гривень.

Така умова договору є несправедливою, як сама по собі, так і з огляду на те, що згідно п. 12.1 цього договору наслідком розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, який не отримав транспортний засіб, є утримання з нього штрафу в розмірі 40% від сплаченого авансового платежу та неповернення йому усієї суми адміністративного платежу.

Відповідно до п. 10.1 оспорюваного Договору лізинговим платежем є платіж, що сплачується кожного місяця лізингоодержувачем на користь лізингодавця відповідно до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Додаток №3 до договору). Кожен лізинговий платіж включає: відсотки (проценти) за користування обсягом фінансування в розмірі 21% річних на залишок частини від обсягу фінансування; частину вартості предмета лізингу; комісію за супроводження договору в розмірі 7 відсотків.

Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів (додаток №3) та сам обсяг таких платежів сторони не погодили та не підписали в момент укладення договору, що вказує на невизначеність загального обсягу фінансування.

Вказана обставина є істотним порушенням принципу справедливості та добросовісності, може поставити позивача у невигідні для нього фінансові умови, чого він не знав в момент підписання договору, позаяк не міг передбачити максимальну вартість предмета лізингу, який йому запропонує відповідач.

Відповідно до п. 10.4 Договору у разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладання даного договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання, до купівлі транспортного засобу підписати додаток №3 до даного договору із встановленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі та передачі транспортного засобу (а.с.6/2).

Пунктами 1.7, 9.7 оспорюваного Договору передбачено обов'язок сплати лізингоодержувачем до моменту передачі йому предмета лізінгу ( протягом 120 робочих днів) різниці до вже сплаченого авансового платежу.

У такий спосіб лізингоодержувач передбачає імовірне подорожчання предмета лізингу. Однак, в договорі не передбачено дій лізингодавця, зокрема повернення частини сплаченого авансового платежу лізингоодержувачу, як надмірно сплаченої суми у випадку придбання транспортного засобу за нижчою ціною, що не виключено в умовах нестабільності цінової політики.

З огляду на такі обставини у позивача існують обґрунтовані сумніви в добросовісності відповідача.

Встановленим судом фактам відповідають цивільні правовідносини, які регулюються ст.ст.13,55 Конституцією України, статтями 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 року), ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 7,17 Загальної декларації прав людини, ст.26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, Цивільним Кодексом України, Законом України "Про фінансовий лізинг", Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг", Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" Законом України "Про захист прав споживачів" і виникають при укладенні договору фінансового лізингу та виконанні зобовязань за цим договором.

Відповідно до ст.13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, яка набрала чинності для України з 11.09.1997 року і відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

В силу ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

Стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII від 19.10.73 року ; статті 7, 17 Загальної декларації прав людини прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року визначають, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Кожна людина має право володіти майном як особисто так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод,кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободє попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Відповідно до ч.1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК України).

Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні досліджено кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 Постанови ПВС України від 12.06.2009 року №2 "Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").

Частиною 3 ст. 10, ст.ст. 57 - 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Засобами доказування у цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

За приписами ч.1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Згідно з п. 6 ч. 1ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

При вирішенні даного цивільно правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, нарішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004.

Згідно з ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно дост. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг"договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу, строк на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу), розмір лізингових платежів, інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 1ст. 215 ЦК Українипередбачені підстави, за наявності яких правочин може бути визнаний недійсним, а саме: недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, п'ятою - правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним статті 203 ЦК України.

Відповідно до частини 1статті 806 ЦК Україниза договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналогічне визначення договору лізингу міститься і устатті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Відповідно дост. 2 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг", цей Закон регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.

За положеннями п.5 ч.1ст. 4 вказаного Закону, фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою.

Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. (п.5 ч.1 ст. 1 ЗУ"Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг" )

Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. (ч.1 ст. 5 вказаного Закону).

Фінансовою установою є - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. Не є фінансовими установами (не мають статусу фінансової установи) незалежні фінансові посередники, що надають послуги з видачі фінансових гарантій в порядку та на умовах, визначенихМитним кодексом України. (п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ"Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг")

Тобто, чинним законодавством чітко передбачено, що послуги з фінансового лізингу можуть надаватися тільки юридичною особою, що має статус фінансової установи.

Частинами 1, 2ст. 7 ЗУ " Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Згідно п. 3 ч.1ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", відповідно до спеціальних законів господарська діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Господарською діяльністю в розумінні вказаногоЗаконує будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

Органом, що здійснює видачу ліцензій для здійснення фінансовими установами діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб є Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. (п.4 ч.1ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг").

Здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. (ч. 2ст. 34 ЗУ Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг").

З огляду на положення зазначених вимог чинного законодавства України, суд вважає, що послуги з фінансового лізингу ТОВ "Лізингова компанія "«ВАШ АВТО" мало право здійснювати лише за умови набуття статусу фінансової установи, та отримання відповідних ліцензій.

У судовому засіданні було встановлено, що станом на 05.02.2016 року інформація про ТОВ "Лізингова компанія "«ВАШ АВТО" до Державного реєстру фінансових установ та Реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, що веде Нацкомфінпослуг, не вносилась. Товариство статусу фінансової установи не набувало, ліцензії на здійснення діяльності з надання фінансових послуг не отримувало.

Отже, станом на дату укладання між сторонами договору фінансового лізингу, відповідач не мав статусу фінансової установи, не мав ліцензії на здійснення діяльності з надання фінансових послуг, а тому суд приходить до висновку, що відповідач не мав права на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг.

У зв'язку з цим, суд приходить довисновку, що відсутність у відповідача статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення діяльності з надання послуг фінансового лізингу робило неможливим виконання умов договору фінансового лізингу з боку ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО".

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. (ч. 1ст. 227 ЦК України).

Згідно приписівст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина першастатті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Частина 1ст. 229 ЦК України встановлює, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У п. 19постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9 зазначено, що відповідно достатей 229-233 ЦК Україниправочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9 передбачено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Нормистатті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

У даному цивільно правовому спорі має місце умисне замовчування представником ТОВ відсутності у Товариства статусу фінансової установи та відсутності ліцензії на здійснення діяльності з надання послуг фінансового лізингу, тобто введення позивача в оману щодо прав ТОВ "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" на укладання договору фінансового лізингу.

За правилами ч.1ст.3 Закону України "Про фінансовий лізинг"таст. 807 ЦК Українипредметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальнимиознаками.

Згідно ч.1ст. 184 ЦК Україниріч є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Відповідно до ч. 2ст. 6 ЗУ "Про фінансовий лізинг"істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу;строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг"лізингоодержувач має право: обирати предмет лізингу та продавцяабовстановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; відмовитисявід прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках; вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу. Означені права лізингоодержувача не знайшли свого відображення у змісті оспорюваного договору.

Статтею 16 ЗУ "Про фінансовий лізинг" встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору.

Належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

Як вбачається із змісту договору лізингу, укладеного між сторонами, адміністративний платіж це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору.

З огляду на положення статті 16 Закону адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Про те, що адміністративний платіж не є лізинговим платежем свідчить і той факт, що у спірному Договорі у розділі "визначення термінів", лізинговий платіж і адміністративний платіж мають свої окремі визначення, із яких також випливає, що адміністративний платіж не підпадає під визначення лізингового платежу, наведене у ст.16 ЗУ "Про фінансовий лізинг".

Вказану обставину підтверджує і той факт, що пунктом 12.1 оспорюваного Договору лізингу передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем комісія за організацію даного договору лізингоодержувачем не повертається.

Умови договору про неповернення адміністративного платежу, штрафні санкції у випадку розірвання договору призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, наносять шкоду споживачеві, тому суд визнає їх несправедливими умовами договору, оскільки наявність цих умов порушує принцип добросовісності.

Стаття 627 ЦК Українипередбачає свободу договору, яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживача.

Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково придбати не потрібні йому послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, зокрема положеннями ЗУ "Про захист прав споживачів".

Відповідно до ч. 1ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів"продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно ч.2 цьогоЗаконуумови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Умови Договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Аналізуючи вказану норму закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст.3, ч. 3 ст.509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Застосовуючи цю норму, суди повинні визначати, на підставі яких ознак, зазначених у ч.2 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" кваліфікували умови договору несправедливими, і чи тягне несправедливість цих умов недійсність договору в цілому.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6 - 40 цс 13.

Судом встановлено, що в даному цивільно-правовому спорі наявні одночасно всі ознаки, які свідчать про те, що умови оспорюваного договору є несправедливими, позаяк вони порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві.

Відповідач не обґрунтував співмірність розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору виконаній послузі, яка у розумінніст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг"не є лізинговим платежем, а фактично полягала у виготовленні типової форми договору. Крім того, умови договору про неповернення адміністративного платежу, штрафні санкції у випадку розірвання договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, наносять шкоду споживачеві, тому суд визнає їх несправедливими умовами договору, оскільки наявність цих умов порушує принцип добросовісності.

Суд вважає, що ствердження позивача про те, що перераховуючи на рахунок відповідача 32800 гривень він був впевнений, що частково оплачує вартість трактора, заслуговують на увагу, оскільки цілком логічно та зрозуміло, що жодна особа свідомо, розуміючи явну, очевидну невигідність з економічної точки зору, не погодилася б сплачувати 32800 гривень лише як винагороду за підготовку документів для укладення договору, так як ця сума вочевидь не відповідає обсягу робіт, є надто завищеною, з огляду на те, що договір є типовим, виконаний шляхом рукописного заповнення печатного бланку і крім реквізитів споживача, назви та вартості предмета лізингу договір не містить інших відомостей, які б відрізнялись від інших подібних договорів, його не можна вважати унікальним, і таким, на підготовку якого могли бути витрачені значні час та зусилля.

Натомість, для позивача договір фінансового лізингу є об'ємним (11 сторінок), юридично складним і тяжким для сприйняття, потребує значного часу для ознайомлення і вивчення його положень і додатків до нього, з огляду на особу позивача, який є юридично необізнаним, що використано менеджерами відповідача і зумовило виникнення даного цивільно правового спору.

З врахуванням вищевикладеного, аналізу договору фінансового лізингу, суд вважає, що в оспорюваний договір включені несправедливі умови, які зазначені у ч. 3ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Відповідно до положеньст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Згідно з ч. 1ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

За правилами ч. 1ст. 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини другоїстатті 806 ЦК Українидо договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі - продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно достатті 628 ЦК України.

За приписами статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першоїстатті 220 ЦК Україниу разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу№ 003058 від 03 лютого 2016 року нотаріально посвідчено не було, то відповідно він є недійсним в силу закону (нікчемним). За встановлених обставин цієї правової підстави достатньо для задоволення позовних вимог повністю.

Викладена правова позиція відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 16 грудня 2015 року № 6-2766 цс 15, яка згідно зіст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для всіх судів України.

Відтак, аналіз перевірених і оцінених в судовому засіданні доказів переконує суд, що позивач довів ті обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог (ч. 3 ст. 10 ЦПК України), надавши належні та допустимі докази в підтвердження позову відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України.

Представник відповідача ТОВ "ЛК "ВАШ АВТО" мав можливість реалізувати свої процесуальні права, визнати позов або заперечувати проти нього, надати належні та допустимі докази в підтвердження своєї правової позиції, проте на виклик суду жодного разу не з'явився, заперечень проти позову на пропозицію, викладену в ухвалі суду від 24 січня 2017 року, не подав.

Небажання відповідача надавати докази в обґрунтування своїх заперечень проти позову, або визнати позовні вимоги, зявлятися на виклик суду, надало суду право при заочному розгляді справи обмежитись доказами, наданими позивачем, що відповідає положенням ч.1 ст.224 ЦПК України.

Згідно ч.1ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З квитанції, наданої позивачем (а.с.11), вбачається, що він на виконання Договору сплатив відповідачу грошову суму у розмірі 32800 гривень, відповідно ця сума підлягає стягненню з відповідача згідно вимог ч.1ст.216 ЦК України.

За вказаних обставин Договір фінансового лізингу № 003058 від 03 лютого 2016 року має бути визнаний судом недійсними з моменту його вчинення зі стягненням з відповідача на користь позивача сплачених коштів в розмірі 32800 грн.

Представник позивача ОСОБА_2 просив стягнути з відповідача на користь позивача сплачений ним при зверненні до суду судовий збір в сумі 1102,40 грн. та витрати на надання правової допомоги в сумі 4380 гривень.

Сплата судового збору при зверненні до суду в сумі 1102,40 грн. документально підтверджується квитанцією № ПН 9246С1 від 18.01.2017 року ПАТ "КБ " Глобус" (а.с.19) і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Конституційний Суд України рішенням від 30 вересня 2009 року N 23-рп/2009у справі N 1-23/2009за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) постановив, що положення частини першої статті 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливістьбудь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

Правова допомога -надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення. Правові послуги - надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення; надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації ( п.п.3, 4 ЗУ "Про безоплатну правову допомогу").

Витрати на правову допомогу(ст. 84 ЦПК України) представляють собою витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором.

Стаття 84 ЦПК України також передбачає встановленняспеціальним законом граничного розміру компенсації витрат на правову допомогу.

Спеціальним законом в даних правовідносинах є Закон України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", який набрав чинності з 01.10.2012 року. Даний закон встановлює граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах та є похідним нормативним актом, виникнення якого зумовлено ч. 3 ст. 84 ЦПК України.

Виходячи з положень статті 1 вказаного Закону розмір компенсації витрат на правову допомогу, якщо вона сплачується субєктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Статтею 7 Закону України "Про держаний бюджет на 2017 рік" встановлено, що з 1 січня 2017 року прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 1600 грн., таким чином 40 відсотків від цієї суми становить 640,00 грн.

За приписами ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження понесених витрат на правову допомогу до матеріалів справи долучено договір про надання правової допомоги від 30 березня 2016 року, акт виконаних робіт та наданих послуг відповідно до договору від 30.03.2016 року (а.с.51 - 54).

Оплата послуг за надання правової допомоги підтверджується квитанцією ІПТ ТВБВ АТ "Ощадбанк" № 10001/041 від 09.03.2017 року (а.с. 53).

Таким чином, після повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи щодо правового характеру понесених стороною витрат на правову допомогу, суд приходить до висновку, що позивачем доведено підстави для їх компенсації, надано розрахунок витрат, який відповідає нормам права і, відповідно, підлягає стягненню з відповідача ТОВ " ЛК " ВАШ АВТО", який необґрунтовано порушив права позивача.

На підставі викладеного та керуючисьстаттями 13,55,59 Конституції України, статтями 6, 8, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 року), ст. 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 7, 17 Загальної декларації прав людини, ст.26 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, статтями6,184,203, 215,216,220,229,230,328,509,627,628,692,799,806,807ЦКУкраїни, статтями1,3,6,11,16,18,19 Закону України "Про фінансовий лізинг", статтями 2,

4, 5, 7, 34 ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг", п. 3 ч.1ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", статтями18,19 Закону України "Про захист прав споживачів", статтямист. ст. 3,6, 10,11,57-61,84, 88, 179, 209,212-215, 224- 226 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2 за довіреністю від 04.04.2016 року до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 003058 від 03.02.2016 року та стягнення коштів задовольнити.

Визнати договір фінансового лізингу № 003058 від 03.02.2016 року з додатками від 03.02.2016 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" - недійсним.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_1 32800 (тридцять дві тисячі вісімсот) гривень.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "ВАШ АВТО" на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1102 (одна тисяча сто дві) гривні 40 коп. та витрати за надання правової допомоги при зверненні в суд в сумі 4380 (чотири тисячі триста вісімдесят) гривень.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Вінницької області через Шаргородський районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя: Т.О. Соколовська