Ухвала суду № 65258564, 10.03.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/5040/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Кравченко М.М.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду

у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.,

суддів: Зуєвої Л.Є., Федусика А.Г.,

при секретарі Жигайлової О.Е.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача, в якому просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.03.2016 року № 166-16, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, неправомірним та таким, що підлягає скасуванню.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.03.2016 року № 166-16, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст. 34-39 КАС України, в судове засідання не з'явились, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець м. Дамаск Сирія, є громадянином Сирії, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт.

До України позивач потрапив з Сирії 01.02.2009 року легально на підставі національного паспорту НОМЕР_1 та мульти-візи НОМЕР_2 авіарейсом м. Дамаск (Сирія) - м. Київ (Україна), з того часу Україну не залишав.

01.11.2012 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування поданого клопотання позивач зазначив, що приїхав в Україну через те, що тут жив його брат, який вже мав свій бізнес і міг забезпечити роботою; крім того позивач розвівся зі своєю дружиною, з якою в нього двоє дітей і йому було вкрай тяжко залишатися в Сирії; бізнес в Сирії не розвивався, він був вимушений його закрити, а в Йорданії все дуже дорого і жити там вкрай важко; під час свого перебування в Україні в країні громадянського походження почалась громадянська війна; позивач займав сторону опозиціонерів, приймав участь 12.10.2011 року у мітингу в м. Одеса біля Облдержадміністрації; повертатися на батьківщину зараз не може через вкрай нестабільну ситуацію; в Україні він жив у цивільному шлюбі з гp. України ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3, у 2010 році в них народився син ОСОБА_4; позивач не хоче покидати свого сина самого та не може і не хоче повертатися в Сирію через громадянську війну там.

За результатами розгляду документів щодо надання позивачеві статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло висновок від 29.12.2014 року по справі № ODS 12/449, яким ОСОБА_1 відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну, так як він виїхав на територію України ще в 2009 році у пошуках кращого життя, з тих пір на Батьківщину не повертався, за захистом звернувся практично через півтора роки після початку військового конфлікту в Сирії. Ані під час анкетування, ані при проведення співбесіди заявник не надає жодної інформації про соціально-політичну ситуацію в регіоні постійного проживання, лише зазначає, що в Сирії йде війна. За словами іноземця, він вибув з Сирії у пошуках кращого життя, через невдалі спроби відкрити бізнес на території Сирії та Йорданії.

Державна міграційна служба України своїм рішенням від 27.02.2015 року № 139-15 підтримала висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та відмовила ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю умов, що передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", про що 20.04.2015 року повідомила ОСОБА_1.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 27.02.2015 року № 139-15 ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 року у справі № 815/2310/15 адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково, визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27.02.2015 року № 139-15 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, в іншій частині позовних вимог було відмовлено.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2015 року у справі № 815/2310/15 апеляційну скаргу Державної міграційної служби України було залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 року залишено без змін.

За результатами повторного розгляду документів щодо надання позивачеві статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло висновок від 09.03.2016 року по справі № ODS 12/449, яким ОСОБА_1 відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що побоювання заявника зазнати примусового призову до збройних сил у разі повернення на Батьківщину і побоювання зазнати переслідування з боку державної влади Сирії через власні опозиційні погляди вважаються сумнівними; відсутність проблем з державними органами Сирії, в тому числі пов'язаними з можливим невиконанням громадянських обов'язків іноземця, підтверджуються матеріалами особової справи та ІКП; загальновідома ускладнена наявна ситуація в Сирії не може бути розглянута як причина для набуття захисту в нашій країні; заявник не зміг надати до управління обґрунтованих доказів загрози життю, здоров'ю або свободі у разі добровільного повернення на Батьківщину; безперешкодне звернення до дипломатичної установи Сирії свідчить про відсутність побоювання зазнати переслідування з боку державних органів та користування захистом країни громадянського походження; надання завідомо неправдоподібної інформації та зловживання процедурою набуття захисту надають підстави вважати, що звернення особи до управління відбулось лише з метою тимчасової легалізації в нашій країні або для пошуків більш кращого життя поза межами Батьківщини.

Державна міграційна служба України своїм рішенням від 17.03.2016 року № 166-16 підтримала висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 09.03.2016 року з урахуванням постанови Одеського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 року у справі № 815/2310/15 та відмовила ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю умов, що передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом скасування рішення Державної міграційної служби України від 17.03.2016 року № 166-16 та зобов'язання визнати ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, що узгоджується з позицією Вищого адміністративного суду України у постанові Пленуму від 25.06.2009 року № 1.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватись цим притулком.

Згідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011 року) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно до ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у зв'язку з неможливістю виїзду на Батьківщину через громадянську війну, побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії або позбавленим життя.

Суд звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

На підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виходячи із змісту зазначеної норми, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до частини другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

ООН, правозахисні організації та засоби масової інформацію продовжують повідомляти про непереривне насилля та масові вбивства в Сирії. Згідно офіційної позиції УВКБ ООН від 22 жовтня 2013 року - УВКБ ОНН характеризує втечу цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців. Сирійці, а також біженці з Палестини, місцем проживання яких була Сирія, потребують міжнародного захисту до тих пір, допоки ситуація з безпекою і дотриманням прав людини в Сирії не покращиться та не будуть створені умови для добровільного повернення з дотриманням безпеки та поваги до людської гідності. УВКБ ОНН в своїх рекомендаціях з питань міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку закликає усі країни забезпечити, що б особи, які залишають Сирію, у тому числі Палестинці та інші особи, які проживали в Сирії та які потребують міжнародного захисту як біженці, мали право шукати притулок та допускались на їх територію.

Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

Відповідно до п.25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. №1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що постанова Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеній постанові, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів. Особи, які брали участь у справі, однак не були присутні у судовому засіданні апеляційної інстанції, мають право подати касаційну скаргу протягом 20 днів з дня отримання копії ухвали.

Головуюча суддя: О.А. Шевчук

Суддя: Л.Є. Зуєва

Суддя: А.Г. Федусик