Ухвала суду № 65248226, 27.02.2017, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 749/556/15-ц Провадження № 22-ц/795/250/2017 Головуючий у I інстанції -Чигвінцев М. С. Доповідач - Губар В. С.Категорія - цивільна

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2017 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого судді - Губар В.С.,

суддів - Бобрової О.І., Висоцької Н.В.

секретаря судового засідання - Шевченко М.О.

за участю: сторін та їх представників

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 12 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та стягнення моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

В червні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, в якому просила усунути перешкоди у користуванні її земельною ділянкою шляхом зобов'язання ОСОБА_1 не чинити перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні земельною ділянкою.

ОСОБА_1 також у червні 2015 року звернувся із зустрічною позовною заявою та просив зобов'язати ОСОБА_2 повернути йому самовільно зайняту земельну ділянку розміром 2,40 м та встановити на місце частину паркану, яку вона без дозволу демонтувала; зобов'язати ОСОБА_2 прибрати з його земельної ділянки будівельний матеріал - цеглу, шлакоблоки, стружку; стягнути з ОСОБА_2 на його користь моральну шкоду в розмірі 1000 грн. та судові витрати.

Рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 12 грудня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 - відмовлено у повному обсязі.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права та просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким зобов'язати ОСОБА_2 повернути йому самовільно зайняту земельну ділянку розміром 2,40 та встановити на місце частину паркану, яку вона без дозволу демонтувала.

Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та власником земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0919 га, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно та договором купівлі-продажу від 01.04.2009 року.

Апелянт, посилаючись на ст. 125 ЗК України та положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», вважає, що ОСОБА_2 має право на частину земельної ділянки безпосередньо зайнятої житловим будинком і частину земельної ділянки для його обслуговування. Наголошує, що позивачем не були надані інші документи на підтвердження надання попереднім власникам земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Апелянт зазначає, що всі Державні акти на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, починаючи з 2005 року (з моменту його заселення в будинок по АДРЕСА_1) є недійсними, оскільки згоди на зменшення розміру його земельної ділянки та погодження меж як землекористувач він не надавав.

ОСОБА_1 стверджує, що за результатами порівняння лінійних замірів кадастрових планів та Державних актів на право власності на земельні ділянки суміжних землекористувачів - його та ОСОБА_2, та проведених на місцевості замірів по існуючій межі земельної ділянки по АДРЕСА_1, комісія визначила, що при виконанні робіт при приватизації земельних ділянок по АДРЕСА_1 вугол між земельними ділянками помилково включений до меж земельної ділянки по АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 посилається, що в квітні 2015 року він звертався до землевпорядної організації АЗІМУТ, де йому було роз'яснено, що довжина межі між земельними ділянками згідно Державного акту становить 10,48 м, а фактично - лише 8 м, тобто не вистачає 2,40 м, які безпідставно включені до земельної ділянки ОСОБА_2

В письмових запереченнях ОСОБА_2 просить відхилити апеляційну скаргу ОСОБА_1, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, посилаючись на те, що апелянтом не надано жодного доказу порушення його прав.

В апеляційному суді ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити. Пояснив, що він є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1. У травні 2015 р. він встановив одну секцію паркану 2,40 м, огородивши таким чином всю належну йому земельну ділянку площею 0,1403 га. 09 травня 2015 р. ОСОБА_2 без його відома і згоди самочинно демонтувала 2,40 м секції паркану, яким огороджено належну йому земельну ділянку по АДРЕСА_1 та накидала на частину його земельної ділянки сміття і повідомила, що це її територія.

Наполягав, що виданий ОСОБА_2 06 грудня 2011 р. Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0919 га по АДРЕСА_1 є недійсним, оскільки до складу земельної ділянки ОСОБА_2 входить частина належної йому земельної ділянки, а саме - кут В на плані меж земельної ділянки позначений 5,41 та 6,23. Саме ця кутова частина земельної ділянки ним була вигорожена секцією паркану 2,40 м і його право на цю частину земельної ділянки підлягає судовому захисту.

ОСОБА_2 в апеляційному суді скаргу не визнала та пояснила, що кутова частина земельної ділянки, на яку претендує ОСОБА_1, входить до земельної ділянки, яка належить їй на праві власності у відповідності до наявних у неї правовстановлюючих документів - нотаріально посвідчених договору купівлі-продажу будинку від 01 квітня 2009 р. та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2009 р. та згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку від 06 грудня 2011 р. Пояснила, що вона користувалась землею з часу купівлі будинку і незгоди щодо належності їй цієї кутової частини землі, ОСОБА_1 не висловлював та не заявляв ніяких претензій. Потім стосунки з ним погіршились і він став вимагати той кут земельної ділянки. Наполягала, що частину паркану 2,40 м ОСОБА_1 зруйнував сам та порубав дерева, які вона, ОСОБА_2 насадила. Вимоги ОСОБА_1 щодо встановлення секції паркану 2,40 м на визначеній за його, ОСОБА_1, розсудом межі, вважає безпідставними.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Позивачем ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції не оскаржується, а тому апеляційний суд відповідно до положень ст. 303 ЦПК України переглядає оскаржуване рішення суду виключно в межах зустрічного позову та доводів апеляційної скарги ОСОБА_1

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності та необґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1

З таким висновком погоджується колегія суддів апеляційного суду, з огляду на таке.

Згідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам відповідає рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст.392 ЦК України захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння може здійснюватися шляхом пред'явлення власником майна вимоги про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно до вимог ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частинами 1, 2 статті 10 цього Кодексу передбачено здійснення цивільного судочинства на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона покладається як на підставу своїх вимог або заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено наступне.

Згідно нотаріально посвідченому договору купівлі-продажу від 1 квітня 2009 р. ОСОБА_2 у ОСОБА_3 купила ? частину житлового будинку № 17 з надвірними будівлями, що розташовані на приватизованій землі по АДРЕСА_1 (а.с.20).

Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі продажу від 01 квітня 2009 року № 683 продавець ОСОБА_3 передала, а покупець ОСОБА_2 прийняла у власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована у АДРЕСА_1, площею 0,0919 га. Як убачається з цього договору купівлі-продажу, земельна ділянка належала продавцеві ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, виданого ОСОБА_3 Щорською міською радою 30 березня 2009 року та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010983800035, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2 (а.с.23).

Як встановлено апеляційним судом, належний ОСОБА_3 Державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1 від 30 березня 2009 р. на земельну ділянку площею 0,0919 га по АДРЕСА_1 ніким не оспорювався і у встановленому законом порядку неправомірним не визнаний.

Відтак, виходячи з презумпції правомірності правочину згідно до ст. 204 ЦК України, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказаний договір купівлі-продажу земельної ділянки від 01 квітня 2009 р. № 683 є чинним і аргументи ОСОБА_1 щодо незаконності цього правочину в апеляційному суді не підтверджені належними і допустимими документальними доказами.

Відповідно до ч.1 ст.125 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Відповідно до ст.126 Земельного кодексу України документами, що посвідчують право на земельну ділянку, є державні акти.

Як встановлено апеляційним судом, на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_2 отримала технічну документацію із землеустрою по переоформленню державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,0919 га по АДРЕСА_1 (а.с.24-30).

Як встановлено апеляційним судом, після виготовлення технічної документації із землеустрою, ОСОБА_2 отримала Державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_3 від 06 грудня 2011 року, площею 0,0919 га по АДРЕСА_1, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 742580001000844. Оригінал цього Державного акту досліджений апеляційним судом і наявна у справі копія цього акту повністю відповідає оригіналу. На звороті Державного акту визначені межі належної ОСОБА_2 земельної ділянки і у абрис цих меж входить кутова частина земельної ділянки, позначена В, 6,23 та 5,41 (а.с.22). Виходячи з презумпції правомірності правочину, вказаний Державний на право власності на земельну ділянку є чинним, ніким не оспорювався і незаконність цього Державного акту у встановленому законом порядку не підтверджена.

Отже, доводи ОСОБА_1 про те, що належний ОСОБА_2 Державний акт на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_3 від 06 грудня 2011 року, площею 0,0919 га по АДРЕСА_1, є підробленим, в апеляційному суді не знайшли свого підтвердження.

Перевіряючи аргументи скарги, з матеріалів справи вбачається, що в ході судового розгляду справи Щорським районним судом Чернігівської області ухвалою від 12 січня 2016 року за клопотанням ОСОБА_1 призначена земельно-технічна експертиза (а.с. 140, 141). Проте, вказана експертиза проведена не була, оскільки ОСОБА_2 не допустила експерта на свою земельну ділянку. Після цього ОСОБА_1 не наполягав на проведенні експертизи та подав клопотання про повернення коштів, сплачених за проведення експертизи, яке задоволено ухвалою Щорського районного суду Чернігівської області від 16 листопада 2016 року (а.с. 199).

Відповідно до ст.103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Відповідно до положень ст.152 ЗК України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; г') відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

За приписами частини 2 статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян.

Проте, ОСОБА_1 усупереч положень ст. 60 ЦПК України не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду належних і допустимих документальних доказів, які б безсумнівно і достовірно підтвердили наявність порушених прав або законних інтересів апелянта, що підлягали б судовому захисту та, зокрема, не доведено чинення перешкод з боку ОСОБА_2 у користуванні земельною ділянкою, а доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відтак, враховуючи відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги, судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1

Сукупність досліджених обставин та наявних у справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи і їм надана вірна юридична оцінка. Оскаржуване рішення ґрунтується на повно та всебічно досліджених доказах, оцінка яких проведена у відповідності до положень ст. ст. 57-66 ЦПК України і доводи апеляційної скарги їх не спростовують та не містять передбачених законом підстав для скасування правильного по суті рішення. Отже, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 12 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: