Рішення № 65246706, 06.03.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний №335/5607/16 Головуючий у 1 інстанції: Рибалко Н.І.

Провадження № 22-ц/778/158/17 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Спас О.В.,

суддів: Полякова О.З.,

ОСОБА_2,

при секретарі Бурима В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4

на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 26 вересня 2016 року

у справі за позовом ОСОБА_3 до Координаційного центру з надання правової допомоги про визнання протиправними дії Координаційного центру з надання правової допомоги щодо поновлення ОСОБА_3 на посаді, визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А :

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Координаційного центру з надання правової допомоги про визнання протиправними його дій щодо поновлення ОСОБА_3 на посаді, визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди.

В позові зазначала, що рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 04.12.2015 року вона була поновлена на посаді директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області, яке відповідачем виконано не було. На виконання рішення суду відповідач надіслав наказ про поновлення на роботі ОСОБА_3 на адресу її представника позивача, не повідомивши особисто позивача про поновлення на роботі. 25.04.2016 року відповідач звільнив ОСОБА_3 з посади директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги за п.6 ст.36 КЗпП України, не ознайомивши її ані з наказом про її поновлення, ані з наказом про звільнення. Уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати протиправними дії Координаційного центру з надання правової допомоги щодо поновлення її на посаді директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги; визнати наказ Координаційного центру з надання правової допомоги №116-к від 25.04.2016 р. про звільнення ОСОБА_3 з посади директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги за п.6 ст.36 КЗпП України незаконним, в частині звільнення ОСОБА_3 за п.6 ст.36 КЗпП України; поновити ОСОБА_3 на посаді директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області; стягнути з Координаційного центру з надання правової допомоги на користь ОСОБА_3 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 15 325 грн.61 коп., на відшкодування моральної шкоди 3000 грн.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 26 вересня 2016 року позовні вимоги залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3В, в особі представника ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_5, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно п.п.2,3 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, або змінити рішення.

Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права; розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів в його неупередженості, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Згідно ч. 2 ст. 314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення.

Судом першої інстанції встановлені такі обставини.

Наказом директора Координаційного центру з надання правової допомоги № 6-к від 03.02.2014 року ОСОБА_3 з 03.02.2014 року призначена на посаду директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Наказом в.о. директора Координаційного центру з надання правової допомоги № 370-к від 07.07.2015 року ОСОБА_3 з 09.07.2015 року звільнена з посади директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги за одноразове грубе порушення трудових обовязків, відповідно до п.1 ст.41 Кодексу законів про працю України.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 04.12.2015 року з урахуванням ухвали Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 05.01.2016 року про виправлення описки визнано незаконним наказ виконуючого обовязки директора Координаційного центру з надання правової допомоги № 370-к від 07.07.2015 року про звільнення ОСОБА_3 з посади директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги згідно з п. 1 ст. 41 КЗпП України, поновлено ОСОБА_3 на посаді директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області, стягнуто з Координаційного центру з надання правової допомоги на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 33 682 грн. 03 коп. та на відшкодування моральної шкоди - 1000 грн.

Згідно з наказом директора Координаційного центру з надання правової допомоги № 88-к від 17.03.2016 року у Запорізькій області на виконання рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01.03.2016 р. наказ від 07.07.2015 року № 370-к про звільнення ОСОБА_6 скасовано, поновлено ОСОБА_6 на посаді директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Наказом виконуючого обовязки директора Координаційного центру з надання правової допомоги № 116-к від 25.04.2016 року ОСОБА_3 звільнена з посади директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги 27 квітня 2016 року через відмову від продовження роботи у звязку із зміною істотних умов праці, відповідно до пункту 6 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Згідно з наказом Міністерства юстиції України № 331/5 від 10.03.2015 року у звязку зі змінами в організації праці та перепрофілюванням центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги Запорізький обласний центр з надання безоплатної вторинної допомоги перейменований на Регіональний центр з надання безоплатної вторинної допомоги у Запорізькій області.

Згідно зі штатним розписом Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги з 03.02.2015 року директором Координаційного центру з надання правової допомоги затверджений штат у кількості 14 штатних одиниць, з 4 структурними підрозділами.

Після перепрофілювання Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги згідно зі штатним розписом Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги з квітня 2015 року директором Координаційного центру з надання правової допомоги затверджений штат у кількості 28 штатних одиниць, з 6 структурними підрозділами, у структурному підрозділі керівництво змінилася кількість штатних посад, а саме впроваджена посада заступника директора.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції вбачив підстави для застосування таких норм матеріального права.

Вказав, що згідно ч. 3ст. 32 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Припинення трудового договору за п. 6ст. 36 КЗпП Українипри відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо). Пункт 6 ч. 1ст. 36 КЗпП Українипередбачає, що такою підставою може бути відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці. Ч. 3ст. 32 КЗпП передбачений обов'язок працедавця повідомити працівника про зміну істотних умов праці не пізніше ніж за два місяці.

Суд першої інстанції зазначив, що на виконання наказу Міністерства юстиції України від 10.03.2015 року № 331/5 „Питання розвитку системи безоплатної вторинної правової допомоги керівництвом Координаційного центру з надання правової допомоги вдвічі був збільшений штат працівників, утворені нові структурні підрозділи, введені нові посади, що безперечно свідчить про зміни в істотних умовах праці позивача.

Суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про наявність зміни істотних умов праці позивача, оскільки відповідач не надав належних доказів таких змін. Факт перейменування відповідача та збільшення шатного розпису не свідчать про зміну істотних умов праці позивача.

Суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги доводи представника позивача, про те, що позивач ОСОБА_3 належним чином не була повідомлена про поновлення її на роботі, про зміну істотних умов праці, про звільнення, оскільки накази №88-к від 17.03.2016р. та №116-к від 25.04.2016р. були направлені не працівнику, а лише її представнику за довіреністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_3 була попереджена про наступні зміни істотних умов праці не пізніше ніж за два місяці і відмовилася від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці на запропонованих їй посадах, а тому її звільнення на підставі п.6 ч.1ст. 36 КЗпП Українивідповідає чинному законодавству, внаслідок чого вимоги щодо визнання наказу № 116-к від 25.04.2016 року про звільнення ОСОБА_3 за п.6 ст.36 КЗпП України та про її поновлення, а також інші позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З мотивами та висновками рішення суду першої інстанції не погоджується колегія суддів Апеляційного суду, виходячи з такого.

З матеріалів справи вбачається, що розглядаючи справу, суд першої інстанції не додержав вимог ст. 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду. Процесуальний закон визнає, що рішення є законним, якщо суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Не відповідає оскаржуване рішення і вимогам ст. ст. 214, 215 ЦПК України, оскільки в ньому не вирішене питання щодо наявності обставин, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин і яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, при цьому в мотивувальній частині рішення не відображено які докази беруться до уваги, а які відхиляються та з яких мотивів.

Під час апеляційного розгляду справи знайшли своє підтвердження доводи апеляційної скарги щодо незаконності дій відповідача щодо поновлення позивача на роботі згідно рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 04.12.2015 року, оскільки позивач не була ознайомлена з наказом №88-к від 17.03.2016р. про її поновлення, що унеможливило її подальші дії з поновлення на роботі.

Колегія суддів вбачає підстави для висновку про незаконність дій відповідача у звязку з їх невідповідністю ст.3 КЗпП України згідно якої законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Участь у трудових відносинах представника працівника за довіреністю не передбачена, а тому посилання відповідача про поновлення позивача на роботі шляхом повідомлення її представника за довіреністю не відповідають вимогам трудового законодавства та доводять позовні вимоги про незаконність дій відповідача.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Пунктами третім та четвертим статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці.

Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці.

Зміною істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, викликаною змінами в організації виробництва і праці, визнається раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і впровадження передових методів тощо (пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів").

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв'язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

У даній справі відповідач не надав доказів того, що позивач на виконання вимог ч.2 ст.32 КЗпП України була повідомлена про зміну істотних умов праці не пізніше, ніж за два місяці. Колегія суддів не погоджується з висновком рішення суду першої інстанції, що належним є повідомлення представника позивача, а не безпосередньо працівника.

Відповідно, позивач є такою, що не була належним чином повідомлена про зміну істотних умов праці, а тому немає підстав для висновку, що вона не згодна на продовження роботи в нових умовах.

Виходячи з викладеного, відповідач не мав підстав для звільнення позивача на підставі п.6 ч.1 ст.36 КЗпП України, а виданий ним наказ №116-к від 25.04.2016р. є незаконним.

Позовні вимоги про визнання протиправними дій Координаційного центру з надання правової допомоги щодо поновлення на посаді, визнання наказу №116-к від 25.04.2016 р. про звільнення незаконним, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на час ухвалення рішення суду першої інстанції ґрунтувалися на законі, були доведені належним чином та підлягали задоволенню.

У той же час, вирішуючи справу необхідно взяти до уваги вимоги ст.3 ЦПК України, за якою Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Під час апеляційного розгляду справи з боку відповідача надано наказ №343-к від 23.12.2016р. яким скасовано накази Координаційного центру з надання правової допомоги №88-к від 17.03.2016р., №116-к від 25.04.2016р., які оспорюються позивачем. Цим же наказом ОСОБА_3 поновлено на посаді директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області з 10.07.2015р. Представник відповідача дав пояснення щодо виплати заробітної плати позивачу з часу її поновлення на роботі.

Апеляційним судом встановлено, що накази, про незаконність яких були поставлені позовні вимоги, на даний час скасовані, позивач на роботі поновлена.

Виходячи з викладених обставин встановлено, що порушені права позивача поновлені відповідачем під час судового розгляду справи. Відповідно, підстав для застосування засобів судового захисту на даний час немає у звязку із відсутністю факту порушення трудових прав позивача.

У такому випадку рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій Координаційного центру з надання правової допомоги щодо поновлення на посаді, визнання наказу №116-к від 25.04.2016 р. про звільнення незаконним, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід відмовити з підстав відсутності порушень права на час ухвалення рішення апеляційного суду, тобто, з інших правових підстав.

Вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статей 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Статтями 16 та 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (з відповідними змінами) роз'яснено, що згідно статті 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Позивач просить на відшкодування спричиненої відповідачем моральної шкоди стягнути 3000грн.

Виходячи з вищенаведених норм матеріального права, обставин даної справи, враховуючи, що позивач зазнала негативних змін у житті внаслідок порушення її трудових прав та незаконного звільнення та ту обставину, що відповідач здійснив дії з відновлення її порушених прав, зокрема, скасувавши наказ №116-к від 25.04.2016р., позовні вимоги підлягають частковому задоволенню у вигляді стягнення 2000грн. на відшкодування моральної шкоди.

В силу ст.88 ЦПК України на користь ОСОБА_7 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди у розмірі 606,32грн.

Керуючись ст. ст. 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 26 вересня 2016 року у цій справі скасувати та ухвалити нове рішення такого змісту.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправними дій Координаційного центру з надання правової допомоги щодо поновлення на посаді, визнання наказу №116-к від 25.04.2016 р. про звільнення незаконним, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити з інших правових підстав.

Частково задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з Координаційного центру з надання правової допомоги на користь ОСОБА_3 2000грн. (дві тисячі гривень) на відшкодування моральної шкоди, стягнути 606,32грн. (шістсот шість гривень 32 копійки) витрат зі сплати судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий:

Судді: