Ухвала суду № 65208519, 07.03.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/315/17

Головуючий у першій інстанції Рева С. В.

Доповідач Колесніков Г. Я.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.03.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - Колеснікова Г.Я.,

суддів - Вадовської Л.М., Плавич Н.Д.,

за участю секретаря - Сідлецької Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради,департамента комунальної власності Одеської міської ради (до зміни назви - Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради), ОСОБА_3, треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про визнання нечинним рішення Одеської міської ради про затвердження проекту відведення та надання земельної ділянки в оренду, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання права користування земельною ділянкою та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_4, треті особи: Одеська міська рада,департамент комунальної власності Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, зобов'язання здійснити певні дії та стягнення грошових коштів,за апеляційними скаргами департамента комунальної власності Одеської міської ради таОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 липня 2016 року,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2005 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Одеської міської ради (далі-ОМР), Київської районної адміністрації Одеської міської ради(далі- Київська РА, райадміністрація), треті особи: ОСОБА_3, Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради (далі-управління земельних ресурсів) про визнання незаконим рішення Одеської міської ради та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою в порядку адміністративного судочинства.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 26 липня 2006 року, позов задоволено частково.

Визнано нечинним рішення Одеської міської ради №3035-IV від 26 серпня 2004 року про затвердження проекту відведення та надання суб'єкту підприємницької діяльності-фізичній особі ОСОБА_3 в оренду земельної ділянки, розміром 0,0230 га, за адресою: АДРЕСА_5, для реконструкції нежилої будівлі під офіс та подальшої експлуатації.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 травня 2007 року зазначені судові рішення скасовано, а провадження у справі закрито на підставі п.1ч.1 ст.157 КАС України у зв'язку з тим, що справа не підлягала розгляду в порядку адміністративного судочинства (т.1а.с. 54-55,56-58,59-62,65-68).

Оскільки помилка судів щодо визначення юрисдикції зазначеного спору була виправлена судом касаційної інстанції лише у травні 2007 року,ОСОБА_2 вимушена була повторно звернутися до суду у червні 2007 року з позовом до Одеської міської ради, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради та ОСОБА_3 про визнання нечинним рішення Одеської міської ради та усунення перешкод у користуванні частиною земельної ділянки в порядку цивільного судочинства.

У листопаді 2012 року, остаточно уточнивши вимоги та визначивши процесуальний статус Київської РА як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, просила:

-визнати нечинним рішення ОМР №3035-IV від 26 серпня 2004 року про затвердження проекту відведення та надання суб'єкту підприємницької діяльності-фізичній особі ОСОБА_3 в оренду земельної ділянки, розміром 0,0230 га, за адресою: АДРЕСА_5, для реконструкції нежилої будівлі під офіс та подальшої експлуатації;

-визнати недійсним договір оренди землі від 08 грудня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за №2857, укладений між ОМР та ОСОБА_3;

-визнати за нею право користування земельною ділянкою, розміром 0,0362 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1

Свої вимоги мотивувала тим, що є власником 23/100 будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2002 року.

Будинок розташований на земельній ділянці загальною площею 1508,00 кв. м.

У користуванні попереднього власника 23/100 частин будинку ОСОБА_6, знаходилась земельна ділянка площею 362 кв.м., яка перейшла у її користування.

В ході реконструкції належній їй (ОСОБА_2.) частини будинку прибудова «а-3» була збільшена на 17%, і над нею побудовано другий поверх. Збільшення площі прибудови здійснено за рахунок площі земельної ділянки, яка знаходиться у її користуванні. Реконструйована частина будинку введена в експлуатацію на підставі акту прийняття в експлуатацію від 24 червня 2004 року, затвердженого розпорядженням Київської РА №1582 від 04 листопада 2004 року, та отримано свідоцтво про право власності на житловий будинок с господарчими будівлями та спорудами.

Оскаржуваними рішенням ОМР від 26 серпня 2004 року та договором оренди від 08 грудня 2004 року, якими земельна ділянка передана у користування ОСОБА_3, порушено її право користування належним їй на праві власності будинком АДРЕСА_1 та прибудинковою територією.

Крім того, 20 січня 2003 року вона (ОСОБА_2.) звернулась до ОМР із заявою про передачу їй безоплатно у приватну власність земельну ділянку розміром 362 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1

На підставі зазначеної заяви та отриманого нею дозволу виконкому ОМР №235 від 13 лютого 2003 року на виконання землевпорядних робіт по земельній ділянці за вищевказаною адресою КП «Земельно-кадастрове бюро при управлінні земельних ресурсів» ОМР виготовило технічний звіт топогрофо-геодезичних робіт по інвентаризації земельної ділянки.

Проте, незважаючи на виготовлену документацію на приватизацію земельної ділянки, ОМР так і не було прийнято рішення по її заяві.

У липні 2016 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про поновлення строку позовної давності для захисту її порушених прав (т.9а.с.53).

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила задовольнити її вимоги (т.1а.с.2-6, т.2 а.с.69-73,184-186, т.6 а.с. 24-28,82-86).

У грудні 2005 року ОСОБА_3 звернулася до Київського районного суду м.Одеси, який розглядав позов ОСОБА_2 в порядку адміністративного судочинства, із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Зазначала, що з лютого 2003 року є власником нежилої будівлі (магазину), що розташована, за адресою:АДРЕСА_5 та користувачем земельної ділянки площею 0,0230 га за цією ж адресою на підставі договору оренди, укладеному 08 грудня 2004 року з ОМР., що є суміжною із земельною ділянкою площею 1508 кв.м., якою користуються власники домоволодіння АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що не має доступу до земельної ділянки та магазину через те, що ОСОБА_7 перешкоджає їй у користуванні земельною ділянкою, просила суд усунути вказані перешкоди та зобов'язати відповідачку знести паркан (огорожу) для встановлення проходу для експлуатації, реконструкції та обслуговування будівлі та земельної ділянки (т.3а.с.4-6).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2006 року в об'єднанні цих позовів відмовлено з тих підстав, що позов ОСОБА_3 подано за правилами цивільного законодавства (т.3а.с.1).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 січня 2006 року провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою зупинено до розгляду позову ОСОБА_2 в порядку адміністративного судочинства (т.3а.с.134).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 червня 2007 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (т.3 а.с.157).

Ухвалами того ж суду від 10 серпня та 11 вересня 2007 року за клопотаннями ОСОБА_3 до участі у розгляді справи в якості 3-х осіб залучено ОМР, Одеське міське управління земельних ресурсів ОМР та Київську районну адміністрацію ОМР (т.3 а.с. 199,215).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2007 року позови ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подані в порядку цивільного судочинства у червні 2007 року та грудні 2005 року відповідно, об'єднано в одне провадження (т.2 а.с.12-13).

У квітні-травні 2008 року ОСОБА_3уточнила вимоги та, крім іншого, просила визнати прибудову «а3» до будівлі ОСОБА_2 самовільно збудованою та знести її разом із парканом з тієї частини земельної ділянки, що надана їй в оренду; будівлю магазину «Хліб» повернути в первинний стан; відшкодувати всі витрати по платі за оренду земельної ділянки з березня 2005 року на день усунення перешкод (т.2 а.с.29-30, 48-49).

У грудні 2008 року ОСОБА_3 в черговий раз звернулася до суду з уточненими вимогами та просила залучити до участі у справі в якості відповідача ОСОБА_4 (т.2а.с.150-151).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2009 року ОСОБА_3 відмовлено в прийнятті вимог до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та повернуто їх ОСОБА_3 для подачі до суду на загальних підставах (т.2 а.с.200).

У квітні 2009 року ОСОБА_3 доповнила свої вимоги та просила визнати нечинним та скасувати розпорядження №1582 від 04.11.2004 року Київської районної адміністрації ОМР

«Про прийняття в експлуатацію будівель АДРЕСА_1 гр.ОСОБА_2.» та акт прийняття в експлуатацію зведених (реконструйованих) будівель АДРЕСА_1 від 24 червня 2004 року, що затверджений розпорядженням Київської районної адміністрації від 04 листопада 2004 року за №1582 (т.2 а.с.209-212).

У травні 2009 року ОСОБА_3 остаточно уточнила позовні вимоги та, крім наведеного вище, просила зобов'язати ОСОБА_4 знести самочинно встановлену хвіртку на рівні фасадної стіни її магазину для доступу до стін магазину, залучивши її до участі у справі в якості третьої особи (т.5а.с.22-24).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2013 року провадження в частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання нечинним та скасування розпорядженняКиївської районної адміністрації ОМР та акт прийняття в експлуатацію будівель закрито на підставі п.1ч.1 ст.205 ЦПК України у зв'язку з тим, що ці вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства (т.6 а.с.122-123).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 15 квітня 2013 року, яка постановлена судом, не виходячи до нарадчої кімнати, до участі у справі в якості відповідача залучена ОСОБА_4 (т.6 а.с.125).

Відповідачі за первісним позовом: Одеська міська рада та Одеське міське управління земельних ресурсів, правонаступником якого є департамент комунальної власності ОМР, позовні вимоги ОСОБА_2 не визнали.

Відповідач ОСОБА_8 позов ОСОБА_3 не визнала та наполягала на задоволенні своїх позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_4 свого ставлення до позову ОСОБА_3 не висловила.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 липня 2016 року, з урахуванням ухвали того ж суду від 02 вересня 2016 року про виправлення описки, позов ОСОБА_2 задоволений частково.

Визнано нечинним рішення Одеської міської ради №3035-IV від 26 серпня 2004 року про затвердження проекту відведення та надання в довгострокову оренду ОСОБА_3 земельної ділянки, розміром 0,230 га за адресою: АДРЕСА_5 для реконструкції нежилої будівлі під офіс та подальшої експлуатації.

Визнано недійсним договір оренди землі за адресою: АДРЕСА_5 від 08 грудня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом ОМНО Чужовською Н.Ю., зареєстрований в реєстрі №2857, укладений між Одеською міською радою та ОСОБА_3

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, зобов'язання здійснити певні дії та стягнення грошових коштів відмовлено (т.9а.с.62-64,72).

В апеляційній скарзі департамент комунальної власності ОМР, посилаючись на те, що з 19 лютого 2013 року є правонаступником Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.

Неправильність рішення суду обґрунтовано порушенням норм матеріального і процесуального права (т.9а.с.96-102).

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення про:

- скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09 грудня 2015 року, виданого на ім' я ОСОБА_2;

- зобов'язання ОСОБА_2 знести паркан (огорожу);

- відшкодування їй майнової та моральної шкоди в розмірі по 799 999 грн., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права (т.9а.с.137-143).

Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та її представника, представників ОМР та департаменту комунальної власності ОМР, дослідивши матеріали справи, матеріали витребуваних із Київського районного суду м. Одеси справ:

-за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради, Київської районної адміністрації Одеської міської ради, треті особи на стороні відповідачів ОСОБА_3, Одеське міське управління земельних ресурсів про визнання незаконним рішення Одеської міської ради та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою (далі-№2-42/06) в 3-х томах;

-за цивільним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_12, ОСОБА_13 ОСОБА_14, ОСОБА_2 та КП «Дирекція єдиного замовника «Південний» про встановлення порядку користування земельною ділянкою (далі-№2-3252/05) в 3-х томах,

перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та відмову у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, крім іншого, керувався нормами ст.120 ЗК України, ст.377 ЦК України та виходив з того, що згідно висновку експертного дослідження Одеського науково-дослідніцького інституту судових експертиз МЮ України №1148 від 16 червня 2016 року межі земельної ділянки, наданої в оренду ОСОБА_3, накладаються на домоволодіння, належне ОСОБА_2, а тому оскаржувані рішення ОМР та договір оренди не відповідають вимогам закону та порушують права ОСОБА_2, яка на законних підставах володіє та користується реконструйованим житловим будинком на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09 грудня 2015 року та земельною ділянкою площею 325 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до техничного паспорту, виготовленого станом на 19 травня 2015 року.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Згідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до ч.3 ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угод недійсними.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним розглядається в порядку цивільного судочинства як спосіб захисту порушеного цивільного права за п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Згідно зі ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному ч.1ст.128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону(ст.126 ЗК України).

Судом встановлено, що згідно рішення Одеської міської ради народних депутатів трудящих №1186 від 26 жовтня 1953 року за домоволодінням АДРЕСА_1 домоуправління №363 закріплена земельна ділянка площею 2830 кв.м. (т1 а.с.78,83,154-207).

В подальшому, у зв'язку з виділенням частини земельної ділянки, прибудинкова теріторія стала складати 1508 кв.м., яка знаходилась в користуванні наймачів квартир житлового будинку АДРЕСА_1, а згодом й у власності співвласників цього будинку, що підтверджується технічними паспортами, виданих БТІ, висновками судових експертиз, судового рішення, державним актом тощо, про що докладно буде викладено нижче.

Землевпорядні документи на зазначену земельну ділянку (площею 1508 кв.м.) представниками ОМР та департаменту комунальної власності ОМР суду першої та апеляційної інстанцій не надано.

Проаналізувавши наявні у даній справі та у витребуваних справах докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що фактична площа земельної ділянки, на якій розташований будинок АДРЕСА_1, становить 1508 кв.м., якою мешканці будинку користувалися з 1953 року та продовжують користуватися нею до теперішнього часу.

Зазначене підтверджується матеріалами витребуваної цивільної справи №2-3252/05.

У вказаній справі суд вирішив спір між співласникамижитлового будинку АДРЕСА_1 про визначення порядку користування земельною ділянкою площею 1508 кв.м., розташованою за цією ж адресою.

Так, співвласниками вказаного будинку на час виникнення спору були:

-ОСОБА_2, якій належала квартира №1, що складає 23/100 будинку;

-ОСОБА_10, якій належить квартира №2, що складає 1/10 будинку;

-ОСОБА_14, якому належить квартира №3, що складає 4/25 будинку;

-ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_12, ОСОБА_13, яким

у рівних частках, кожному, належить квартира №4, що складає 15/100 будинку;

-КП «ДЄЗ «Південний», якому належить квартира №5, що складає 25/100 будинку;

-ОСОБА_9, якій належить квартира №6 , що складає 21/100 будинку.

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року задоволено позов ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12,

ОСОБА_12, ОСОБА_13 ОСОБА_14, ОСОБА_2 та КП «Дирекція єдиного замовника «Південний» про встановлення порядку користування земельною ділянкою.

Визначено порядок користування земельною ділянкою при домоволодінні АДРЕСА_1 відповідно до висновку №9213/2412 судової будівельно-технічної експертизи від 18 березня 2005 року, виконаної Одеським НДІ судових експертиз, графично зображеним в додатку №2 до вказаного висновку експертизи, згідно якому ОСОБА_9 виділено земельну ділянку, що відповідає частці квартири у власності позивачці, розміром 317 кв.м., а відповідачам 1191 кв.м. (т.10а.с.66-68; т.1 а.с.140-141 справи №2-3252/05).

В апеляційній скарзі ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_2 просили рішення суду скасувати та направити справу на новий розгляд, посилаючись зокрема на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що наданням рішенням ОМР ОСОБА_3 в оренду земельну ділянку площею 0,023 га, ділянка,у вказаних розмірах, фактично вилучається з користування у співвласників будинку.

Крім того, вважали, що зазначеним рішенням ОМР, яке оскаржено в судовому порядку ОСОБА_2, земельна ділянка площею 1508 кв.м., що знаходиться у користуванні співвласників будинку, зменшиться на 0,023 га та відповідно розмір площі ділянок за ідеальними частками співвласників також зміниться (т.10а.с.69-73,74-76; т.1 а.с.142-146,176-178 справи № 2-3252/2005).

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 13 вересня 2005 року рішення суду першої інстанції було залишено без змін (т.10а.с.77-84; т.1 а.с. 183-186 справи № 2-3252/2005).

В подальшому рішення Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року за заявою ОСОБА_10, яка не приймала участі у справі, було переглянуто та скасовано ухвалою від 12 грудня 2005 року за нововиявленими обставинами (т.10 а.с.85; т.1а.с.250 справи № 2-3252/2005).

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року між співласниками житлового будинку встановлено інший порядок користування земельною ділянкою площею (т.10а.с.151-158;т.2а.с.205-208 справи № 2-3252/2005).

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2007 року судові рішення Київського районного суду м.Одеси від 12 грудня 2005 року та 25 січня 2007 року скасовано із залишенням заяви про перегляд рішення суду без розгляду (т.10а.с.159-162;т.2а.с. 282-283 справи № 2-3252/2005).

Ухвалою Верховного Суду України від 28 березня 2008 року ухвала апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2007 року залишена без змін (т.10а.с.163-165;т.2а.с.333-334 справи № 2-3252/2005).

Відповідно до ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, та обставина, що площа земельної ділянки на якій розташований будинок АДРЕСА_1 становить 1508 кв.м. та між співвласниками вказаного будинку встановлений порядок користування саме цією земельною ділянкою (площею 1508 кв.м.)відповідно до їх ідеальних часток, визнана судовим рішенням Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року, яке набрало законної сили, не підлягає доказуванню при розгляді данної справи.

Зазначеним спростовуються доводи апеляційних скарг ОСОБА_3 та департаменту комунальної власності ОМР про те, що судом не визначений правовий статус та межі спірної земельної ділянки, якою користуються співвласники будинку, в т.ч. ОСОБА_2

При цьому колегія суддів зазначає, що в суді апеляційної інстанції відповідач за первісним позовом ОСОБА_3 та представники ОМР та департамента комунальної власності ОМР також визнали, що площа земельної ділянки на якій розташований будинок АДРЕСА_1 становить 1508 кв.м.

Землекористування земельною ділянкою площею 1508 кв.м. власниками та наймачами квартир в будинку АДРЕСА_1 підверджено й фактом прийняття ОМР рішення №1939-V від 05 жовтня 2007 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у приватну власність ОСОБА_9 земельну ділянку площею 0,0301 га за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговуванняя жилого будинку і господарських будівель та видачі їй органом влади державного акта на право власності на цю земельну ділянку (т.10а.с.186,190).

Судом встановлено, що з 1995 року квартири в будинкуАДРЕСА_1 почали приватизовуватися.

Зокрема, розпорядженням органу приватизації від 13 жовтня 2000 року №151167 квартира АДРЕСА_2 передана в приватну спільну часткову власність ОСОБА_15 та ОСОБА_16 в рівних частках, мешкаючим у трикімнатній квартирі загальною площею 52,4 кв.м., що складає 23/100 частин будинку (т.4а.с.32).

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_15 та ОСОБА_16 управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради 13 жовтня 2000 року за №4-17220 та зареєстрованого у Одеському МБТІ у книзі №161 пр. на стор.1, під реєстровим №1293, видано свідоцтво про право власності на житло, згідно якого вони стали власниками квартири АДРЕСА_2 в рівних частках в будинку загальною площею 231,04 кв.м. ( т.4а.с.31 ).

Статтею 30 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній на час набуття права власності сім'єю ОСОБА_16 на 23/100 частин будинку) в імперативній формі визначений автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників у розмірах зазначених ст.67 цього Кодексу, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходила у спільне користування власників цих об'єктів.

Статтею 42 ЗК України 1990 року передбачалось право громадян, яким жилий будинок, господарські споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовувати та розпоряджатися земельною ділянкою спільно. Використання, розпорядження земельною ділянкою, що належала громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно до розміру часток у спільній власності на цей будинок, будівлю, споруду.

При набутті права власності на 23/100 частин будинку, розташованого на земельній ділянці площею 1508 кв.м., правовстановлючі документи ОСОБА_15 та ОСОБА_16 на земельну ділянку оформлені не були.

Проте, виходячи із наведених вище норм ЗК України, це не означає, що вказані особи не мали земельну ділянку у користуванні яка відповідала розміру їх часток у спільній власності на будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_16.(батько ОСОБА_6.).

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_17.(мати ОСОБА_6.) т.8 а.с.154.

На підставі свідоцтва про право на спадщину від 02 серпня 2001 року ОСОБА_16 після смерті матері успадкувала належну їй частку.

Спадкове майно, на яке видано свідоцтво, складається з 23/200 частин житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 та вцілому складається з однієї кам'яної будівлі, загальна житлова площа якої становить 151,27 кв.м. та надвірних споруд: «В» літня кухня; «Г» навіс; «Д» гараж; «Е» вбиральня; «Ж» сарай; «Р» літня кухня; №1-5 огородження, розташованих на земельній ділянці розміром 1508 кв м. (т.4а.с.49).

Розпорядженням Київської районної адміністрації виконкому Одеської міської ради від 12 січня 2001 року №26 ОСОБА_18 призначено опікуном над неповнолітньою племініцею ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.4а.с.21).

Діючи як опікун над неповнолітньою ОСОБА_16,25 грудня 2002 року ОСОБА_18 продала ОСОБА_8 23/100 часток вказаного вище будинку за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу (т1.а.с.32).

Право власності ОСОБА_8 на вказану частку житлового будинку зареєстровано в КП «Одеське МБТІ та РОН» під №1293 стр.86 кн.416 пр. (т.1а.с.32зв.)

Тому самі по собі факти, про те що:

-в договорі купівлі-продажу 23/100 часток будинку не було зазначено розмір земельної ділянки, яким користувався попередній співвласник жилого будинку ОСОБА_16 відповідно до правил ст.ст.30,42 ЗК України 1990 року;

-ОСОБА_2 до теперішнього часу не отримано правовстановлюючих документів на земельну ділянку, відповідно до вимог ст.ст.120,125,126 ЗК України,

за наявності вищезазначених обставин, не можуть свідчити про те, що ОСОБА_2 не стала користувачем земельної ділянки в тих розмірах та на тих самих умовах, на яких нею користувався попередній власник.

20 січня 2003 року ОСОБА_8 звернулася до Одеської міської ради із заявою про безоплатну передачу їй у приватну власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарчих будівель, яка знаходиться у її користуванні на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу (т.1а.с.9).

10 травня 2003 року вона повторно звернулася до ОМР із аналогічним проханням, додавши до заяви посвідчене погодження суміжних землекористувачів ОСОБА_11 та ОСОБА_9 щодо місцезнаходження меж зімельних ділянок (т.1а.с.41).

На підставі зазначених заяв та дозволу виконкому ОМР №235 від 13 лютого 2003 року на виконання землевпорядних робіт по земельній ділянці за вищевказаною адресою КП «Земельно-кадастрове бюро при управлінні земельних ресурсів» ОМР виготовило технічний звіт топогрофо-геодезичних робіт по інвентаризації земельної ділянки (т.1а.с.11-24).

Проте, незважаючи на виготовлену документацію на приватизацію земельної ділянки, ОМР так і не було прийнято рішення по її заявам.

Відповідно до технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1, складеного 17 жовтня 2002 року КП «ОМБТІ та РОН», після реконструкції загальна площа квартири з прибудовою та надбудовою 2-го поверху становить 105,4 кв.м., житлова-64,2 кв.м.(т.1а.с.25).

Розпорядженням Київської райадміністрації ОМР від 04 листопада 2004 року №1582 «Про прийняття в експлуатацію будівель по АДРЕСА_1, гр.ОСОБА_2.» затверджено акт прийняття в експлуатацію реконструйовану частину житлового будинку літ. «А,а3» загальною площею105,4 кв.м., житловою-64,2 кв.м., АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, прийнята в експлуатацію, та визнано право власності на вказані будівлі (т.1 а.с.29,30).

09 грудня 2015 року Овідіопольским районним управлінням юстиції ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, згідно якого вона стала власником житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 (т.9а.с.45).

Зазначене право власності у встановленому законом порядку зареєстровано 09 грудня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності №12452623 (т.9а.с.46).

Таким чином, належний ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, в цілому складається з: літ. «А»- житловий будинок, загальною площею 105,4 кв.м., житлова 64,2 кв.м., допоміжна 41,2 кв.м., літ «Н»-навіс, №1-5 огорожа, I - мостіння, які розташовані на земельній ділянці 325 кв.м., відповідно до технічного паспорту виготовленого станом на 19 травня 2015 року (т.9а.с.42-44).

При цьому колегія суддів зазначає, що наведені вище правовстановлюючи документи ОСОБА_2.(договір купівлі-продажу 23/100 частин житлового будинку від 25 грудня 2002 року, розпорядження Київської райадміністрації ОМР від 04 листопада 2004 року №1582 про прийняття будівель в експлуатацію, свідоцтво про право власності на житловий будинок від 09 грудня 2015 року), в судах в порядку цивільного або адміністративного судочинства відповідачами ОСОБА_3, ОМР, департаментом комунальної власності ОМР не оскаржені та на час розгляду справи в апеляційному суді є чинними.

Згідно свідоцтву про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_3 була зареєстрована суб'єктом підприємницької діяльності 28 січня 2002 року (т.3а.с.20).

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 пояснила, що на данний час вона припинила здійснення підприємницької діяльності.

На підставі нотаріально посвідченого договору - купівлі продажу №2 від 05 лютого 2003 року та акту приймання №23 від 11 березня 2003 року СПД ОСОБА_3 купила у управління комунальною власністю виконавчого комітету ОМР індивідуально визначене майно у вигляді нежилої будівлі, загальною площею 56,9 кв.м. що складається з тамбуру та торгових залів, розташованих за адресою: АДРЕСА_5 та прийняла її (т.3 а.с.34-38, 39).

Відповідно реєстраційному посвідченню ОМБТІ та РОН від 20 березня 2003 року вказана нерухомість 20 березня 2003 року зареєстрована за ОСОБА_3 на праві особистої власності та записано в реєстрову книгу №24 неж під реєстром №1068 стор.116.(т.3 а.с.40).

Висновок управління архітектури та містобудування № 903/3 від 12 серпня 2003 року по робочому проекту реконструкції нежилого приміщення під офіс, виконаного КП «Одеспроект» передбачав прибудову додаткових помешкань із боку подвір'я. Проектом передбачалися також такі помешкання: приймальня, кабінет директора, кабінети, помешкання персоналу, коридор, санвузол (т.3а.с.62).

Розпорядженням міського голови за №1388-01р надана згода на розробку проекту відведення земельної ділянки в оренду СПД ОСОБА_3, орієнтовною площею 0,0240 га для реконструкції нежилої будівлі під офіс та подальшої експлуатації, за адресою: АДРЕСА_5 (т.7а.с.59).

Рішенням Одеської міської ради №3035-IV від 26 серпня 2004 року :

-затверджено проект відведення;

-надано СПД ОСОБА_3, за рахунок земель міста, земельну ділянку площею 0,0230 га (землі житлової та громадської забудови) у довгострокову оренду, терміном на 25 років, за адресою: АДРЕСА_5, для реконструкції нежилої будівлі під офіс та подальшої експлуатації (в тому числі для реконструкції терміном на 2 роки);

-затверджено договір оренди земельної ділянки між ОМР та СПД ОСОБА_3(т.3а.с.97).

08 грудня 2004 року між Одеською міською радою та суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_3 документально оформлено вищенаведене рішення ОМР №3035-IV від 26 серпня 2004 року в частині затвердження договору оренди земельної ділянки та укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки площею 230 кв.м., яка знаходиться у АДРЕСА_5, згідно з планом земельної ділянки, який є невід'ємною частиною договору, у тому числі угіддя під капітальною забудовою-84,4 кв.м., інші -145,6 кв.м.(всього 230 кв.м.) на 25 років для реконструкції нежилої будівлі під офіс та подальшої експлуатації (т.3 а.с.98-103).

Державна реєстрація підписаного сторонами 08 грудня 2004 року договору оренди земельної ділянки відбулася 09 березня 2005 року за № 040550500273 (т.3 а.с.102).

З огляду на те, що оскаржуване рішення ОМР (яке ОСОБА_2 просила визнати нечинним в повному обсязі) містило пункт про затвердження договору оренди, погодитись з тим, що позивач ОСОБА_2 пропустила строк для звернення до суду із вимогою про визнання недійсним договір оренди земельної ділянки неможливо.

Проведеною будівельно-технічною експертизою встановлено, що згідно правовстановлюючих документів сторін, при проведенні натурного обстеження земельної ділянки площею 0,0230 га, яка відведена в оренду ОСОБА_3, згідно даних технічного звіту земельної ділянки щодо топографо-геодезичних робіт по інвентаризації земельної ділянки ОСОБА_2, складеного земельно-кадастровим бюро при управлінні земельних ресурсів виявлено, що межі відведеної вищевказаним рішенням ОМР в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки, накладаються на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 та перешкоджають ОСОБА_2 у користуванні належним на праві власності домоволодінням та земельною ділянкою, на якій воно розташовано.

Ця обставина підтверджується висновком експертного дослідження, проведеного експертом Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз МЮ України №1148 від 16 червня 2016 року по встановленню накладень меж суміжно розташованих земельних ділянок (т.9а.с.39-41).

Крім вказаного висновку з графічним додатком, досліджені апеляційним судом графічні додатки до висновків судових будівельно-технічних експертиз (які проводилися в рамках витребуваних справ № 2-42/06,№ 2-3252/2005) також об'єктивно спростовують доводи ОСОБА_3 про те, що відведена їй земельна ділянка, площею 145,6 кв.м. (за виключенням земельної ділянки під належній їй на праві власності капітальною забудовою площею 84,44 кв.м.) по АДРЕСА_5 межує з земельною ділянкою співвласників житлового будинку по АДРЕСА_1, оскільки вона не межує, а накладається на земельну ділянку та домоволодіння, що знаходяться у користуванні та власності ОСОБА_2

Зокрема, зазначене підтверджується графічними додатками до:

-висновку судової будівельно-технічної експертизи ПП «Одеській науково -дослідницький центр експертних досліджень» № 004/2006 від 13 лютого 2006 року (т.10а.с.167-178;т.1а.с.316-321 справи № 2-42/06);

-висновку судової будівельно-технічної експертизи Одеського науково -дослідницького інституту судових експертиз МЮ України №9213/2412 від 18 березня 2005 року (т.10а.с.56-65;т.1а.с.68-73 справи №2-3252/2005);

-висновку судової будівельно-технічної експертизи ПП «Одеській науково - дослідницький центр експертних досліджень» №032/2006 від 22 листопада 2006 року (т.10а.с.87-150;т.2 а.с.110-141 справи №2-3252/2005).

Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання нечинним рішення Одеської міської ради №3035-IV від 26 серпня 2004 року про затвердження проекту відведення та надання в довгострокову оренду ОСОБА_3 земельної ділянки та визнання недійсним договір оренди землі від 08 грудня 2004 року, укладеного на підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування, оскільки вони порушують права ОСОБА_2 як власника житлового будинку та користувача земельної ділянки за адресою:АДРЕСА_1, на якій він розташований.

Задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання нечинним рішення Одеської міської ради №3035-IV від 26 серпня 2004 року, визнання недійсним договір оренди землі від 08 грудня 2004 року та встановивши, що ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на будинок, суд першої інстанції, будучи послідовним, дійшов обгрунтованого висновку про відмову ОСОБА_3 про задоволення її вимог до ОСОБА_2, Київської райадміністрації ОМР та ОСОБА_4 в повному обсязі, тобто про відмову у задоволенні вимог про:

-усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та магазином шляхом знесення паркану та самочинно встановленої хвіртки;

-визнання прибудови «а» самочинно збудованою та її знесення;

-відшкодування всіх витрат, пов'язаних з поверненням будівлі магазину у первинний стан та оплати оренди земельної ділянки з березня 2005 року по день усунення перешкод.

Так, як зазначалося вище, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13 березня 2009 року ОСОБА_3 було відмовлено в прийнятті позовних вимог до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю та повернуто їх ОСОБА_3 для подачі до суду на загальних підставах (т.2 а.с.200).

У травні 2009 року ОСОБА_3, в черговий раз уточнюючи вимоги до ОСОБА_2, просила суд, крім вимог до останньої, зобов'язати ОСОБА_4 знести самовільно встановлену хвіртку на рівні фасадної стіни її магазину для доступу до стін магазину. При цьому, всупереч вимогам ст.119 ЦПК України, ОСОБА_3 не виклала обставини, якими вона обгрунтувала свої вимоги до ОСОБА_4 та не зазначила докази, що підверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування (т.5а.с.22-24).

Оскільки вимоги ОСОБА_3 .до ОСОБА_4 є недоведеними, суд першої інстанції правильно відмовив у їх задоволенні.

На підтвердження правильності висновку суду про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про знесення паркану та воріт на підставі ст.317 ЦК України, колегія суддів зазначає, що у разі їх знесення доступ до житлового будинку, який на праві власності належить ОСОБА_2, та земельної ділянки, що знаходиться у її користуванні, буде незахищеним, вільним для будь-кого та порушувати правила ч.2ст.319 ЦК України, які предбачають, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Колегія суддів вважає, що для захисту своїх прав ОСОБА_3 не позбавлена можливості звернутися до суду з відповідним позовом про встановлення сервітуту на підставі ст.402 ЦК України.

Не можуть бути підставою для скасування рішення суду доводи апеляційних скарг про те, що судом першої інстанції не з'ясований правовий статус земельної ділянки ОСОБА_2 та не зазначено, на яких підставах вона нею користується, оскільки, крім наведених вище обставин, встановлених рішенням Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року, апеляційний суд враховує правову позицію Верховного Суду України (далі- ВСУ) з цього питання.

Так, в правовій позиції ВСУ від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1003цс15 звернута увага на те, що за змістом ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

В постанові ВСУ від 11 лютого 2015 у справі №6-2цс15 зазначено, що аналіз змісту норм ст.120 ЗК України в їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Згідно з цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч. 4 ст. 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Така ж правова позиція визначена ВСУ 13 квітня 2016 року у справі №6-253цс16.

Європейський Суд з прав людини у свої рішеннях, в тому числі, у справі «Рисовський проти України», розглядаючи питання щодо незаконного та непропорційного втручання органів влади в права, гарантовані ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод-право на захист власності, неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування».

Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.

Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, що зачіпають майнові інтереси (див. рішення у справі «Рисовський проти України» 20 жовтня 2011 року, п.70).

У даній справі рішенням національного суду, а саме Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року, що набрало чинності, та висновки якого є преюдиційними (обов'язковими) для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлений розмір земельної ділянки - 1508 кв.м., що знаходилась і продовжує знаходиться у володінні і користуванні мешканців будинку АДРЕСА_1.

Однак приймаючи рішення №3035-IV від 26 серпня 2004 року щодо надання ОСОБА_3 у користування земельної ділянки, Одеська міська рада зазначеного не врахувала та виділила ОСОБА_3 земельну ділянку в розмірі 0,0230 га, частина якої, а саме 145,6 кв.м. з 1953 року знаходиться в користуванні мешканців будинку АДРЕСА_1.

Тим самим, Одеська міська рада непропорційним чином втрутилась в права, що належать землекористувачам, які покладались на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування.

Більш того, Одеська міська рада та її органи, проявивши непослідовність, як до 26 серпня 2004 року, так і в подальшому, приймали рішення про:

-дозвіл ОСОБА_2 у лютому 2003 році на виконання землевпорядних робіт на спірній земельній ділянці;

-прийняття в листопаді 2004 року в експлуатацію будівель ОСОБА_2 по АДРЕСА_1., розташованих на земельній ділянці (1508 кв.м.), користувачем якої є ОСОБА_2, і частина якої виділена ОСОБА_3;

-затвердження у жовтні 2007 року проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у приватну власність ОСОБА_9 земельну ділянку площею 0,0301 га за адресою: АДРЕСА_1, погодившись з рішенням Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року щодо розміру земельної ділянки, яка виділялася цьому співвласнику та загальному розміру земельної ділянки (1508 кв.м.), що знаходиться у користуванні співвласників та наймачів житлового будинку, розташованого на ній.

Інші органи влади видали одному із співласників житлового будинку по АДРЕСА_1 ОСОБА_9 державний акт на право власності на земельну ділянку на підставі рішення НОМЕР_1 від 05 жовтня 2007 року та свідоцтво про право власності на житловий будинок ОСОБА_2.(т.9а.с.45; т.10а.с. 186,189,190).

За таких обставин, органи місцевого самоврядування та державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.

Ризик будь-якої помилки органів влади (органу місцевого самоврядування та державного органу) повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. рішення у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, п.71).

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційних скарг про те, що судовим рішенням не зазначено, які права ОСОБА_2 порушені укладенням договору оренди землі між ОМР та ОСОБА_3

Так, зміст правочину становлять права та обов'язки, про набутття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах).

У ст.203 ЦК України, яка регулює основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з ч.1ст.215 ЦК України недодержання сторонами або стороною в момент здійснення правочину вимог, встановлених ч.ч.1-3,5,6 ст.203 ЦК України має наслідком визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.ст.203,204 ЦК України підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте, положення зазначених статтей необхідно зстосовувати з урахуванням ст.4 ЦК України.

Виходячи з буквального тлумачення норм ст.ст.4,203 ЦК України, зміст правочину має відповідати: Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією України; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

Статтею 41 Конституції України передбачено непорушне право власності.

Відповідно до ч.1ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Укладення між ОМР та ОСОБА_3 договору оренди земельної ділянки порушує право власності ОСОБА_2, яке врегульовано нормами матеріального права, не відповідає цим нормам, тому суд обгрунтовано визнав його недійсним.

Колегія суддів також не погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо порушення її прав з боку ОСОБА_2, оскільки право власності на житловий будинок, який знаходиться на спірній земельній ділянці і на яку відбулось накладення виділеної ОСОБА_3 в оренду земельної ділянки, набуто на законних підставах та зареєстровано у встановленому законом порядку.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що спір між сторонами вже вирішено ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 травня 2007 року у адміністративній справі № 2-42/06 та ухвалою Верховного Суду України від 28 березня 2008 року у цивільній справі №843/07 до уваги не приймаються, оскільки:

- у справі № 2-42/06 провадження було закрито ухвалою ВАСУ у зв'язку з тим, що

спір між сторонами помилково розглядався за правилами адміністративного судочинства;

- у справі №843/07 ВСУ погодився з ухвалою апеляційного суду Одеської області

від 10 травня 2007 року, який законно та обгрунтовано скасував судові рішення Київського районного суду м.Одеси від 12 грудня 2005 року та 25 січня 2007 року та залишив без розгляду заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Київського районного суду м.Одеси від 01 червня 2005 року ( яким було вирішено спір між співвласниками будинку АДРЕСА_1 щодо користування земельною ділянкою площею 1508 кв.м.)

Доводи апелянта про те, що попередні власники квартири, яку придбала ОСОБА_2, ОСОБА_16та ОСОБА_15, не мали земельної ділянки в користуванні, що, крім іншого, підтверджується матеріалами про притягнення останньої до адміністративної відповідальності за ст.53-1 КУПАП у вигляді штрафу в розмірі 170 грн., є безпідставними з огляду на імперативні приписи ст.30 ЗК України 1990 року, які передбачали автоматичний перехід права власності (користування) на земельну ділянку, про що викладено вище.

Крім того, колегія суддів вважає, що ОСОБА_15 об'єктивно не могла оскаржити постанову головного державного інспектора по використанню та охороні земель управління земельних ресурсів в Одеській області, складеної на підставі протоколу від 08 грудня 2000 року відносно ОСОБА_17 (т.1а.с.150,151), оскільки :

- зазначена постанова, яка не містить дати, була ухвалена відносно ОСОБА_17 (т.1а.с.152,153);

- постанова про закриття адміністративної справи від 18 грудня 2000 року ухвалена щодо ОСОБА_19 (т.1а.с.148);

- співвласник 23/100 частин будинку ОСОБА_15 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (т.1а.с.149).

Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 13 червня 2014 року була призначена судова будівельно-технічна експертиза, яка була доручена ОНДСЕ, та не проведена за відсутності у розпорядженні експерта каталогу координат, технічної документації, технічного звіту та кадастрових данних, без яких він вважав неможливим провести відповідну експертизу(т.6а.с.209, т.8а.с.13,18-19).

Наданий позивачем ОСОБА_2 суду першої інстанції висновок експертного дослідження, проведеного експертом Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз МЮ України №1148 від 16 червня 2016 року, по встановленню накладень меж суміжно розташованих земельних ділянок, є письмовим доказом, оскільки містить відомості про обставини, які мають значення для справи.

За таких обставин доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що зазначений доказ не може бути прийнятий до уваги з тих підстав, що він отриманий з порушенням вимог чинного законодавста (без постановлення судом ухвали про проведення експертизи, без повідомлення її про дату та час проведення експертизи тощо), є безпідставними.

Відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції.

В описовій частині ухвали апеляційного суду докладно наведено з якими позовними вимогами звернулася ОСОБА_3 до суду.

Серед них відсутні вимоги про:

-стягнення з ОСОБА_2 моральної шкоди в розмірі 799 999 грн.;

-скасування висновку експертного дослідження №1148 від 16 червня 2016 року, складеного провідним експертом Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз МЮ України ОСОБА_20;

-скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане Овідіопольським районним управлінням юстиції Одеської області 09 грудня 2015 року державним реєстратором ОСОБА_21

Апеляційний суд позбавлений можливості на стадії апеляційного розгляду розглядати вимоги, які не були предметом судового розгляду у суді першої інстанції, оскільки у такому випадку буде порушений один з основних принципів цивільного судочинства, закріплений у ст.11 ЦПК України, - принцип диспозитивності, який полягає в тому, що суд розглядає цивільні справи лише в межах вимог, заявлених стороною у суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги департаменту комунальної власності ОМР про те, що рішення суду підлягає скасуванню з тих підстав, що справа розглянута за відсутності його представника, не заслуговують на увагу.

У зв'язку з тим, що судом першої інстанції норми матеріального права не порушено, сам по собі факт розгляду ним справи за відсутності однієї із сторін не може бути підставою скасування рішення суду, з огляду на те, що цей недолік усунуто в суді апеляційної інстанції, де представник департаменту скористався наданим йому правом надати заперечення проти позову ОСОБА_2 та подати докази на підтвердження своєї правової позиції.

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційних скарг і залишення рішення без змін.

Керуючись ст.ст.303,304,п.1ч.1ст.307,ст.308,313,314,315,317,319 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги департамента комунальної власності Одеської міської ради таОСОБА_3 відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 липня 2016 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Ухвала може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий /підпис/

Судді /підписи/

З оригіналом згідно,

Суддя апеляційного суду

Одеської області Г.Я. Колесніков