Постанова № 65193015, 06.03.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" березня 2017 р. Справа № 922/3144/16

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В. І. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача ОСОБА_1, за довіреністю від 01.08.2016 року;

відповідача ОСОБА_2, за довіреністю від 15.10.2015 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчатина, м. Харків (вх. №382Х/1-18)

на рішення господарського суду Харківської області 21.11.2016р.

у справі № 922/3144/16

за позовом ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчатина, м. Харків

до відповідача ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство ОСОБА_4, с. Картамиш

про стягнення 3 053 358,32 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 21.11.2016р. у справі №922/3144/16 (суддя Прохоров С.А.), з урахуванням ухвали про виправлення описки від 11.01.2017 року, в позові відмовлено повністю; скасовано заходи щодо забезпечення позову, вжиті ухвалою господарського суду Харківської області від 28 вересня 2016 року по справі №922/3144/16.

ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчатина, м. Харків з рішенням суду першої інстанції не погодилося та звернулося до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 21.11.2016р. у справі №922/3144/16 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апелянт, обґрунтовуючи свою правову позицію зазначає, зокрема, про те, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про те, що відповідач звільняється від виконання обовязку сплатити за отриманий товар через ненадання позивачем рахунків фактур.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.02.2017р. суддею доповідачем визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 02.02.2017р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.) апеляційну скаргу ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчатина, м. Харків прийнято до провадження та призначено до розгляду на 27.02.2017р.

27.02.2017 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№2127).

У судовому засіданні 27.02.2017 року оголошено перерву до 06.03.2017 року.

У судовому засіданні 06.03.2017 року представник позивача підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 06.03.2017 року заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до ч.3 ст.4-3 ГПК України, було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 22 ГПК України, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх в судовому засіданні представників позивача та відповідача, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Ryabykh v.Russia» від 24.07.2003 року, «Svitlana Naumenko v. Ukraine» від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, 17 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчастина, та ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство ОСОБА_4 господар було укладено договір поставки № 259, відповідно до умов якого постачальник - ТОВ Украгрозапчастина зобов'язався передати партіями у власність покупця запасні частини, витратні матеріали та аксесуари (далі - Товар), а покупець - ТОВ Сільськогосподарське підприємство ОСОБА_4 господар прийняти товар та сплатити за нього грошову суму на умовах договору.

При цьому, факт укладення (наявності) договору не єдиний юридичний факт, необхідний для розвитку договірного правовідношення. Сам по собі факт укладення договору найчастіше тягне за собою тільки виникнення договірного правовідношення, притому нерідко лише в узагальненому вигляді. Подальший розвиток (динаміка) договірного правовідношення має місце вже внаслідок появи інших конкретних юридичних фактів, які передбачені нормами права чи умовами договору, що визначають зміст договірного правовідношення.

Наявність таких конкретних юридичних фактів, які передбачені умовами договору і визначають зміст договірного правовідношення має підтверджуватись належними та допустимими доказами.

Так, ТОВ Украгрозапчастина, на виконання умов договору № 259 від 17.10.2013 року передало у власність покупця товар на суму 41332,48 грн., що підтверджується наступними видатковими накладними: № УА-00001186 від 06.03.2014 року на суму 7491,60 грн., товар отримано згідно довіреності №3-ДГ від 06.03.2014 року, № УА-00001187 від 06.03.2014 року на суму 10372,40 грн., товар отримано згідно довіреності №3-ДГ від 06.03.2014року, № УА-00001188 від 06.03.2014 року на суму 13385,88 грн., товар отримано згідно довіреності №3-ДГ від 06.03.2014 року, № УА-0009125 від 02.12.2013 року на суму 4975,90 грн., товар отримано згідно довіреності №132-ДГ від 02.12.2013 року, № УА-0008673 від 08.11.2013 року на суму 5106,70 грн., товар отримано згідно довіреності №126-ДГ від 08.11.2013 року.

У відповідності до п. 3.1. договору, покупець - ТОВ Сільськогосподарське підприємство ОСОБА_4 господар зобов'язалося здійснювати розрахунки за кожну поставлену партію товару протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту фактичного отримання товару, шляхом переказу покупцем грошових коштів на поточний рахунок постачальника, що визначений у цьому договорі, або шляхом внесення готівки до каси постачальника.

Розрахунок за фактично одержану партію товару здійснюється покупцем на підставі належним чином оформлених видаткових накладних та рахунків-фактур постачальника (п. 3.2. договору).

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України унормовано, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (частина 2 статті 180 Господарського кодексу України).

У відповідності до частини 1 статті 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Відповідно до приписів статті 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.

Реалізація суб'єктами господарювання товарів не господарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Так, як вже було зазначено вище, у п. 3.2 договору сторони погодили, що розрахунок за фактично одержану партію товару здійсняється покупцем на підставі належним чином оформлених видаткових накладних та рахунків - фактур постачальника.

Відповідно до ст. 525, ч. 1 ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 1 ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Таким чином, зі змісту п. 3.2 договору № 259 від 17.10.2013 року випливає, що обов'язок щодо належного оформлення видаткових накладних та рахунків - фактур та надання їх покупцеві, покладений на постачальника.

Разом з тим, початок перебігу строку виконання відповідачем зобов'язання щодо оплати отриманого товару пов'язано з певною подією: фактом надання позивачем до адресу відповідача рахунків-фактур та видаткових накладних за поставлений товар, які повинні бути оформлені належним чином.

Враховуючи те, що позивачем не надано доказів надіслання на адресу відповідача рахунків-фактур на оплату за поставлений товар, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що у відповідача не виникло обов'язку щодо оплати товару, отриманого від позивача на виконання умов договору №259 від 17.10.2013 року, поставленого згідно накладних № УА-00001186 від 06.03.2014 року на суму 7491,60 грн., № УА-00001187 від 06.03.2014 року на суму 10372,40 грн., № УА-00001188 від 06.03.2014 року на суму 13385,88 грн., № УА-0009125 від 02.12.2013 року на суму 4975,90 грн., № УА-0008673 від 08.11.2013 року на суму 5106,70 грн.

Отже, твердження апелянта про те, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку щодо того, що відповідач звільняється від виконання обовязку сплатити за отриманий товар через ненадання позивачем рахунків фактур є необґрунтованими та такими, що спростовані матеріалами справи.

В ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України зазначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Вказаної правової позиції дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 10.09.2012 року у справі №5017/216/20.

А отже, сторони договору визначали зміст даного договору на основі вільного волевиявлення та погодили на свій розсуд умови договору відображені в п. 3.2. вище зазначеного договору, які не суперечили діючому законодавству України.

Також, 19 березня 2014 року між ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчастина та ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство ОСОБА_4 господар було укладено договір поставки сільськогосподарських машин № КГГ-228/1, відповідно до умов якого постачальник ТОВ Украгрозапчастина зобов'язалося передати у власність покупцю сільськогосподарські машини, а покупець зобов'язався прийняти сільськогосподарські машини і оплатити їх на умовах розстрочення платежу в кількості, за ціною, порядком, строками та розмірами платежів, передбачених специфікаціями, які оформлюються у вигляді додатків до цього договору та є його невід'ємною частиною (п.1.1 договору).

Позивач, обґрунтовуючи свою правову позицію, зокрема, зазначає про те, що п. 1 розділу II Порядок оплати Специфікації від 19.03.2014 року, що є невід'ємною частиною договору передбачено, що 15 жовтня 2014 року є датою остаточного розрахунку покупця перед постачальником за отриманий у власність товар в сумі 298 900,00 (двісті дев'яносто вісім тисяч дев'ятсот) гривень 00 копійок, в т.ч. ПДВ.

Разом з тим, позивачем до матеріалів справи не надано ні самої специфікації до зазначеного вище договору, ні жодної накладної, яка б підтверджувала факт поставки позивачем товару на адресу відповідача згідно договору №КГГ-228/1.

Наявність конкретних юридичних фактів, які передбачені умовами договору і визначають зміст договірного правовідношення має підтверджуватись належними та допустимими доказами.

Враховуючи предмет позову та умови договору №КГГ-228/1 позивач повинен був довести заявлені вимоги та підтвердити факт поставки відповідними накладними та довіреностями на отримання товару за цим договором.

Приписами статті 1 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

У п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 року зазначено про те, що первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до п.2.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 року, первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо неможливо, безпосередньо після її завершення.

Таким чином, для вирішення питання про виникнення у покупця обов'язку з оплати вартості товару мають значення належні та допустимі докази - передбачені законодавством документи, якими стверджується сам факт здійснення господарської операції з передачі товару або товаророзпорядчого документу на товар. До таких доказів у відповідності до вимог чинного законодавства України належать первинні документи.

Так, сама по собі довіреність не є документом, який підтверджує факт передачі товару від однієї особи до іншої, оскільки відповідно до п.13 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України № 99 від 16.05.1996р. - у разі відпуску товарно-матеріальних цінностей на кожний частковий відпуск складається накладна (акт приймання-здачі або інший аналогічний документ).

Однак, документів, що підтверджують факт передачі товару згідно договору №КГТ-228/1 від 19.03.2014 року матеріали справи не містять.

Отже, саме видаткова накладна, як первинний бухгалтерський документ повинна містити усі необхідні істотні умови, передбачені чинним законодавством України (належним чином оформлені), що відсутнє у видаткових накладних наданих позивачем.

А тому господарський суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивача на накладні як на докази, відповідно до яких у відповідача настав обов'язок щодо сплати отриманого товару за договором №КГТ-228/1 від 19.03.2014 року є необґрунтованим та такими, що не підлягають до задоволення.

Також, позивач зазначає, що в повному обсязі та належним чином виконав взяті на себе зобов'язання за договором, передавши у власність покупця товарно-матеріальні цінності відповідно до видаткових накладних № № УА-0003312 від 16.04.2013р., УА- 0003370 від 17.04.2013р., УА-0007728 від 19.09.2013р„ УА-00000000067 від 15.10.201Зр., УА-0008255 від 17.10.2013р., УА-00000000079 від 08.11.2013р., УА-00000000000097 від 02.12.2013р., УА-00001625 від 19.03.2014р. на загальну суму 332787,55грн.

Проте, зазначені видаткові накладні, на які посилається позивач в якості доказів отримання відповідачем товару, не містять посилання на договір № КГГ-228/1.

Видаткові накладні № УА-0003312 від 16.04.2013р., № УА-0003370 від 17.04.2013р., які додані в якості доказів до позовної заяви взагалі датовані раніше, ніж дата укладення договору.

Також, позивач, як доказ поставки відповідачеві товару, посилається на видаткові накладні № УА - 00000000079 від 08.11.2013р., № УА-00000000067 від 15.10.2013р. та № 00000000000097 від 02.12.2013 р., які в матеріалах справи відсутні.

Окрім того, у видаткових накладних № УА- 0007728 від 19.09.2013р., № УА-0008200 від 15.10.2013р., № УА-00001625 від 19.03.2014р., № УА-0008255 від 17.10.2013р., які були надані позивачем в якості доказів поставки товару за договором № КГТ- 228/1 від 19.03.2014 року, містяться відомості про те, що поставка товару була здійснена на підставі договору № 228 от 31.07.2013 р., який не є предметом спору у даній справі.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що позивачем не надано доказів поставки товару згідно договору №КГТ-228/1 від 19.03.2014 року, а саме: накладних або будь яких інших документів.

Крім того, позивачем під час розгляду справи в господарському суді першої інстанції надані накладні, в якості доказів поставки товару та підстав для стягнення з відповідача заборгованості за ними.

Так, в накладній №УА-00001765 від 22.03.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00002385 від 22.03.2014 року; в накладній №УА-00002495 від 15.04.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00003296 від 15.04.2014 року; в накладній №УА-00002494 від 16.04.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00003288 від 14.04.2014 року; в накладній №УА-00002494 від 16.04.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00003288 від 14.04.2014 року; в накладній №УА-00000000027 від 06.05.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00003898 від 06.05.2014 року; в накладній №УА-00003014 від 06.05.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00003842 від 05.05.2014 року; в накладній №УА-00003325 від 19.05.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00004299 від 19.05.2014 року; в накладній №УА-00003452 від 22.05.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00004450 від 21.05.2014 року; в накладній №УА-00004270 від 17.06.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00005334 від 16.06.2014 року; в накладній №УА-00000000081 від 11.09.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00008628 від 11.09.2014 року; в накладній №УА-00000000053 від 28.07.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00006961 від 28.07.2014 року; в накладній №УА-00000000077 від 02.09.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00008254 від 02.09.2014 року; в накладній №УА-00007396 від 02.10.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00009253 від 01.10.2014 року; в накладній №УА-00007539 від 08.10.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00009472 від 08.10.2014 року; в накладній №УА-00008663 від 26.11.2014 року підставою продажу зазначено замовлення покупця №УА-00010931 від 26.11.2014 року.

Проте, позивачем не було надано жодної заявки відповідача на поставку товару, на які міститься посилання в зазначених вище накладних, а тому не можливо дійти висновку про те, що товар за вище вказаними накладними, поставлявся на адресу відповідача в рамках договорів, на які посилається позивач.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Оскільки, позивач не надав суду доказів надіслання на адресу відповідача вимоги про оплату товару, отриманого за спірними накладними, не надав заявок на поставку товару, а в самих накладних не міститься посилань на строк їх оплати, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що у відповідача не виникло обов'язку щодо оплати вартості товару, поставленого за накладними №УА-00001765 від 22.03.2014 року, №УА-00002495 від 15.04.2014 року, №УА-00002494 від 16.04.2014 року, №УА-00002494 від 16.04.2014 року, №УА-00000000027 від 06.05.2014 року, №УА-00003014 від 06.05.2014 року, №УА-00003325 від 19.05.2014 року, №УА-00003452 від 22.05.2014 року, №УА-00004270 від 17.06.2014 року, №УА-00000000081 від 11.09.2014 року, №УА-00000000053 від 28.07.2014 року, №УА-00000000077 від 02.09.2014 року, №УА-00007396 від 02.10.2014 року, №УА-00007539 від 08.10.2014 року, №УА-00008663 від 26.11.2014 року.

При цьому було б невірним вважати, що виникнення у відповідача обов'язку оплатити товар у зв'язку з тим, що законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги, а тому її можна здійснити будь-яким шляхом, таким як: звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.

В позовній заяві, позивач вказує на отримання відповідачем товару саме за договорами.

За таких обставин, враховуючи те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України в підтвердження заявлених позовних вимог про стягнення заборгованості, у позивача відсутні підстави для нарахування відповідачу штрафних санкцій, інфляційних втрат та річних.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Враховуючи, що в позові ТОВ "Украгрозапчастина" господарським судом першої інстанції було відмовлено повністю, заходи щодо забезпечення позову, вжиті ухвалою господарського суду Харківської області від 28 вересня 2016 року, також, скасовані вірно.

Отже, висновок місцевого господарського суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.

Питання справедливості розгляду не обовязково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Таким чином, доводи викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді судового рішення, у звязку з чим апеляційну скаргу ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчатина, м. Харків слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області - без змін.

Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст. ст. 99, 101, ч.1 ст.103, ст.105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 з обмеженою відповідальністю Украгрозапчатина, м. Харків залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 21.11.2016р. у справі №922/3144/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складено 09.03.2017 року.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.

Суддя Слободін М.М.