Рішення № 65163692, 06.03.2017, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06.03.17р. Справа № 904/1312/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сілд Ейр (Україна) Лімітед" (м.Київ)

до Приватного підприємства "ВК і К" (м. Дніпро)

про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу № 031188 від 25.03.2016 у загальному розмірі 288 391 грн. 42 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - представник (довіреність від 21.02.2017)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сілд Ейр (Україна) Лімітед" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Приватного підприємства "ВК і К" (далі - відповідач) заборгованість за договором купівлі-продажу № 031188 від 25.03.2016 у загальному розмірі 288 391 грн. 42 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 240 805 грн. 81 коп. - основний борг;

- 29 583 грн. 19 коп. пеня;

- 14 989 грн. 42 коп. - інфляційні втрати;

- 3 013 грн. 00 коп. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором купівлі-продажу № 031188 від 25.03.2016 в частині повної та своєчасної оплати поставленого позивачем в період з 09.06.2016 по 03.08.2016 товару та, відповідно, наявністю боргу у сумі 240 805 грн. 81 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 12.3.1. договору позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача пеню за загальний період прострочення з 10.07.2016 по 03.01.2017 в сумі 29 583 грн. 19 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з липня по листопад 2016 року у сумі 14 989 грн. 42 коп. та 3% річних за загальний період прострочення з 10.07.2016 по 03.01.2017 у сумі 3 013 грн. 00 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 14.02.2017 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 06.03.2017.

Від позивача надійшло клопотання (вх.суду 13656/17 від 06.03.2017), в якому він просив суд долучити до матеріалів справи витребувані судом документи.

Від позивача надійшли додаткові пояснення (вх.суду 13657/17 від 06.03.2017), в яких він зазначив, що до матеріалів справи були долучені лише ті видаткові накладні, за якими у відповідача наявна заборгованість; видаткова накладна № 1732 від 30.05.2016 на суму 40 443 грн. 76 коп. не була долучена до матеріалів справи, оскільки товар за нею є повністю оплаченим відповідачем. При цьому, позивач просить суд врахувати, що оплати, вказані позивачем, стосувалися і поставки за накладною № 1732 від 30.05.2016 на суму 40 443 грн. 76 коп. та сума заборгованості визначена позивачем з урахуванням вказаних обставин.

Від позивача надійшла заява-підтвердження (вх.суду 13660/17 від 06.03.2017), в якій він повідомив суд про відсутність аналогічних спорів між сторонами.

У судове засідання 06.03.2017 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання 06.03.2017 не з'явився, причин нез'явлення суду не повідомив, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 14.02.2017, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 49125, АДРЕСА_1, на яку і була направлена кореспонденція господарського суду для відповідача (а.с.54-57).

Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 14.02.2017 була отримана відповідачем 22.02.2017, що підтверджується поштовим повідомленням № 4903807483727 (№ 4912505342090), на якому міститься відповідна відмітка про її отримання (а.с.58).

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала суду від 14.02.2017 була надіслана сторонам у справі завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідач був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи.

Крім того, будь-яких клопотань чи заперечень відповідач протягом двох тижнів з моменту отримання ухвали суду від 14.02.2017 не подав. Суд прийшов до висновку, що відповідач з 22.02.2017 мав достатньо часу для подання своїх заперечень проти позовних вимог позивача, а також долучення до справи доказів, на підтвердження своєї правової позиції. При цьому, від відповідача станом на момент розгляду справи не надійшло жодного доказу, на спростування доводів позивача, викладених у позовній заяві, а також будь-яких клопотань.

В той же час, статтею 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідач не скористався своїм правом на участь його представника у судовому засіданні.

У судовому засіданні 06.03.2017 представник позивача підтримав та обґрунтував позовні вимоги, просив суд задовольнити їх у повному обсязі. Вимоги ухвали суду позивачем були виконані.

Крім того, представник позивача заперечував проти відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що інфляційні процеси в економіці держави негативним чином відображаються на його фінансовому стані, а затягування моменту прийняття рішення, з урахуванням вказаних обставин, порушує його права. Крім того, у судовому засіданні позивач наголошував на тому, що матеріали справи містять всі необхідні докази та матеріали для прийняття обґрунтованого рішення у справі, а дії відповідача свідчать про затягування процесу, оскільки, як вбачається з матеріалів справи відповідач протягом декількох місяців не погасив існуючу заборгованість, що в свою чергу, призводить до подальшого порушення прав позивача.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина 1 статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представника позивача, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 25.03.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Сілд Ейр (Україна) Лімітед" (далі - продавець, позивач) та Приватним підприємством "ВК і К" (далі - покупець, відповідач) було укладено договір купівлі-продажу № 031188 (далі - договір, а.с.17-25), відповідно до пункту 1.1. якого продавець зобов'язується передати, а покупець прийняти та оплатити згідно умов договору пакувальні матеріали "Cryovac" та "Sealed Air", а також запасні части та комплектуючі, в асортименті та по цінам, які вважаються узгодженими сторонами на момент підписання договору, з урахуванням існуючої системи знижок.

Договір було підписано із протоколом розбіжностей від 25.03.2016 (а.с.26-29).

У пункті 16.1. договору сторони узгодили, що договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 31.12.2016 (включно).

Доказів визнання недійсним, розірвання або зміни вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Так, у пункті 5.1. договору сторони визначили, що продавець передає покупцю товар партіями, в асортименті та кількості, які були попередньо заявлені покупцем та були відомі продавцю на момент фактичної передачі товару.

Крім того, у розділах 4 та 6 договору сторони визначили ціну та вартість товару, зокрема:

- ціна товару формується в українській національній валюті - гривні, відображена в додатку до договору (специфікація №1), включає в себе упаковку товару та його маркування та фіксується у виставлених рахунках-фактурах (пункт 4.1 договору);

- вартість товару встановлюється у виставленому рахунку-фактурі, в національній валюті України - гривні, згідно офіційного курсу Національного банку України до євро на дату виставлення рахунку-фактури. Офіційний курс гривні до євро, встановлений Національним банком України на дату виставлення рахунку-фактури, зазначається в рахунку-фактурі (пункт 6.1 договору).

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Відповідно до пункту 7.5. договору прийомка-передача товару по кількості місць, асортименту та цілісності пакування заводу-виробника здійснюється уповноваженими представниками сторін на складі продавця згідно з відповідними видатковими документами та при наявності оригінала доручення, яке оформлене згідно з діючим законодавством України чи у відповідності до умов пункту 7.3 договору.

У пункті 2.1. договору сторони визначили, що право власності на товар виникає у покупця в момент фактичної передачі товару покупцю згідно умов договору.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач на виконання умов договору в період з 09.06.2016 по 03.08.2016 поставив відповідачу товар на загальну суму 303 127 грн. 65 коп., що підтверджується наступними видатковими накладними:

- видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп. (а.с. 32);

- видатковою накладною № 2084 від 29.06.2016 на суму 107 485 грн. 96 коп. (а.с. 33);

- видатковою накладною № 2136 від 01.07.2016 на суму 23 275 грн. 13 коп. (а.с. 34);

- видатковою накладною № 2563 від 03.08.2016 на суму 60 044 грн. 72 коп. (а.с. 35).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Так, підписання покупцем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Товар, зазначений у видаткових накладних за період з 09.06.2016 по 03.08.2016, прийнято у позивача без будь-яких зауважень до їх оформлення, вказані накладні підписані представниками відповідача та скріплені його печаткою.

Також, до матеріалів справи не надано доказів щодо наявності претензій відповідача по кількості та якості поставленого позивачем товару, як це передбачено у розділі 10 договору.

Протягом розгляду справи судом жодних заперечень з приводу отримання товару за зазначеними видатковими накладними відповідачем також не заявлено.

З огляду на зазначене, підписання відповідачем спірних видаткових накладних без будь-яких заперечень щодо кількості та/або якості поставленого товару свідчить про прийняття відповідачем цього товару та, відповідно, породжує в останнього обов'язок з його оплати у повному обсязі у строки, що погоджені сторонами у договорі.

Так, у розділі 6 договору сторонами були визначені умови щодо порядку розрахунку, зокрема:

- розрахунки згідно договору здійснюються з відстроченням платежу на термін 30 календарних днів з дати відповідної видаткової накладної (пункт 6.4 договору);

- покупець може здійснювати оплату повністю або частково протягом усього терміну відстрочення платежу (пункт 6.6 договору);

- товар вважається фактично оплаченим в момент зарахування коштів, з урахуванням перерахування вартості товару за наявності підстав, визначених пунктом 6.6 договору, на банківський рахунок продавця (пункт 6.10 договору).

При цьому, отриманий в період з 09.06.2016 по 03.08.2016 товар відповідачем у повному обсязі оплачений у строки, визначені в пункті 6.4. договору, не був, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем у сумі 240 805 грн. 81 коп. Вказане і є причиною спору.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить із наступного.

Згідно із частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Позивач надав до суду видаткові накладні, які підписані зі сторони позивача та зі сторони відповідача. Дані накладні містять чітко зазначений вид товару, ціну одиниці товару та його кількість, а також загальну вартість поставленого товару.

Таким чином, надані до суду видаткові накладні слугують належним підтвердженням отримання відповідачем товару від позивача.

Враховуючи викладене, а також визначені контрагентами у пункті 6.4. договору порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за вказаними вище накладними настав у такі терміни:

- за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 11.07.2016 включно;

- за видатковою накладною № 2084 від 29.06.2016 на суму 107 485 грн. 96 коп. товар підлягав оплаті в строк по 29.07.2016 включно;

- за видатковою накладною № 2136 від 01.07.2016 на суму 23 275 грн. 13 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 01.08.2016 включно;

- за видатковою накладною № 2563 від 03.08.2016 на суму 60 044 грн. 72 коп. товар підлягав оплаті в строк по 02.09.2016 включно.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В той же час, відповідачем поставлений позивачем товар було оплачено лише частково наступним чином:

- 13.07.2016 на суму 10 000 грн. 00 коп. (часткова оплата товару за видатковою накладною № 1732 від 30.05.2016 на суму 40 443 грн. 76 коп., яка не є спірною у даній справі) (а.с.26);

- 03.08.2016 на суму 72 053 грн. 66 коп. (залишкова оплата товару за видатковою накладною № 1732 від 30.05.2016 на суму 40 443 грн. 76 коп., яка не є спірною у даній справі та часткова оплата товару за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп.) (а.с.67);

- 22.09.2016 на суму 10 000 грн. 00 коп. (часткова оплата товару за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп.) (а.с.68);

- 03.11.2016 на суму 10 711 грн. 94 коп. (часткова оплата товару за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп.) (а.с.69).

Отже, з матеріалів справи вбачається, що залишок заборгованості за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 складає 50 000 грн. 00 коп., а видаткові накладні від 29.06.2016, від 01.07.2016 та від 03.08.2016 зовсім не були оплачені відповідачем.

Згідно з нормами статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів повної оплати поставленого позивачем в період з 09.06.2016 по 03.08.2016 товару відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності залишку боргу сумі 240 805 грн. 81 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення основного боргу в сумі 240 805 грн. 81 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 12.3.1. договору, з урахуванням протоколу розбіжностей від 25.03.2016, сторони погодили, що у випадку порушення покупцем термінів і строків здійснення будь-якого з платежів, визначених статтею 6 договору, покупець сплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від фактично несплаченої суми за кожен день прострочення такої оплати, але не більше повної фактичної неоплаченої суми. При оплаті пені покупець не звільняється від обов'язків по сплаті вартості самого товару.

На підставі вказаного пункту договору, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем порушені, була нарахована та заявлена позивачем до стягнення пеня за загальний період прострочення з 10.07.2016 по 03.01.2017 в сумі 29 583 грн. 19 коп. (а.с.13-16).

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку пені, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем невірно визначено періоди прострочення за видатковими накладними від 09.06.2016 та від 01.07.2016, а саме: без врахування положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України; крім того, позивачем в межах вірно визначених періодів за іншими накладними здійснено арифметично невірний розрахунок.

Отже, розрахунок пені, здійснений позивачем та доданий до матеріалів справи, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Згідно з пунктом 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок пені за вказаними періодами, судом було встановлено наступне:

- за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 11.07.2016 включно; заборгованість за вказаною накладною становить 50 000 грн. 00 коп.; в період прострочення з 12.07.2016 по 03.01.2017 пеня становить 7 164 грн. 25 коп.;

- за видатковою накладною № 2084 від 29.06.2016 на суму 107 485 грн. 96 коп. товар підлягав оплаті в строк по 29.07.2016 включно; в період прострочення з 30.07.2016 по 03.01.2017 пеня становить 13 662 грн. 55 коп., але позивачем розраховано та заявлено до стягнення пеня за цей період в сумі 13 616 грн. 72 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною;

- за видатковою накладною № 2136 від 01.07.2016 на суму 23 275 грн. 13 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 01.08.2016 включно; в період прострочення з 02.08.2016 по 03.01.2017 пеня становить 2 899 грн. 36 коп.;

- за видатковою накладною № 2563 від 03.08.2016 на суму 60 044 грн. 72 коп. товар підлягав оплаті в строк по 02.09.2016 включно; в період прострочення з 03.09.2016 по 03.01.2017 пеня становить 5 852 грн. 28 коп., але позивачем розраховано та заявлено до стягнення пеня за цей період в сумі 5 821 грн. 80 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною.

Судом було враховано також те, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Приймаючи до уваги те, що, фактично, позивачем в окремих періодах заявлена до стягнення сума пені у розмірі меншому, ніж визначено судом, а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення пені у цих періодах.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення пені підлягають частковому задоволенню в сумі 29 502 грн. 13 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Аналогічні наслідки сторони передбачили в пункті 12.3.2. договору, в якому погодили, що за прострочення виконання грошового зобов'язання згідно умов даного договору, покупець повинен сплатити проценти у розмірі 3 % річних від суми заборгованості за кожен день прострочення, згідно статті 625 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати товару у строки, визначені умовами договору, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були заявлені до стягнення інфляційні втрати за загальний період з 10.07.2016 по 03.01.2017 (фактично - з липня по листопад 2016 року) в сумі 14 989 грн. 42 коп., а також 3% річних за загальний період прострочення з 10.07.2016 по 03.01.2017 в сумі 3 013 грн. 00 коп.

За змістом частини 3 пункту 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Крім того, слід врахувати, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць.

Отже, якщо термін прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується.

Вказана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 07.07.2015 по справі № 914/251/15.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (пункти 3.1., 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013).

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем не було враховано вищевказані вимоги, а саме: позивач здійснив нарахування інфляційних втрат в місяці, в яких мав бути здійснений платіж (а.с.13-16).

Отже, розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем та доданий до матеріалів справи, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат за вказаними періодами, судом було встановлено таке:

- за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 11.07.2016 включно; заборгованість за вказаною накладною становить 50 000 грн. 00 коп.; в період прострочення з 12.07.2016 по 03.01.2017 інфляційні втрати слід нараховувати в період з серпня по листопад 2016 року, а їх розмір в даний період становить 3 107 грн. 25 коп., але позивачем розраховані та заявлені до стягнення інфляційні втрати за цей період в сумі 3 054 грн. 15 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною;

- за видатковою накладною № 2084 від 29.06.2016 на суму 107 485 грн. 96 коп. товар підлягав оплаті в строк по 29.07.2016 включно; в період прострочення з 30.07.2016 по 03.01.2017 інфляційні втрати слід нараховувати в період з серпня по листопад 2016 року, а їх розмір в даний період становить 6 679 грн. 72 коп., але позивачем розраховані та заявлені до стягнення інфляційні втрати за цей період в сумі 6 565 грн. 50 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною;

- за видатковою накладною № 2136 від 01.07.2016 на суму 23 275 грн. 13 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 01.08.2016 включно; в період прострочення з 02.08.2016 по 03.01.2017 інфляційні втрати слід нараховувати в період з вересня по листопад 2016 року, а їх розмір в даний період становить 1 520 грн. 82 коп., але позивачем розраховані та заявлені до стягнення інфляційні втрати за цей період в сумі 1 446 грн. 43 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною;

- за видатковою накладною № 2563 від 03.08.2016 на суму 60 044 грн. 72 коп. товар підлягав оплаті в строк по 02.09.2016 включно; в період прострочення з 03.09.2016 по 03.01.2017 інфляційні втрати слід нараховувати в період з жовтня по листопад 2016 року, а їх розмір в даний період становить 2 792 грн. 32 коп.

Приймаючи до уваги те, що, фактично, позивачем в окремих періодах заявлена до стягнення сума інфляційних втрат у розмірі меншому, ніж визначено судом, а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат у цих періодах.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню в сумі 13 858 грн. 40 коп.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку 3% річних, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем невірно визначено періоди прострочення за видатковими накладними від 09.06.2016 та від 01.07.2016, а саме: без врахування положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України; крім того, позивачем в межах вірно визначених періодів за іншими накладними здійснено арифметично невірний розрахунок.

Отже, розрахунок 3% річних, здійснений позивачем та доданий до матеріалів справи, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок 3% річних за вказаними періодами, судом було встановлено наступне:

- за видатковою накладною № 1855 від 09.06.2016 на суму 112 321 грн. 84 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 11.07.2016 включно; заборгованість за вказаною накладною становить 50 000 грн. 00 коп.; в період прострочення з 12.07.2016 по 03.01.2017 3% річних складають 721 грн. 35 коп.;

- за видатковою накладною № 2084 від 29.06.2016 на суму 107 485 грн. 96 коп. товар підлягав оплаті в строк по 29.07.2016 включно; в період прострочення з 30.07.2016 по 03.01.2017 3% річних складають 1 392 грн. 10 коп., але позивачем розраховано та заявлено до стягнення 3% річних за цей період в сумі 1 387 грн. 00 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною;

- за видатковою накладною № 2136 від 01.07.2016 на суму 23 275 грн. 13 коп. товар підлягав оплаті, з урахуванням положень частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, в строк по 01.08.2016 включно; в період прострочення з 02.08.2016 по 03.01.2017 3% річних складають 295 грн. 72 коп.;

- за видатковою накладною № 2563 від 03.08.2016 на суму 60 044 грн. 72 коп. товар підлягав оплаті в строк по 02.09.2016 включно; в період прострочення з 03.09.2016 по 03.01.2017 3% річних складають 605 грн. 41 коп., але позивачем розраховано та заявлено до стягнення 3% річних за цей період в сумі 602 грн. 00 коп., яка не виходить за межі розрахованої судом, а отже, є правомірною.

Приймаючи до уваги те, що, фактично, позивачем в окремих періодах заявлена до стягнення сума 3% річних у розмірі меншому, ніж визначено судом, а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення 3% річних у цих періодах.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних підлягають частковому задоволенню в сумі 3 006 грн. 07 коп.

Враховуючи все вищевикладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Приватного підприємства "ВК і К" (49125, АДРЕСА_1; ідентифікаційний код 13745730) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Сілд Ейр (Україна) Лімітед" (04655, м. Київ, проспект Московський, будинок 20-Б; ідентифікаційний код 31923621) - 240 805 грн. 81 коп. - основного боргу, 29 502 грн. 13 коп. - пені, 13 858 грн. 40 коп. - інфляційних втрат, 3 006 грн. 07 коп. - 3% річних, 4 307 грн. 59 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_2