Ухвала суду № 65161530, 20.02.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 810/2401/16 Головуючий у 1-й інстанції: Панченко Н.Д. Суддя-доповідач: Собків Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

20 лютого 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді: Собківа Я.М.,

суддів: Вівдиченко Т.Р., Костюк Л.О.

за участю секретаря: Ліневської В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції у Київській області, Поліцейського полку патрульної служби поліції особливого призначення «Миротворець» про поновлення на роботі, перерахунок заробітної плати та відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_2 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у Київській області, Поліцейського полку патрульної служби поліції особливого призначення «Миротворець» про поновлення на роботі, перерахунок заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2016 року позовну заяву ОСОБА_2 залишено без розгляду.

Позивач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2016 року як таку, що постановлена з порушенням норм процесуального права та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно частини 1 статті 6 Кодексу адміністартивного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що про своє звільнення позивач дізнався 25 травня 2016 року, отримавши в управлінні кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції у Київській області трудову книжку НОМЕР_1, військовий квиток НОМЕР_2, припис на постановку на військовий облік та обхідний лист, що підтверджується розпискою від 25.05.2016р., натомість з позовом звернувся тільки 26 липня 2016 року, тобто з пропуском місячного строку звернення до суду.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

За змістом частини 2 цієї статті, для звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав, свобод чи інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 3 статті 99 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Пропущення строку звернення до адміністративного суду, відповідно до статті 100 цього Кодексу, є підставою для залишення адміністративного позову без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Так в своєму позові позивач, зокрема, просив визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції у Київській області від 15 квітня 2016 року №170, яким його було звільнено зі служби в поліції у запас Збройних Сил у зв'язку з скороченням штату.

На думку позивача, строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом ним не пропущено, оскільки про порушення своїх прав, свобод та інтересів він дізнався 08 липня 2016 року, тобто на момент звернення до Головного управління Національної поліції у Київській області. Разом з тим позивач зазначає, що в період з 15 квітня 2016 року по 08 липня 2016 року він знаходився на навчанні та проходив реабілітацію у закладі охорони здоров'я, а відтак 25 травня 2016 року не міг скласти та особисто підписати розписку про отримання трудової книжки і військового квитка. Крім того, позивач наголошує на тому, що саме 25 травня 2016 року він знаходився на прийомі у лікаря разом зі своїм малолітнім сином.

Відповідач заперечує проти доводів позивача та вважає, що про своє звільнення зі служби в поліції у запас Збройних Сил ОСОБА_2 дізнався 25 травня 2016 року, тобто у день отримання ним трудової книжки НОМЕР_1, військового квитка НОМЕР_2, припису на постановку на військовий облік та обхідного листа, що підтверджується наявною в справі розпискою від 25 травня 2016 року.

В судовому засіданні як суду першої так і апеляційної інстанцій позивач не заперечував факт власноручного написання ним розписки про отримання трудової книжки та військового квитка, однак наполягав на тому, що склав її саме 08 липня 2016 року.

На підтвердження цьому позивачем було надано довідку, видану Комунальним закладом Києво-Святошинського центру медико-санітарної допомоги від 27 травня 2016 року, за даними якої ОСОБА_2 25 травня 2016 року звертався за медичною допомогою для свого малолітнього сина.

Суд першої інстанції критично оцінює надану позивачем довідку, оскільки вважає, що звернення за медичною допомогою не спростовує факт отримання позивачем трудової книжки та військового квитка саме 25 травня 2016 року. Крім того, зазначена довідка, на думку суду першої інстанції, жодним чином не підтверджує факт перебування позивача у закладі охорони здоров'я протягом усього дня 25 травня 2016 року.

Також, суд першої інстанції наголошує на тому, що позивач мав об'єктивну можливість 25 травня 2016 року прибути до Головного управління Національної поліції у Київській області та скласти відповідну розписку до або після прийому у лікаря, оскільки малолітню дитину за наслідками прийому у лікаря госпіталізовано не було; під час такого прийому лікарем був проведений лише огляд дитини та поставлено діагноз «Гостра респіраторна вірусна інфекція»; будь-яких інших обстежень за наслідками візиту до закладу охорони здоров'я малолітньому сину ОСОБА_2 не проводилось та не призначалося.

Натомість, позивач на підтвердження правомірності своїх доводів надав довідку Головного управління Національної поліції у Київській області від 08 липня 2016 року №830 про суму грошового забезпечення за 2015-2016 рік, яку, як стверджує позивач, йому було видано саме 08 липня 2016 року разом з витягом з трудової книжки де містився запис про його звільнення.

Згідно пункту 13 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» від 06 березня 2008 року №2, при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються строки звернення до суду, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то з врахуванням необхідності субсидіарного застосування законів про працю суди повинні виходити із строків звернення до суду, визначених ч. 1 ст. 233 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч.1 ст.233 Кодексу законів про працю України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Обов'язки роботодавця під час звільнення працівника врегульовані також статтею 47 Кодексу законів про працю України, якою встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Тобто саме з днем отримання наказу має бути пов'язано певну подію - день коли особа дізналася (отримала відомості з офіційного джерела) про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналогічні вимоги викладені й у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», де передбачено, що у кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску строків звернення до суду, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.

Отже, перебіг строку на оскарження рішення про звільнення починається з дня вручення особі копії наказу про звільнення та трудової книжки, а не з моменту, коли особа дізналася про звільнення.

Як зазначалося вище, 25 травня 2016 року позивач в управлінні кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції у Київській області отримав трудову книжку НОМЕР_1, військовий квиток НОМЕР_2, припис на постановку на військовий облік та обхідний лист, проте копію оскаржуваного наказу Головного управління Національної поліції у Київській області від 15 квітня 2016 року №170 позивачем отримано не було.

З огляду на те, що із підставами свого звільнення та оскаржуваним наказом позивач був ознайомлений лише 08 липня 2016 року, тобто з моменту особистого звернення до Головного управління Національної поліції у Київській області самостійно, а позов подав 26 липня 2016 року, колегія суддів приходить до висновку про дотримання останнім процесуального строку, визначеного ч.3 ст.99 КАС України.

Водночас, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що про своє звільнення позивач фактично дізнався 25 травня 2016 року, оскільки на наявній у справі розписці відсутні будь-які відмітки про те, що даний документ був зареєстрований відповідачем. Відсутній також і вхідний номер документа та штамп про його прийняття; резолюція посадової особи про її отримання чи виконання.

Не менш важливим є й та обставина, що позивач не був завчасно попереджений про наступне своє звільнення зі служби в поліції у запас Збройних Сил, про що свідчить відсутність в матеріалах справи складеної ним розписки чи рекомендованого повідомлення про вручення позивачу поштового відправлення.

Відповідно до ч.ч. 1 - 3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Таким чином, з аналізу вищевказаних норм трудового законодавства вбачається, що обов'язковими умовами, які покладаються на роботодавця при наступному вивільненні працівника є його попередження не пізніше ніж за два місяці та при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці пропонування працівникові іншої роботи на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Так, в матеріалах справи міститься лист Головного управління національної поліції в Київській області від 18.02.2016 року № 283/109/01/37-2016, адресований ОСОБА_2, в змісті якого міститься попередження про можливе наступне вивільнення позивача із займаної посади з 16.04.2016 року згідно з пунктом 1 статті 40 та статті 49-2 КЗпП України та підпунктом 4 пунктом 1 статті 77 Закону України «Про національну поліцію».

Проте, в матеріалах справи не міститься доказів того, що зміст даного листа було доведено до відому позивача у строк, визначений ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України.

Не міститься також і доказів особистого отримання позивачем вищевказаного листа.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 19 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.1992р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді спорів про звільнення за п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

З урахування того, що в матеріалах справи відсутні докази ознайомлення позивача із оскаржуваним наказом (відсутня розписка чи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення), суд першої інстанції дійшов передчасного висновку стосовно пропуску позивачем місячного строку звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом, що відповідно виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень ч.1 ст. 100 КАС України.

Разом з тим, вирішуючи питання законності та обґрунтованості прийнятого судом рішення, колегія суддів вважає за необхідне перевірити, чи узгоджується воно з нормами міжнародного права та чи не буде у даному випадку порушено право позивача на судовий захист.

Так, у рішенні по справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" від 13 січня 2000 року та у рішенні по справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права на доступ до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас, у справі Bellet v. France Європейський суд з прав людини зазначив, що "стаття 6§ 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Таким чином, виходячи з норм Конституції України, а також з норм Міжнародного права, колегія суддів приходить до висновку, що залишення позовних вимог позивача без розгляду унеможливить доступ останнього до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів шляхом судового розгляду справи.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду справи, оскільки судом порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.199 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу суду і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 199, 204, 206, 211, 254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та оскарженню не підлягає як така, що не перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Головуючий суддя Собків Я.М.

Суддя Вівдиченко Т.Р.

Суддя Костюк Л.О.

Повний текст ухвали виготовлено - 27.02.17

Головуючий суддя Собків Я.М.

Судді: Вівдиченко Т.Р.

Костюк Л.О.