Постанова № 65156715, 02.03.2017, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/15750/16-а

Провадження № 2-а/344/319/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2017 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої судді Пастернак І.А.

секретаря Кріцак Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в м.Івано-Франківську про визнання дій щодо відмови у призначенні, нарахуванні та виплаті пенсії за вислугу років протиправними; зобовязання зарахувати половину строку навчання на юридичному факультеті Прикарпатського університету ім.В.Стефаника до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років; зобовязання призначити, нарахувати та виплачувати пенсію за вислугу років у відповідності до вимог ст. 50-1 ЗУ Про прокуратуру від 05.11.1991 року №1789-ХІІ у розмірі 90% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі, починаючи з 18.10.2016 року (з дня звернення за пенсією), стягнення 1 653,60 грн. витрат по оплаті судового збору,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача управління Пенсійного фонду України в м.Івано-Франківську про визнання дій щодо відмови у призначенні, нарахуванні та виплаті пенсії за вислугу років протиправними; зобовязання зарахувати половину строку навчання на юридичному факультеті Прикарпатського університету ім.В.Стефаника до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років; зобовязання призначити, нарахувати та виплачувати пенсію за вислугу років у відповідності до вимог ст. 50-1 ЗУ Про прокуратуру від 05.11.1991 року №1789-ХІІ у розмірі 90% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі, починаючи з 18.10.2016 року (з дня звернення за пенсією), стягнення 1 653,60 грн. витрат по оплаті судового збору. Позовні вимоги мотивував тим, що перебуваючи на посаді першого заступника керівника Тисменицької місцевої прокуратури, 18.10.2016 року звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугу років у відповідності до Закону України «Про прокуратуру». Проте позивачу відмовлено у призначенні пенсії у звязку з тим, що відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015року № 213-VIII, у разі неприйняття до 01 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, з 01 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до Закону України «Про прокуратуру», половина періоду навчання в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника (з 01.09.1992 року по 28.06.1997 рік) не може бути зараховано до стажу роботи за вислугу років, оскільки, даний вуз не відноситься до вищого юридичного навчального закладу. Таке рішення відповідача щодо відмови у призначенні пенсії позивач вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що порушує його конституційні права. Позивач зазначає, що з 2001 року по 2011 рік під час його роботи на прокурорських посадах в органах прокуратури діяли гарантії пенсійного забезпечення для працівників прокуратури, які суттєво відрізняються від положень, передбачених нині чинним Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII. Так, до липня 2011 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, відповідно до статті 50-1 якого (в редакції 2001 року) право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мали прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років. На теперішній час діяльність органів прокуратури та порядок призначення пенсії працівникам прокуратури регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, відповідно до статті 86 якого прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку, при цьому частиною першою статті 86 наведеного Закону передбачено поступове збільшення необхідної для призначення пенсії вислуги років. Тому, за твердженням позивача, Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII суттєво погіршує його становище та обмежує в реалізації соціальних гарантій, на які він розраховував, працюючи в органах прокуратури та які гарантувалися державою упродовж 10 років Законом від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, оскільки, для призначення пенсії за вислугу років відповідно до частини першої статті 86 Закону від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, йому станом на жовтень 2016 року потрібно мати спеціальний стаж 23 роки, у тому числі стаж роботи на посадах прокурорів не менше 13 років. На момент його звернення до відповідача його спеціальний стаж роботи за вислугою років складав 21 рік 04 місяці 13 днів, з яких: 2 роки 04 місяці 28 днів половина строку навчання у вищому навчальному юридичному закладі (з 01.09.1992 року по 28.06.1997 рік) та 18 років 11 місяців 15 днів робота в органах прокуратури (з 03.11.1997 року до часу звернення в органи пенсійного фонду 18.10.2016 року). Також позивач вказує, що Закон від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII призводить до звуження змісту і обсягу його прав та фактично спрямований на погіршення рівня життя та позбавлення його наданих державою раніше гарантій щодо матеріального пенсійного забезпечення, як працівника прокуратури, який має вислугу років понад 20 років, з яких більше 18 років присвятив службі державі на посадах прокурора, із значним перебільшенням встановленого Законом від 05 листопада 1991 року № 1789-XII мінімуму такої служби, визначену в 10 років. Крім того, відповідачем відмовлено у призначенні пенсії за вислугою років із посиланням на пункт 5 розділу ІІІ Прикінцевих положень Закону від 02 березня 2015 року № 213-VIII. За таких обставин позивач вважає, що має право на призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII в редакції, що діяла до липня 2011 року, оскільки, зазначене право гарантується Конституцією України, рішеннями Конституційного Суду України та нормами міжнародного права. Відмову відповідача у зарахуванні до стажу роботи при призначенні пенсії за вислугу років половини періоду навчання в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника, оскільки, даний вуз не відноситься до вищого юридичного навчального закладу, вважає безпідставною, оскільки 28.06.1997 року він закінчив вищий навчальний заклад за спеціальністю правознавство, отримав диплом спеціаліста, рішенням Державної екзаменаційної комісії йому присвоєно кваліфікацію юрист, весь свій трудовий шлях займав посади, які вимагають наявності вищої юридичної освіти, а тому він є особою, яка закінчила вищий навчальний юридичний заклад. За таких обставин позивач просить визнати відмову Управління Пенсійного Фонду України в місті Івано-Франківську у призначенні, нарахуванні та виплаті йому пенсії за вислугу років неправомірною, зобовязати Управління Пенсійного фонду України в м.Івано-Франківську зарахувати половину строку навчання на юридичному факультеті Прикарпатського університету ім.В.Стефаника до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років; зобовязати Управління Пенсійного фонду України в м.Івано-Франківську призначити, нарахувати та виплачувати пенсію за вислугу років у відповідності до вимог ст. 50-1 ЗУ Про прокуратуру від 05.11.1991 року №1789-ХІІ у розмірі 90% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі, починаючи з 18.10.2016 року (з дня звернення за пенсією) та стягнути 1 653,60 грн. витрат по оплаті судового збору.

В судове засідання позивач не зявився, попередньо подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності (а.с.29).

Представник відповідача просила в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі з підстав, викладених у поданому до суду запереченні (а.с.30-33).

Суд, всебічно і повно зясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

18.10.2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся з заявою до Управління Пенсійного Фонду України в місті Івано-Франківську про призначення пенсії за вислугою років (а.с. 14).

Листом від 31.10.2016 року №3490/03 відповідачем було відмовлено позивачу у призначенні пенсії (а.с. 17).

На момент звернення позивача до відповідача з заявою про призначення пенсії спеціальний стаж роботи, потрібний для призначення пенсії за вислугу років, складає 21 рік 04 місяці 13 днів, з яких: 18 років 11 місяців 15 днів на прокурорських посадах, про що свідчить копія трудової книжки та визнається відповідачем у письмовому запереченні (а.с. 19-21, 30-33) та 2 роки 04 місяці 28 днів половина строку навчання у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника, що підтверджується дипломом Прикарпатського університету ім. В.Стефаника серії ЛЕ ВЕ №004785 від 28.06.1997 року та додатком до зазначеного диплому №951 від 30.06.1997 року (а.с. 22-23).

Управлінням Пенсійного Фонду України в місті Івано-Франківську проведений розрахунок стажу позивача (а.с. 35) та протоколом № 6868 від 27.10.2016 року позивачу відмовлено у призначенні пенсії (а.с. 36).

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен при вирішенні питань щодо його цивільних прав і обов'язків або встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно частини першої статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

У відповідності з положеннями статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частин першої-третьої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

На момент звернення про призначення пенсії і на сьогодні діє Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, відповідно до статті 86 якого прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

Разом з тим, частиною першою статті 86 цього ж Закону передбачено поступове збільшення необхідної для призначення пенсії вислуги років.

Зокрема, прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:

по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;

з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;

з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;

з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;

з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;

з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

Таким чином, за нормами цього Закону кожного року погіршуються умови, за якими прокурор може отримувати пенсію.

Як наслідок, для призначення пенсії за вислугу років відповідно до частини першої статті 86 Закону від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII позивачу станом на жовтень 2016 року потрібно мати спеціальний стаж 23 роки, у тому числі стаж роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

У той же час до липня 2011 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, відповідно до статті 50-1 якого (в редакції 2001 року), право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мали прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років.

Таким чином, з 2001 року по 2011 рік, коли позивач працював на посадах в органах прокуратури, для нього діяли гарантії пенсійного забезпечення як для працівника прокуратури, які суттєво відрізняються від положень, передбачених чинним Законом.

Чинний на сьогодні Закон від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII суттєво погіршує становище позивача та обмежує його в реалізації законних прав та інтересів, які гарантувалися державою упродовж 10 років Законом від 05 листопада 1991 року №1789-XII, та на які він розраховував, працюючи в органах прокуратури.

Отже, Закон від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII значно обмежує права, призводить до звуження їх змісту і обсягу, погіршує матеріальне становище позивача та рівень його життя.

За таких обставин, позивач має право на призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону України «Про прокуратуру» від 05 липня 1991 року № 1789-XII в редакції, які діяла до липня 2011 року.

Зазначене право гарантується Конституцією України, рішеннями Конституційного Суду України та нормами міжнародного права.

Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки, Конституція України, як зазначено в статті 8 має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати законність того чи іншого нормативно-правового акту, з точки зору його відповідності Конституції та у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію, як акт прямої дії.

Так, відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Отже, згідно Основного Закону України, вирішальним є право, а не закон.

Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

З цього приводу Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 (пункт 5.2. мотивувальної частини рішення), від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010 (пункт 3.1. мотивувальної частини рішення), від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010 (пункт 4 мотивувальної частини рішення), від 11 жовтня 2011 року N 10-рп/2011 ( пункти 3.1 та 4 мотивувальної частини рішення).

Стабільність правового регулювання проявляється, зокрема, у неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм та є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ враховувати законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права.

При внесенні змін до законів законодавець повинен додержуватись верховенства права, передусім забезпечувати недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, як це гарантовано статтею 22 Конституції України.

Питання недопущення звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод неодноразово було предметом конституційного розгляду.

Зокрема, в абзаці шостому пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14 червня 2007 року N 3-рп/2007 зазначається, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення… розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Конституційний Суд України у рішенні N 9-рп/2009 від 28 квітня 2009 року, вказуючи на недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).

У рішенні від 20 березня 2002 N 5-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що Конституція України відокремлює категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органів, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їх сімей (пункт 3 мотивувальної частини рішення).

Суд погоджується з позицією позивача, що служба в правоохоронних органах, зокрема, прокуратурі, передбачає ряд специфічних вимог до працівників, що дістали своє відображення у законодавстві.

До набрання чинності Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII та Кримінальним процесуальним кодексом України від 13 березня 2012 року за попереднім законодавством обсяг повноважень прокурора був значно ширшим, а отже й навантаження на прокурорів та слідчих було більш високим. Тому існуючим на той час законодавством враховувались екстремальні умови праці, пов'язані з ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Тому це справедливо компенсувалось наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Аналогічну позицію висловлено у мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99.

Крім того, відповідно до позиції Конституційного Суду України багато пільг, встановлених законами, зокрема, Законом України «Про прокуратуру», є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

Оскільки, для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 46 Конституції України), то, відповідно до статті 22 Конституції України, звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається.

Правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій певним категоріям громадян, у тому числі працівникам прокуратури, полягає також у тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлено не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, рішення від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Конституційний Суд України вважає, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен ураховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію).

Всупереч викладеному, Законом від 08 липня 2011 року «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» № 3668-VI, яким внесено зміни до Закону «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, а потім до Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, викладено такі положення, які суттєво звужують зміст і об'єм прав позивача на призначення пенсії, кожного року збільшуючи необхідну вислугу років, що є несправедливим. Більше того, вказаний закон ставить у нерівні умови працівників органів прокуратури, які виконували однакові функціональні обов'язки в однакових умовах та в той же період часу. Як наслідок, прокурори, які працювали в органах прокуратури у той же період, що і позивач, але звернулися за пенсією до 2011 року, опинилися в більш сприятливих умовах, хоча виконували однакові функції та мали рівнозначні навантаження і обмеження, пов'язані з виконанням прокурорських функцій тощо.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для формування позиції, відповідно до якої при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Зокрема, у справах «ОСОБА_2 Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» (Pine Valley Development Ltd and Others vs.Ireland, № 12742/87, рішення від 29 листопада 1991 року), «Стретч проти Об'єднаного Королівства» (Stretch vs. United Kingdom, № 44277/98, рішення від 24 червня 2003 року), «Федоренко проти України» ( Fedorenko vs. Ukraine, № 25921/02, рішення від 01 червня 2006 року) Європейський суд з прав людини констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме: в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 Рішення Європейського суду з прав людини від 2 березня 2005 року у справі "Von Maltzan and Others v. Germany").

Європейський суд з прав людини робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) - на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність.

Таким чином, статтю 1 вказаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях Європейський суд з прав людини установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань», у розумінні практики Європейського суду з прав людини, є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - це очікування можливості здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Згідно з приписами частини першої статті 58 Конституції України, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Конституція України має вищу юридичну силу, а закони й інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй.

Законодавець, змінюючи чинне законодавство, має балансувати між необхідністю змін у законодавчому регулюванні та збереженням стабільності в суспільстві, однак слід пам'ятати, що першочерговими є інтереси громадян.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 13 травня 1997 року N 1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям пізнішого закону чи іншого нормативно-правового акта (абзаци перший і другий пункту 5 мотивувальної частини вказаного рішення).

Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності тільки за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 рішення Конституційного Суду України N 6-рп/2000 КСУ від 19 квітня 2000 року). Мета принципу незворотності - блокувати звуження прав і свобод людини з боку держави. Така направленість тлумачення цього принципу робить його однією з важливих гарантій захисту від свавілля з боку влади, безпеки людини як громадянина, довіри до державних інституцій. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.

Отже, Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-УІІ значно звужено обсяг права позивача на соціальний захист як прокурора, встановлений Конституцією України та спеціальним законами в частині права на отримання пенсії, яке існувало до 2011 року, що суперечить статті 58 Конституції України.

Фактично наведеним Законом встановлено менш сприятливі умови соціального захисту прокурорів порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені в період з 2001 по 2011 рік, що означає порушення конституційного принципу рівності всіх перед законом (частина перша статті 24 Конституції України).

Рівність усіх перед законом, що випливає із частини першої статті 24 Конституції України, впливає на регулювання всіх суспільних відносин. Дотримання цього принципу означає, зокрема, й заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які знаходяться в однакових чи споріднених ситуаціях).

Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено в міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статті 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 14), Протоколі N 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 1), ратифікованих Україною, та в Загальній декларації прав людини 1948 року (статті 1, 2, 7).

Відповідачем відмовлено у призначенні позивачу пенсії за вислугою років із посиланням на пункт 5 розділу ІІІ Прикінцевих положень Закону від 02 березня 2015 року № 213-VIII.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі (№ 1-8/2016) за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та положень пункту 5 розділу III Прикінцеві положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) визнані неконституційними положення пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

До розгляду Конституційним Судом України вищенаведеного конституційного подання Верховного Суду України, пункт 5 Прикінцевих положень Закону від 02 березня 2015 року № 213-VIII був викладений у редакції, відповідно до якої за умовою неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, передбачалось скасування з 1 червня 2015 року норм щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про прокуратуру» та інших спеціальних законів.

Частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Враховуючи позицію Конституційного Суду України, викладену у рішенні від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі (№ 1-8/2016), суд вважає можливим до спірних правовідносин застосувати аналогію закону та права.

Як вбачається із відповіді №3490/03 від 31.10.2016 року управління пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську, відповідач заперечує проти включення до стажу роботи позивача, що дає право на пенсію за вислугою років, половини строку його навчання у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника, оскільки, вказаний університет не є вищим юридичним навчальним закладом.

Водночас, відповідно до п. 1 ст. 28 Закону України «Про вищу освіту» університет - багатогалузевий (класичний, технічний) або галузевий (профільний, технологічний, педагогічний, фізичного виховання і спорту, гуманітарний, богословський/теологічний, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо) вищий навчальний заклад, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти (у тому числі доктора філософії), проводить фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність.

Судом встановлено, що позивач з 01.09.1992 року по 28.06.1997 році навчався у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника за спеціальністю правознавство, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією диплома серії ЛЕ ВЕ №004785 від 28.06.1997 року. Період навчання позивача склав 04 роки 09 місяців 28 днів.

Відповідно до записів в трудовій книжці позивач з 03.11.1997 року по даний час працює в органах прокуратури. Стаж роботи позивача на прокурорських посадах до 18.10.2016 року до дня звернення із заявою про призначення пенсії, становить 18 років 11 місяців 16 днів.

На підставі викладеного, суд вважає, що відповідач неправомірно відмовив позивачу в призначенні пенсії за вислугу років, так як відповідно до поданих документів, загальний стаж роботи для вислуги років у нього склав 21 рік 04 місяці 13 днів, з яких 02 роки 04 місяці 28 днів половина строку навчання у вищому навчальному юридичному закладі та стаж роботи на прокурорських посадах - 18 років 11 місяців 15 днів.

Частиною першою статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-ХІІ в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12 липня 2001 року, передбачено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку. До 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у статті 56 цього Закону, в тому числі у військовій прокуратурі, стажистами в органах прокуратури, слідчими, суддями, на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцерських посадах Служби безпеки України, посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України працівникам, яким присвоєно класні чини, на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися в прокуратуру, строкова військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах, частково оплачувана відпустка жінкам по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років.

Відповідно до частини другої статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року (в редакції Закону № 2663-ІІІ) розмір виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення пенсії, визначається за вибором того, хто звернувся за пенсією, за останні 24 календарні місяці роботи, яка дає право на даний вид пенсії, підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі.

Частиною тринадцятою статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року (в редакції Закону № 2663-ІІІ) встановлено, що обчислення (перерахунок) пенсій проводиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.

Відповідно до довідки прокуратури Івано-Франківської області від 05.10.2016 року № 18-504 вих-16 заробітна плата позивача складає: оклад 3258,00 грн., класний чин 135,00 грн., вислуга років 977,40 грн. (30 %). Інші виплати, які передбачені законодавством:

1) 130436,75 грн.х 1,24 = 161741,57 грн.

2) 5462,09 грн.

3) 122266,77 грн.

4) 4820,67 грн.

5) (161741,57 + 5462,09 + 122266,77 + 4820,67) : 24 = 12262,13 грн.

Усього: 3258,00 (посадовий оклад) + 135,00 (надбавка за класний чин) + 977,40 (надбавка за вислугу років) + 12262,13 (сума інших виплат) = 16632,53 грн.

Таким чином, сума заробітної плати позивача для нарахування пенсії у межах максимальної становить 16632,53 грн.

Вирішуючи питання про задоволення чи відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з положень статті 22 Конституції України, згідно з якими при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, суд вважає обґрунтованими доводи позивача.

Зміни в законодавстві, які суттєво звужують соціальні права і суперечать Конституції України, а також нормам міжнародного права, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.

Оскільки, Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суд при розгляді конкретної справи застосовує Конституцію України, як акт прямої дії, так як рішення суду повинно ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги, суд враховує, що згідно з ч.2 ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, а згідно статті 17 наведеного Закону суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини за результатами розглянутих певних справ зробив висновок, що законні очікування заявників підлягають правовому захисту наряду з майновими правами та правом власності. (справи: Pine Valley Development Ltd and Others vs.Ireland, № 12742/87, рішення від 29 листопада 1991 року; Stretch vs. United Kingdom, № 44277/98, рішення від 24 червня 2003 року; Федоренко проти України №25921/02, рішення від 01 червня 2006 року).

У даному випадку очікування позивача на соціальні гарантії та матеріальне пенсійне забезпечення, що ґрунтувались на приписах Закону, який мав чинність під час його роботи в органах прокуратури строком більш ніж 10 років, суд вважає законними, а отже такими, що підлягають судовому захисту у разі їх невизнання іншими особами.

За таких обставин суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру», зобов'язання Управління Пенсійного фонду України в місті Івано-Франківську зарахувати половину строку навчання на юридичному факультеті Прикарпатського університету ім.В.Стефаника до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років; зобовязання призначити, нарахувати та виплачувати пенсію за вислугу років у відповідності до вимог ст. 50-1 ЗУ Про прокуратуру від 05.11.1991 року №1789-ХІІ у розмірі 90% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі, починаючи з 18.10.2016 року (з дня звернення за пенсією), стягнення 1 653,60 грн. витрат по оплаті судового збору, підлягають до задоволення.

Виходячи з вищевикладеного, суд, оцінивши докази, надані сторонами у справі, їх належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо і взаємний звязок доказів у їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

При поданні позову позивачем був сплачений судовий збір на загальну суму 1653,60 грн. (а.с. 1), тому судові витрати, понесені позивачем, підлягають стягненню з Державного бюджету України на користь позивача.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 6-14, 71, 86, 94, 158-163, 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в м.Івано-Франківську про визнання неправомірними дій відповідача щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру», зобов'язання Управління Пенсійного фонду України в місті Івано-Франківську зарахувати половину строку навчання на юридичному факультеті Прикарпатського університету ім.В.Стефаника до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років; зобовязання призначити, нарахувати та виплачувати пенсію за вислугу років у відповідності до вимог ст. 50-1 ЗУ Про прокуратуру від 05.11.1991 року №1789-ХІІ у розмірі 90% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі, починаючи з 18.10.2016 року (з дня звернення за пенсією), стягнення 1 653,60 грн. витрат по оплаті судового збору - задоволити.

Визнати неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в місті Івано-Франківську щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру».

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (м.Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 44, ідентифікаційний код 20550895) зарахувати для призначення пенсії за вислугу років ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрованому за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, половину строку навчання на юридичному факультеті Прикарпатського університету ім.В.Стефаника до 20-річного стажу роботи - 02 роки 04 місяці 28 днів.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (м.Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 44, ідентифікаційний код 20550895) призначити, нарахувати та виплачувати ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрованому за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 пенсію за вислугу років у розмірі 90 відсотків від місячної заробітної плати без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за останні 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі, починаючи з 18.10.2016 року (з дня звернення за пенсією).

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 1653,60 грн. витрат по оплаті судового збору.

Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови, а у випадку застосування частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання постанови.

Суддя Пастернак І.А.