Рішення № 65149607, 02.03.2017, Святошинський районний суд міста Києва

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/17116/15-ц

пр. № 2/759/202/17

02 березня 2017 року м.Київ

Святошинський районнимй суд м.Києва в складі

головуючого Миколаєць І.Ю.

при секретарі Шелудько В.В.

за участю представника позивача

та третьої особи ОСОБА_1 ОСОБА_2

представників відповідача ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», треті особи: Національний банк України, Степанов В»ячеслав Григорович про визнання недійсним кредитного договору,

ВСТАНОВИВ :

У жовтні 2015 р. ОСОБА_5 звернулась до Святошинського районного суду м.Києва з позовними вимогами до ПАТ «Приватбанк» щодо визнання недійсним кредитного договору № K2P6GK02830004 укладеного між нею та відповідачем 16.08.2007 р. Свої вимоги обґрунтовує не відповідністю умов договору приписам ЦК України (ст.215, ч.1 ст.203, ч.1 ст.229, ч.1 ст.230 ЦК України у зв'язку із впливом відповідача на волевиявлення позивача шляхом введення його в оману щодо істотних умов договору - прав та обов'язків сторін, ст. 524 щодо вираження зобов»язань у грошовій одиниці України - гривні), Закону України «Про захист прав споживачів» (ч.2 ст.11,ч.1 ст.15,ч.5 п.3 ст.18, ч.2 п.2 ст.19 Закону щодо ненадання достовірної інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, щодо визнання несправедливими деяких умов договору), Постанові НБУ № 168 від 10.05.2007 р. (щодо сплати на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь), Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ( п.8 ч.1 ст.6, п.9 ч.1 ст.6 ), а також Закону України «Про національний банк України» (ст.35 за яким платіжним засобом на території України є національна валюта) та Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (ст.5 щодо проведення валютних операцій на підставі відповідної лицензії НБУ, зокрема індивідуальної ліцензії).

У судовому засіданні представник позивача підтримує вимоги позовної заяви та просить їх задовольнити.

Представник відповідача заперечує проти вимог позову з підстав відповідності кредитного договору нормам чинного на час його укладення законодавства у тому числі посилаючись і на Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитоування та сукупну вартість кредиту (п.3.1. Правил). На випадок задоволення позовних вимог просить суд застосувати строки позовної давності.

Треті особи у судове засідання не з»явились, про місце та час розгляду справи повідомлені належним чином.

Суд, заслухавши доводи та заперечення сторін у справі, з»ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, прийшов до висновку про необгрунтованість позовних вимог виходячи із наступного.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено, що 16.08.2007 року між Банком «Приватбанк», назва якого змінена на Публічне акціонерне товариство «Приватбанк» (далі по тексту- ПАТ «Приватбанк»), та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № K2P6GK02830004, відповідно до умов якого позивач отримав кредит у розмірі 316345,40 доларів США на придбання у власність житлового будинку та зобов'язався використати кредит за цільовим призначенням, своєчасно та у повному обсязі виплачувати банку проценти за користування кредитом у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості та 0,2% від суми виданого кредиту щомісячно за надання фінансового інструменту, а також здійснювати повернення наданого їй кредиту у розмірах та у строки, передбачені договором, і виконувати інші умови договору.

Оскаржуваний договір є договором приєднання. Пункт 7 кредитного договору «особливі умови» містить наступні умови договору: мету надання кредиту - покупка житлового будинку , форми його забезпечення - договір іпотеки, розмір процентів за користування кредитом - 0,84 % та 0,2 % ; суму кредиту - 316345,40 доларів США, строк, на який надається кредит - з 14.08.2007 р. по 14.08.2037 р., детальний розпис загальної вартості платежів за договором - 2515,91 доларів США, що включає в себе суми платежів із повернення кредиту, процентів, комісійних винагород, що вносяться щомісячно з 10 по 15 число кожного місяця, можливість дострокового повернення кредиту та його умови та умови при порушенні позичальником сплати чергових платежів.

На забезпечення виконання позичальником взятих за вищевказаним кредитним договором зобов'язань 17.08.2007 року між тими самими сторонами укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського нотаріального округу Козій А.В. зареєстрований в реєстрі за № 4315, 4316. Також між банком та ОСОБА_1 16.08.2007 р. укладено договір поруки в забезпечення виконання ОСОБА_5 вищезазначеного кредитного договору.

Звертаючись у жовтні 2015 року до суду із указаним позовом позивач зазначив, що підставами для визнання недійсним укладеного у жовтні 2007 року кредитного договору є невідповідність його змісту вимогам ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», що виразилося в ненаданні їй відповідачем у повному обсязі інформації про умови кредитування, крім того, умови договору є несправедливими.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК Українидоговором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 ЦК Українипередбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК Українизміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК Українивизначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Частинами 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ( в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними (окремих положень, а не договору в цілому).

Відповідно до ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена можливість визнання недійсними лише окремих умов договору, а не цивільно-правового договору в цілому і лише у разі визнання цих положень договору несправедливими (ч. 5 ст. 18).

Отже, за змістом ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей Закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.

При ухваленні рішення суд виходить із того, що перед укладенням сторонами кредитного договору банк надав позивачу у повному обсязі всю необхідну інформацію, сторони узгодили всі його істотні умови, а саме: суму кредиту, дату видачі кредиту, річну відсоткову ставку, умови повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків, порядок сплати за кредит, порядок зміни та припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору результатом чого стало підписання позивачем договору , що є засвідченням свого волевиявлення; виконання банком зазначених умов підтверджено позивачем, який особисто підписав кредитний договір, чим засвідчив отримання вищевказаної інформації та те, що він погодився з умовами договору; на момент укладення кредитного договору позивач не навів жодних зауважень щодо змісту цього правочину, протягом тривалого часу виконував свої обов'язки за договором із повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитом.

Правочин як вольова дія є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Волевиявлення є важливим чинником, без якого неможливе вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, визначеною ст. 627 ЦК України.Отже, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору, складають і підписують відповідний документ. Результати аналізу статей 202, 203, 215, 638 ЦК України, дають підстави для висновку про те, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, склали та скріпили підписом письмовий документ, у якому зафіксовані правові наслідки цього правочину.

Суд відхиляє доводи позивача щодо порушення відповідачем норм Закону України «Про захист прав споживачів». Зі змісту кредитного договору не вбачається жодної з перелічених позивачем умов , які законом визнаються несправедливими, як не вбачається і будь-яких інших несправедливих умов, тому суд дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість указаних позовних вимог, адже позивачем не доведено, зокрема факту несправедливості умов кредитного договору.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю передбачених Законом України «Про захист прав споживачів» підстав для визнання недійсним кредитного договору.

Зазначені вище висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-511цс15 та від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

Що стосується такої зазначеної позивачем підстави для визнання кредитного договору недійсним як використання іноземної валюти як засобу платежу та здійснення діяльності відповідача без отримання ним індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти.

Як зазначено у пунктах 10,11 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціального суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. : «10. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

11. У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору».

Судом встановлено, що ЗАТ КБ «Приватбанк» 04.12.2001 р. НБУ видана банківська ліцензія № 22 на право здійснювати банківські операції визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також у липні 2003 р. відповідний дозвіл № 22-2 з додатком до нього з переліком операцій, які має право здійснювати ЗАТ КБ «Приватбанк», зокрема залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України.

Таким чином суд також відмовляє у задоволенні позовної вимоги про розірвання крединого договору з підстав укладання крединого договору, видачі крединих коштів та умови його виконання у іноземній валюті без наявності індивідуальної ліцензії за безпідставністю такої підстави.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 57, 60, 179, 209, 213-215, 292, 294 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ :

У задоволенні позову ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», треті особи: Національний банк України, Степанов В»ячеслав Григорович про визнання недійсним кредитного договору,відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: