Рішення № 65143906, 27.02.2017, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №275/285/16-ц Головуючий у 1-й інст. Данилюк О. С.

Категорія 39 Доповідач Талько О. Б.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Житомирської області в складі:

головуючої судді Талько О.Б.,

суддів: Гансецької І.А., Микитюк О.Ю.,

за участю секретаря Кравчук Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на ? частину житлового будинку, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2016 року,

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати за ним право власності ? частину житлового будинку та господарських будівель, розташованих в с. Морозівка Брусилівського району Житомирської області, по вул. Польовій, №68.

Обгрунтовуючи позов, зазначив, що з лютого 2013 року по лютий 2016 року він та ОСОБА_2 проживали однією сімєю без реєстрації шлюбу. 7 травня 2013 року ними за спільні кошти придбаний вказаний житловий будинок, право власності на який оформлене на імя відповідачки.

Вважаючи дане нерухоме майно спільною сумісною власністю, позивач просив визнати за ним право власності на ? частину цього житлового будинку.

Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10527 грн. в рахунок відшкодування витрат на правову допомогу.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

Зокрема, зазначає, що суд не надав належної оцінки доказам, які підтверджують факт його проживання із ОСОБА_2 однією сімєю. Так, дану обставину підтвердили допитані в судовому засіданні свідки. Окрім того, зміст постанови про закриття кримінального провадження містить пояснення відповідачки щодо їхнього спільного проживання. Також до матеріалів справи долучені квитанції про придбання ним будівельних матеріалів для ремонту спірного житлового будинку.

Поза увагою суду залишилась й та обставина, що він передав ОСОБА_2 4000 доларів США на придбання даного житла.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу.

Представник ОСОБА_2 в судовому засіданні не визнав доводи апеляційної скарги, зазначивши, що належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання сторін однією сімєю, суду не надано. В матеріалах справи також відсутні докази того, що спірний житловий будинок був придбаний за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення осіб, які зявились в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

В судовому засіданні встановлено, що 7 травня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого остання набула право власності на житловий будинок, розташований в с. Морозівка Брусилівського району Житомирської області, по вул. Польовій, №68.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на ту обставину, що з лютого 2013 року по лютий 2016 року проживав із ОСОБА_2 однією сімєю без реєстрації шлюбу і зазначений житловий будинок придбаний ними за спільні кошти. При цьому він вказав, що працював у м. Києві та щомісячно приїздив до відповідачки в с. Морозівка Брусилівського району.

Відповідно до ч.2 ст.3 СК України сімю складають особи, які спільно проживають, повязані спільним побутом, мають взаємні права та обовязки.

Подружжя вважається сімєю і тоді, коли дружина та чоловік, у звязку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Частиною 2 статті 21 СК України передбачено, що проживання однією сімєю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обовязків подружжя.

Водночас, за правилами ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сімєю але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено договором між ними.

На майно, що є обєктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст.74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Окрім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст.74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сімєю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що встановлені ч.2 ст.3 СК України виключення, згідно з яким подружжя вважається сімєю і тоді, коли дружина та чоловік у звязку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року №6-97цс11, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обовязковим для всіх судів.

Враховуючи вказані норми та висновок Верховного Суду України, суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що в судовому засіданні не доведений факт проживання сторін однією сімєю без реєстрації шлюбу.

При цьому, суд прийшов до вірного висновку, що довідка, видана виконавчим комітетом Морозівської сільської ради Брусилівського району Житомирської області 10 березня 2016 року за №228, в якій міститься інформація щодо сумісного проживання сторін та ведення ними спільного господарства, не доводить факту їхнього проживання однією сімєю, оскільки, як пояснив сам позивач, він на той час проживав у м. Києві та періодично приїздив до ОСОБА_2 у с. Морозівка.

Посилання ОСОБА_1 на постанову про закриття кримінального провадження, у якій зазначена інформація щодо його проживання із ОСОБА_2, не спростовує висновків суду першої інстанції та не вказує на ту обставину, що сторони були повязані спільним побутом та мали взаємні права і обовязки, притаманні подружжю.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 пояснила, що спірний житловий будинок придбаний за її власні кошти, які вона отримала від продажу належної їй частини квартири АДРЕСА_1. На підтвердження даної обставини суду надана копія договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 12 квітня 2013 року.

Ставити під сумнів зазначені доводи ОСОБА_2 у суду відсутні підстави, оскільки житловий будинок придбаний через незначний проміжок часу після продажу частини вказаної квартири. Зміст угод купівлі-продажу також свідчить про те, що коштів, виручених від продажу частини житла, розташованого у м. Києві, було достатньо для купівлі житлового будинку №68 по вул. Польовій в с. Морозівка Брусилівського району Житомирської області.

Факт придбання спірного житлового будинку за кошти відповідачки також підтвердили в судовому засіданні й свідки.

Та обставина, що позивач 3 травня 2013 замовляв металопластикові вироби та купував певні будівельні матеріали не вказує на існування між сторонами сталих відносин, які властиві подружжю, що, в свою чергу, виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень ст. 74 СК України.

З огляду на вищезазначене, суд обгрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1

Разом з тим, колегія суддів приходить до висновку про те, що відсутні підстави для стягнення на користь ОСОБА_2 витрат на правову допомогу у розмірі 10527 грн.

Відповідно до розяснень, які містяться у п.48 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року за №10, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84,88,89 ЦПК України.

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження сплати ОСОБА_2 витрат на правову допомогу, суду надано квитанцію до прибуткового касового ордера від 19 вересня 2016 року, видану адвокатом, а також квитанцію ПАТ КБ «ПриватБанк» від 8 листопада 2016 року.

Оскільки квитанція від 19 вересня 2016 року видана не банківською установою, а у квитанції від 8 листопада 2016 року призначення платежу зазначене як «поповнення карткового рахунку», дані документи не є належними доказами понесених витрат на правову допомогу.

З огляду на вищезазначене, рішення в частині стягнення витрат на правову допомогу підлягає скасуванню.

В решті рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 209,303,307,309,314,316,319 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2016 року в частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на правову допомогу у розмірі 10527 грн.,- скасувати.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуюча Судді