Ухвала суду № 65120667, 27.02.2017, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 728/1905/16-ц Провадження № 22-ц/795/78/2017 Категорія цивільнаГоловуючий у I інстанції Лобода Н. В. Доповідач - Скрипка А. А.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2017 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіОСОБА_1суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3при секретарі:ОСОБА_4, ОСОБА_5за участю:прокурора Оліфір А.В., представника ОСОБА_6- адвоката ОСОБА_7, представника Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації - ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Чернігівської області на рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року у справі за позовом керівника Бахмацької місцевої прокуратури в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, - треті особи: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу,

в с т а н о в и в:

Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01.11.2016 року відмовлено у задоволенні позовних вимог керівника Бахмацької місцевої прокуратури в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, - треті особи: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада, про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу.

Бахмацьким районним судом Чернігівської області 01.11.2016 року було також постановлено окрему ухвалу (а.с.210, том 1) з огляду на те, що обєкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою і охорона обєктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, виявлені під час розгляду справи порушення закону свідчать про неналежне виконання органами охорони культурної спадщини своїх повноважень і суперечать меті збереження культурної спадщини, використання обєктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь. У вказаній окремій ухвалі від 01.11.2016 року суд першої інстанції зазначив, що про встановлені обставини повідомити Міністерство культури України, прокурора Чернігівської області, Чернігівську обласну державну адміністрацію, Бахмацьку районну державну адміністрацію Чернігівської області та Бахмацьку районну раду, з метою проведення перевірки виявлених порушень та вжиття заходів реагування в межах компетенції. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повідомити суд.

В апеляційній скарзі заступник прокурора Чернігівської області просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги заявленого позову. Доводи апеляційної скарги зазначають, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без дотримання судом норм матеріального і процесуального права, при цьому судом першої інстанції не надано належної правової оцінки доводам прокурора. Заступник прокурора Чернігівської області в апеляційній скарзі вказує, що суд першої інстанції, правильно встановивши обставини по справі, формально оцінив докази та необґрунтовано прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог заявленого позову. Заступник прокурора Чернігівської області в апеляційній скарзі зазначає, що є вірним висновок суду першої інстанції відносно того, що Будинок Кочубея з парком та Скарбницею є памятником архітектури ХVIII століття і памяткою культурної спадщини національного значення. Інформація щодо вказаного обєкту відсутня у Державному реєстрі нерухомих памяток України. Доводи апеляційної скарги вказують, що судом першої інстанції не прийняті до уваги положення статей : 84,112,150 Земельного кодексу України, статті 34 Закону України Про охорону культурної спадщини при вирішенні даного спору по суті, оскільки встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції безпідставно прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання незаконним рішення Тиницької сільської ради Бахмацького району від 18.06.2003 року про безоплатну передачу у власність земельних ділянок ОСОБА_10 та ОСОБА_9 При цьому, як зазначено у апеляційній скарзі, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки доказам, які підтверджують перебування земельних ділянок, переданих у власність, у охоронній зоні та віднесення їх до земель історико-культурного призначення. Доводи апеляційної скарги вказують, що суд першої інстанції належним чином не дослідив та не надав відповідної праовової оцінки паспорту охоронної зони памятника архітектури, який є затвердженим головним архітектором області ОСОБА_11 Згідно історико-архітектурної довідки, Будинок Кочубея з парком та Скарбницею знаходиться на земельній ділянці у Бахмацькому районі, с.Тиниця; парк займає площу 8 га. Доводи апеляційної скарги зазначають, що рішенням виконкому Чернігівської обласної ради народних депутатів від 19.09.1983 року № 399 прийнято рішення про включення зазначеного обєкту до переліку памятників архітектури та затверджено його охоронні зони, також затверджено схематичне зображення охоронної зони. За даних обставин заступник прокурора Чернігівської області в апеляційній скарзі вказує, що є помилковим висновок суду першої інстанції відносно того, що земельні ділянки, передані Тиницькою сільською радою Бахмацького району у власність ОСОБА_9 та ОСОБА_10, знаходяться в межах охоронної зони та відносяться до земель історико-культурного призначення. Заступник прокурора області також не погоджується з висновком суду першої інстанції відносно того, що у звязку з відсутністю кадастрових зйомок, проекту землеустрою щодо встановлення в натурі меж охоронної зони на території Тиницької сільської ради, є неможливим підтвердження факту порушення органом місцевого самоврядування вимог земельного законодавства та законодавства, яке регулює відносини у сфері охорони культурної спадщини, при передачі у приватну власність земельних ділянок історико-культурного призначення. Доводи апеляційної скарги зазначають, що при розгляді даної справи по суті суд першої інстанції необґрунтовано не надав відповідної правової оцінки факту проведення ОСОБА_6 на території земель історико-культурного призначення реконструкції обєктів нерухомого майна, при цьому всупереч п.3 статті 186-1 Земельного кодексу України, відповідачем висновок щодо забудови земельної ділянки та погодження проекту землеустрою у відповідному органі не отримано, і вказана обставина також не прийнята до уваги судом першої інстанції. Доводи апеляційної скарги стверджують, що суд першої інстанції при розгляді даного спору по суті невірно застосував положення статей: 203, 215, 216 ЦК України, оскільки положення статей: 3, 4, 12, 16 ЦПК України, статті 152 Земельного кодексу України передбачають захист порушеного права, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту субєктивного права, за захистом якого зверулась особа, так і від характеру його порушення. Заступник прокурора Чернігівської області вважає, що з врахуванням того, що прокурор не є стороною спірних договорів купівлі- продажу, однак внаслідок їх укладення порушено права та інтереси держави, то вказане дає право на оскарження вказаних договорів купівлі-продажу, відповідно до способу захисту, передбаченого статтею 16 ЦК України, шляхом визнання їх недійсними. Доводи апеляційної скарги також вказують, що судом першої інстанції невірно визначені підстави для відмови у задоволенні клопотання відповідача по справі про застосування строків позовної давності, оскільки відмовляючи у задоволенні позовних вимог за їх недоведеністю, суд першої інстанції вказав про відсутність за даних обставин необхідності у застосуванні по справі наслідків пропуску строку позовної давності, не звернувши при цьому увагу на те, що при зверненні до суду з даним позовом прокурором позовну заяву подано у строки, визначені чинним законодавством.

У запереченнях на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_7 просить апеляційну скаргу відхилити у звязку з її необґрунтованістю та залишити без змін справедливе та правильне по суті рішення суду першої інстанції від 01.11.2016 року.

В судове засідання апеляційного суду ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, представники: Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, Міністерства культури України, Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацької районної ради, належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду даної справи (а.с.18, 19, 26, 27, 28, 47-54, 78, 79, 87-90, том 2), не зявились. Відповідно до приписів ч.2 статті 305 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд на підставі приписів статті 308 ЦПК України приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції, - залишенню без змін, виходячи з наступного.

Доводи апеляційної скарги щодо невідповідності висновків оскаржуваного рішення суду першої інстанції нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та фактичним обставинам справи не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.

Відповідно до п.6 ч.1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

В ході судового розгляду даної справи встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що відповідно до витягів із земельно- шнурової книги Тиницької сільської ради та листів Управління освіти від 01.07.1994 року №01-08/575, ОСОБА_10 та ОСОБА_9 були надані дозволи на приватизацію відомчих квартир в будинку №3 по вул.Матросова в с.Тиниця, де вказані особи проживали разом з родинами та мали присадибні землі особистого користування (а.с.68-77, том 1).

Згідно з рішенням Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області 6 сесії 24 скликання від 18.06.2003 року ОСОБА_10 у приватну власність безкоштовно передано земельну ділянку розміром 0,95га для ведення особистого селянського господарства та обслуговування жилого будинку і господарських споруд у межах населеного пункту, по вул. Грушевського та вул.Матросова; ОСОБА_9 у приватну власність безкоштовно передано земельну ділянку розміром 0,79 га в межах населеного пункту для ведення особистого селянського господарства та обслуговування жилого будинку і господарських споруд, по вул.Матросова, 3а (а.с.12, том 1).

На підставі вказаного рішення сільської ради ОСОБА_9 03.10.2003 року було видано державний акт серії IV-ЧН № 026956 на право приватної власності на землю площею 0,79 га, розташовану на території Тиницької сільської ради, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства (а.с.13, том 1).

ОСОБА_10 03.10.2003 року на підставі рішення Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області 6 сесії 24 скликання від 18.06.2003 року було видано державний акт серії IV-ЧН №0269568 на право приватної власності на землю площею 0,88 га, розташовану на території Тиницької сільської ради, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства (а.с.113, том 1).

04.09.2008 року, згідно з договором купівлі-продажу, ОСОБА_9 продала, а ОСОБА_12 купив квартиру АДРЕСА_1 та зареєстрував своє право власності на придбане житло в бюро технічної інвентаризації (а.с.81,82, том 1).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 04.09.2008 року, укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_6, ОСОБА_6 придбав у ОСОБА_9 земельну ділянку розміром 0,79 га, з цільовим призначенням - для обслуговування жилого будинку і ведення особистого селянського господарства, яка належить продавцю на підставі державного акту серії IV-ЧН №026956, і щодо якої, згідно з довідкою №320 від 19.08.2008 року, виданою Державним комітетом України по земельних ресурсах Чернігівської регіональної філії Бахмацького відділу та з Витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна, відсутні зареєстровані обтяження (обмеження) (а.с.15, 19,199, том 1).

В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, що земельна ділянка розміром 0,79 га, яка згідно з державним актом серії IV-ЧН № 026956 належала ОСОБА_9, і яку вона продала ОСОБА_6, складається із 5 земельних ділянок, три з яких, а саме: площею 0,2500 га, з кадастровим номером - 7420388500:01:001:0281, з цільовим призначенням- для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови; площею 0,0415 га, з кадастровим номером- 7420388500:01:001:0282 та площею 0.1267 га, з кадастровим номером- 7420388500:01:001:0283, обидві з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, що відносяться до категорії земель сільськогосподарського призначення, за повідомленням Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної адміністрації від 12.07.2016 року № 05-09/422, знаходяться на території охоронної зони памятника архітектури національного значення Скарбниця та Будинок Кочубея з парком (а.с. 10-11, 16, 92-101, том 1).

12.09.2012 року, згідно з договором купівлі-продажу, ОСОБА_10 продав, а ОСОБА_12 купив квартиру АДРЕСА_2 та зареєстрував своє право власності на придбане житло в бюро технічної інвентаризації (а.с.102-105, том 1).

Згідно з договором купівлі-продажу від 12.09.2008 року, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_6, ОСОБА_6 придбав у ОСОБА_10 земельну ділянку, розташовану в с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, по вул.Матросова,3, загальною площею 0,88 га, яка складається з пяти земельних ділянок, з яких дві, а саме: площею 0,124 га, з кадастровим номером-7420388500:01:001:0266, з цільовим призначенням- для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та площею 0,0446 га з кадастровим номером-7420388500:01:001:0267, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, за повідомленням Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної адміністрації від 12.07.2016 року № 05-09-422, знаходяться на території охоронної зони памятника архітектури національного значення Скарбниця та Будинок Кочубея з парком (а.с.10-11, 107-109а, 177-182).

Відповідно до Витягів із Поземельної книги про земельні ділянки, які були враховані нотаріусом при посвідченні вищевказаного договору купівлі-продажу земельних ділянок, укладеного між ОСОБА_12 та ОСОБА_10, обмежень у використанні предмета договору зареєстровано не було (а.с.183-191,том 1).

Як вбачається з технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки ОСОБА_10, цільовим призначенням вказаних ділянок є будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення особистого селянського господарства; дані ділянки відносяться до земель житлової та громадської забудови і земель сільськогосподарського призначення; інформація щодо будь-яких обмежень чи обтяжень земельних ділянок відсутня; документація погоджена відділом Держкомзему у Бахмацькому районі (а.с.110-126, том 1).

08.12.2014 року ОСОБА_6, згідно із його заявою від 05.12.2014 року про видачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки площею 0,1240 га, яка розташована в с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Бахмацької районної державної адміністрації було видано будівельний паспорт на реконструкцію житлового будинку, який, окрім іншого, містить памятку забудовника із зазначенням обовязку забудовника перед початком виконання земляних та будівельних робіт взяти висновок або погодження органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, так як обєкт знаходиться в охоронній зоні памятки історії, археології та архітектури с.Тиниця (а.с.141-144,том 1).

Рішенням виконавчого комітету Чернігівської обласної Ради народних депутатів №399 від 19.09.1983 року було затверджено та 23.02.1983 року погоджено начальником відділу памятників архітектури і монументів Держбуду УРСР охоронну зону памятника архітектури XVІІІ століття Скарбниця та Будинок Кочубея з парком в с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, охоронні номери: 1771,1772 (а.с.22-31,78, том 1).

Згідно з витягами з Державного реєстру нерухомих памяток України, відомості про памятник архітектури XVІІІ століття Скарбниця та Будинок Кочубея з парком в с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, в Реєстрі нерухомих памяток національного значення та в Реєстрі нерухомих памяток місцевого значення - відсутні (а.с.145-154, том 1).

Відповідно до листа Департаменту культури і туризму, національностей та релігій від 21.10.2014 року № 15-2593/8, адресованого Тиницькій сільській раді, інформація про археологічне обстеження земельної ділянки в межах охоронної зони памятки архітектури XVІІІ століття Скарбниця та Будинок Кочубея з парком відсутня; у випадку відсутності на території ділянки стародавнього культурного шару і археологічних обєктів, земельна ділянка може бути надана у власність (а.с.173, том 1).

Приймаючи до уваги вищенаведене, а також виходячи з правового аналізу приписів статей: 1, 6, 8, 17, 29 Закону УРСР Про охорону і використання памяток історії та культури (вказаний Закон діяв на час виникнення спірних правовідносин, в подальшому втратив чинність 12.07.2000 року), суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку, що Скарбниця та Будинок Кочубея з парком в с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області є памяткою культурної спадщини, а саме, памяткою архітектури, і землі, на яких розташована вказана памятка, мають перебувати у державній власності.

Судом в ході судового розгляду даної справи встановлено, що рішенням виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів №399 від 19.09.1983 року затверджено охоронну зону памятника архітектури ХVIII століття №1771, 1772 Будинок Кочубея з парком, Скарбниця, що розташовані в с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області (а.с.22-26,78, том 1).

Відповідно до приписів статей: 1,2,13,п.3 Прикінцевих Положень Закону України Про охорону культурної спадщини, обєктом культурної спадщини є визначне місце, комплекс, а також території чи водні обєкти незалежно від стану їх збереження, що мають цінність з археологічного, історичного, етнологічного погляду; обєкти культурної спадщини включають обєкти архітектури - окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів; обєкти культурної спадщини незалежно від форм власності підлягають державній реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих памяток України; із занесенням до Реєстру на обєкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус памятки; памяткою культурної спадщини визнається обєкт культурної спадщини, який занесений до Державного реєстру нерухомих памяток України; обєкти, включені в списки (перелік) памяток історії та культури відповідно до Закону УРСР Про охорону і використання памяток історії та культури, визнаються памятками відповідно до цього закону.

Приймаючи до уваги наведене та з врахуванням Переліку памятників архітектури, який є додатком до рішення облвиконкому від 19.09.1983 року № 399 і який включає в себе Будинок Кочубея з парком та Скарбницю, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до вірного по суті висновку відносно того, що Будинок Кочубея з парком та Скарбниця є памятником архітектури ХVIII століття і памяткою культурної спадщини національного значення, не зважаючи на те, що відповідна інформація стосовно вказаного обєкту відсутня в Державному реєстрі нерухомих памяток України ( а.с.24-25, 145-154, том 1).

Відповідно до положень ч.1 статті 32 Закону України Про охорону культурної спадщини, з метою захисту традиційного характеру середовища окремих памток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони памяток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини. Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони памяток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Згідно приписів статті 34 Закону України Про охорону культурної спадщини, землі, на яких розташовані памятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно - планувальної та містобудівної документації.

Приймаючи до уваги наведене, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку, що землі, на яких розташований памятник архітектури ХVIII століття -Будинок Кочубея з парком та Скарбниця належать до земель історико-культурного призначення і правовий статус таких земель визначений законодавством.

Провівши правовий аналіз приписів (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин між Тиницькою сільською радою та ОСОБА_10 і ОСОБА_9М.): ч.1, ч.2 статті 116, статті 118, статті 126, статті 184 Земельного кодексу України, статей: 193, 196, 198 Земельного кодексу України, статті 9 Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації та приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог заявленого позову.

Зокрема, суд виходив з того, що в ході судового розгляду даної справи було встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що кадастрові зйомки земельної ділянки, на якій розташований памятник архітектури ХVIII століття -Будинок Кочубея з парком та Скарбниця, а також зона охорони цієї памятки, уповноваженими на проведення вказаних дій органами не проводились; проект землеустрою щодо встановлення меж вказаної земельної ділянки не складався та не була проведена обовязкова державна експертиза проекту землеустрою щодо організації та визначення меж земель історико-культурного призначення; на час судового розгляду даної справи в наявності мається лише документ, датований 1983 роком, яким встановлена охоронна зона вищевказаного памятника, при цьому вказаний документ не є проектом землеустрою по встановленню меж земель історико-культурного призначення. За даних обставин по справі відсутні належні та допустимі докази, в розумінні статей: 58,59 ЦПК України відносно того, що рішення Тиницької сільської ради щодо передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_10 та ОСОБА_9 було прийнято з порушенням вимог закону, як про це стверджують доводи позовної заяви. Крім того, суд першої інстанції зазначив в оскаржуваному рішенні, що по справі також відсутні належні та допустимі докази, в розумінні статей: 58,59 ЦПК України відносно того, що землі, передані у власність ОСОБА_10 і ОСОБА_9, а в подальшому відчужені на користь ОСОБА_6, відносяться до земель історико-культурного призначення.

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку, що позивачем не представлено суду належних і допустимих доказів, в розумінні статей: 58,59 ЦПК України, на підтвердження тих обставин, що земельні ділянки, які Тиницькою сільською радою передані у приватну власність ОСОБА_10 і ОСОБА_9, а в подальшому відчужені ними ОСОБА_6, знаходяться в межах зони охорони памятника архітектури ХVIII століття - Будинку Кочубея з парком та Скарбниці, і є землями історико - культурного призначення. За даних обставин суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову у задоволенні вимог заявленого позову, оскільки його вимоги не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду даної справи.

Як вбачається з оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд зазначив, що вимоги заявленого позову про визнання недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України договорів купівлі-продажу, укладеними між ОСОБА_9 і ОСОБА_6, між ОСОБА_10 і ОСОБА_6, також не можуть бути задоволені, і з огляду на наступне.

За приписами ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Відповідно ч.1, ч.2 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Статтею 216 ЦК України визначені особливі правові наслідки недійсності правочину, зокрема, кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існували на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Таким чином, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Суд першої інстанції зазначив, що між прокурором, яким заявлено позов, та набувачем земельних ділянок за договорами купівлі - продажу,- ОСОБА_6 відсутні договірні відносини або відносини, повязані із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Норма ч.1 статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями: 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Таким чином, як зазначив суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, належним способом захисту порушеного права є витребування майна від нинішнього його власника шляхом предявлення віндикаційного позову, проте таких позовних вимог по даній справі заявлено не було.

При цьому судом першої інстанції було застосовано правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-170 цс 14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140 цс 14, від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15. Обовязковість судових рішень Верховного Суду України регламентована приписами статті 360-7 ЦПК України.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с.192-193, том 1), представник відповідача ОСОБА_6 звернувся до суду першої інстанції до ухвалення судом рішення із заявою про застосування наслідків спливу строків позовної давності, стверджуючи у поданій заяві, що про укладання спірних договорів було відомо відповідно 04.09.2008 року та 20.09.2012 року, коли ОСОБА_6 отримав витяги із Державного реєстру правочинів.

Виходячи із положень статей: 256, 261, 267 ЦК України, суд першої інстанції зазначив у оскаржуваному рішенні, що оскільки вимоги позову прокурора заявлені в інтересах держави, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізналися відповідні органи державної влади, а не безпосередньо прокурор.

Відповідно до розяснень п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення у цивільній справі, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог та належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог, суд може відмовити у їх задоволенні у звязку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Як вбачається з оскаржуваного рішення суду першої інстанції, у задоволенні вимог заявленого позову судом відмовлено саме з підстав недоведеності позовних вимог, тобто, відсутності належних і допустимих доказів, в розумінні статей: 58,59 ЦПК України, які б підтверджували обґрунтованість вимог заявленого позову.

Доводи апеляційної скарги щодо невідповідності висновків оскаржуваного рішення суду першої інстанції нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та фактичним обставинам справи не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.

Відповідно до повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 24.02.2017року (а.с.84-85,том2), згідно інформації, наданої відділом Держгеокадастру у Бахмацькому районі Чернігівської області, межі охоронної зони памятки архітектури національного значення Скарбниця та Будинок Кочубея з парком на даний час не встановлено, відомості про межі охоронної зони в Державний земельний кадастр не вносились. Згідно повідомлення виконавчого комітету Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області від 10.02.2017 року, генеральний план населеного пункту с.Тиниця Бахмацького району Чернігівської області було виготовлено у вересні 1971 року, документ про його затвердження відсутній, з вказаного часу генеральний план не змінювався і не оновлювався; у генеральному плані не зазначено місце розташування памятника архітектури.

Доводи апеляційної скарги зазначають, що ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки Паспорту охоронної зони, який був затверджений у 1983 році головним архітектором області ОСОБА_11 та рішенню виконкому Чернігівської обласної ради народних депутатів від 19.09.1983 року №399, яким вирішено включити обєкт-Будинок Кочубея з парком та Скарбницею до переліку памятників архітектури, затверджено його охоронні зони та їх схематичне зображення, призвело до неправильного вирішення справи. Вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Оскільки надаючи правову оцінку зазначеним документам, суд першої інстанції обгрунтовано встановив, що на підставі п.3 Прикінцевих положень Закону України Про охорону культурної спадщини, Будинок Кочубея з парком та Скарбницею є памяткою культурної спадщини національного значення, а землі, на яких вона розташована, повинні перебувати у державній власності. Разом з тим, провівши правовий аналіз приписів (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин між Тиницькою сільською радою та ОСОБА_10 і ОСОБА_9М.): ч.1, ч.2 статті 116, статті 118, статті 126, статті 184 Земельного кодексу України, статей: 193, 196, 198 Земельного кодексу України, статті 9 Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації та приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог заявленого позову. Зокрема, суд виходив з того, що в ході судового розгляду даної справи було встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що кадастрові зйомки земельної ділянки, на якій розташований памятник архітектури ХVIII століття -Будинок Кочубея з парком та Скарбниця, а також зона охорони цієї памятки, уповноваженими на проведення вказаних дій органами не проводились; проект землеустрою щодо встановлення меж вказаної земельної ділянки не складався та не була проведена обовязкова державна експертиза проекту землеустрою щодо організації та визначення меж земель історико-культурного призначення; на час судового розгляду даної справи в наявності мається лише документ, датований 1983 роком, яким встановлена охоронна зона вищевказаного памятника, при цьому вказаний документ не є проектом землеустрою по встановленню меж земель історико-культурного призначення. За даних обставин по справі відсутні належні та допустимі докази, в розумінні статей: 58, 59 ЦПК України відносно того, що рішення Тиницької сільської ради щодо передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_10 та ОСОБА_9 було прийнято з порушенням вимог закону, як про це стверджують доводи позовної заяви. Крім того, суд першої інстанції зазначив в оскаржуваному рішенні, що по справі також відсутні належні та допустимі докази, в розумінні статей: 58, 59 ЦПК України відносно того, що землі, передані у власність ОСОБА_10 і ОСОБА_9, а в подальшому відчужені на користь ОСОБА_6, відносяться до земель історико-культурного призначення. Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції обгрунтовано прийшов до висновку, що позивачем не представлено суду належних і допустимих доказів, в розумінні статей: 58, 59 ЦПК України, на підтвердження тих обставин, що земельні ділянки, які Тиницькою сільською радою передані у приватну власність ОСОБА_10 і ОСОБА_9, а в подальшому відчужені ними ОСОБА_6, знаходяться в межах зони охорони памятника архітектури ХVIII століття - Будинку Кочубея з парком та Скарбниці, і є землями історико-культурного призначення. За даних обставин суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову у задоволенні вимог заявленого позову, оскільки його вимоги не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду даної справи. Відповідно до ч.1, ч.4 статті 60 ЦПК України, яка регламентує обовязки доказування і подання доказів, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Твердження апеляційної скарги щодо невірного застосування судом першої інстанції положень статей: 203,215,216 ЦК України при відмові у задоволенні вимог заявленого позову, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Оскільки статтею 216 ЦК України визначені особливі правові наслідки недійсності правочину, зокрема, кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існували на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.Таким чином, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що між прокурором, яким заявлено позов, та набувачем земельних ділянок за договорами купівлі-продажу,- ОСОБА_6 відсутні договірні відносини або відносини, повязані із застосуванням наслідків недійсності правочину. Норма ч.1 статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями: 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Таким чином, як зазначив суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні,належним способом захисту порушеного права є витребування майна від нинішнього його власника шляхом предявлення віндикаційного позову, проте таких позовних вимог по даній справі заявлено не було.

При цьому судом першої інстанції було прийнято до уваги та застосовано правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-170 цс 14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140 цс 14, від 13 травня 2015 року у справі №6-67цс15. Необхідно зазначити, що обовязковість судових рішень Верховного Суду України регламентована приписами статті 360-7 ЦПК України.

Доводи апеляцйної скарги відносно того, що судом першої інстанції було невірно визначено підстави для відмови у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_6 про застосування наслідків спливу позовної давності, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду даної справи, крім того, вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції. Оскільки вказані доводи апеляційної скарги не спростовують висновку рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог заявленого позову саме з підстав недоведеності позовних вимог, тобто, як зазначив суд першої інстанції, відсутності належних і допустимих доказів, в розумінні статей: 58,59 ЦПК України, які б підтверджували обґрунтованість вимог заявленого позову.

Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, ухваленого на основі зясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 1.Захист власності Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зі змінами та доповненнями, внесеними Протоколом №11 від 11.05.1994 року, Протоколом №14 від 13.05.2004 року), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Керуючись статтями: 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області відхилити.

Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:Судді: