Рішення № 65118631, 27.02.2017, Апеляційний суд Сумської області

Справа №591/3625/16-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1Номер провадження 22-ц/788/337/17 Суддя-доповідач - ОСОБА_2 Категорія - 27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2017 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Хвостика С. Г.,

суддів - Криворотенка В. І. , Собини О. І.

з участю секретаря судового засідання Чуприни В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Апеляційного суду Сумської області апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»

на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2016 року

в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про захист прав споживачів та визнання частково недійсним кредитного договору, -

в с т а н о в и л а:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась з до суду із указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 лютого 2008 року між нею та Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ПАТ БК «ПриватБанк»), був укладений кредитний договір № SUC4GA0000000002, відповідно до умов якого їй був наданий кредит в сумі 67350 доларів США строком до 13 лютого 2018 року зі сплатою 12% річних за користування кредитом.

Пунктами 5.1, 5.3, 8.4 вказаного кредитного договору передбачено, що у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту позичальник зобовязаний сплатити банку пеню у розмірі, який визначений у п.8.4 договору, а саме: 0,15% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожен день прострочення, але не менше 1 гривні. Крім того, у випадку порушення позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобовязань за кредитним договором понад 30 календарних днів позичальник зобовязаний сплатити банку штраф в розмірі 250 грн. + 5% від суми позову.

Посилаючись на те, що вищезазначені пункти кредитного договору є несправедливими та такими, що суперечать вимогам законодавства, оскільки їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на її шкоду, як споживача послуг банку щодо споживчого кредитування, позивачка просила суд визнати недійсними пункти 5.1, 5.3, 8.4 вказаного кредитного договору.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_3.

Визнано недійсними пункти 5.1 та 8.4 кредитного договору № SUC4GA0000000002 від 13 грудня 2008 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» та ОСОБА_3, в частині визначення розміру пені з моменту укладення договору.

В задоволенні позову в іншій частині відмовлено за необґрунтованістю вимоги.

Стягнуто з Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь держави 275,60 грн. судового збору.

Вказане рішення суду відповідач оскаржив в апеляційному порядку, подавши дві апеляційні скарги.

Ухвалою судді Апеляційного суду Сумської області від 24 січня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення суду від 23 грудня 2016 року, в якій ставилось питання про скасування оскаржуваного рішення суду та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 повернуто відповідачу у звязку з відкликанням апеляційної скарги.

В іншій апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на неповне зясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, на невідповідність висновків суду обставинам справи, а також на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду в частині визнання недійсними п.п.5.1 та 8.4 оспорюваного кредитного договору і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовити, а в іншій частині рішення суду залишити без змін.

В доводах апеляційної скарги зазначається, що суд першої інстанції неправомірно застосував до спірних правовідносин положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань», оскільки вони можуть бути застосовані лише щодо підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та господарювання, а також до фізичних осіб субєктів підприємницької діяльності, до яких позивачка не відноситься.

Крім того, на думку банку, позивачкою не доведено факту того, що оспорювані нею пункти 5.1 та 8.4 кредитного договору не відповідають вимогам діючого законодавства.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_4 про задоволення апеляційної скарги, а також пояснення позивача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_5 про залишення рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним пункту 5.3 кредитного договору не оскаржується, тому відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України не є предметом апеляційного перегляду.

Судом першої інстанції правильно встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 13 лютого 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір за № SUC4GA0000000002, відповідно до умов якого останній був наданий кредит в сумі 67350 доларів США на наступні цілі: 60000 доларів США на споживчі цілі та 7350 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 1,00% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом на строк до 13 лютого 2018 року (а.с.7-9).

Пунктами 5.1, 8.4 вказаного кредитного договору передбачено, що у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту позичальник зобовязаний сплатити банку пеню у розмірі, який визначений у п.8.4 договору, а саме: 0,15% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожен день прострочення, але не менше 1 гривні. При цьому, відсотки за користування кредитом на суму простроченої заборгованості додатково до вищезазначеної банком пені не нараховуються. Сплата пені здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання пунктів 5.1 та 8.4 оспорюваного кредитного договору недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що умови вказаних пунктів кредитного договору є несправедливими по відношенню до позивачки, оскільки обмежують її права, як споживача, і вносять дисбаланс у взаємовідносини між банком та позичальником, тому визнав вказані положення договору недійсними з моменту укладення договору, пославшись, при цьому, і на положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань» щодо визначення максимального розміру пені.

Однак, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 Кодексу).

Як зазначено в положеннях п.п.22, 23 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року за № 1023-XII з наступними змінами, споживач фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; споживчий кредит кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Відповідно до положень частин першої, третьої статті 509, статей 526, 629 Кодексу зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Частиною 1 статті 546, ч.ч.1, 3 статті 549 ЦК України також передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Як передбачено ч.ч.2, 3 ст.551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Таким чином, правовідносини про надання споживчого кредиту є договірними, до яких мають бути застосовані, зокрема, як загальні положення Кодексу про зобов'язання та договір, так і приписи його частини другої статті 627 щодо необхідності врахування вимог законодавства про захист прав споживачів.

Положеннями ч.ч.1, 2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад пятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором (пункт 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

У положеннях частин 57 статті 18 вказаного Закону також йдеться про те, що якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Аналізуючи цю норму Закону України «Про захист прав споживачів», можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

(Вказана правова позиція Верховного Суду України наведена у постанові від 11 травня 2016 року у справі за № 6-3020цс15, яка відповідно до ст.360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права).

Відповідно до приписів статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 203 ЦК України встановлено вичерпний перелік підстав, за яких правочин може бути визнаний недійсним. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зі змісту п.п.5.1, 8.4 укладеного між сторонами кредитного договору від 13 лютого 2008 року вбачається, що за порушення своїх зобовязань позивачка має сплатити пеню у розмірі 0,15% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобовязань за кожен день прострочення, що аж ніяк не може перевищувати 50% суми кредиту, тобто, зазначені у договорі умови не суперечать вимогам п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» та не свідчать про несправедливість вказаних умов укладеного договору, так як оскаржувані пункти договору передбачають відповідальність позичальника у разі порушення ним кредитного договору. В той же час, при належному виконанні договірних зобовязань санкції у вигляді пені не застосовуються, а якщо брати до уваги грошову суму нарахованої пені, то її розмір залежить і від періоду невиконання боржником взятих на себе зобовязань.

Крім того, для визнання п.п.5.1, 8.4 укладеного між сторонами кредитного договору несправедливими позивачка не довела наявність одночасно трьох ознак цього, про що йдеться у наведеній вище правовій позиції Верховного Суду України у справі за № 6-3020цс15 від 11 травня 2016 року, а саме: порушення принципу добросовісності, наявність істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін та заподіяння шкоди споживачеві.

Таким чином, задовольнивши вимоги позову про визнання недійсними п.п.5.1, 8.4 укладеного між сторонами кредитного договору в частині розміру пені, суд першої інстанції не врахував правовий характер пені, яка є видом забезпечення виконання зобовязання та обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання, безпідставно визначив розмір пені у відсотках річних, що суперечить умовам кредитного договору і ч.3 ст.549 ЦК України, та прийшов до помилкового висновку про невідповідність умови кредитного договору щодо розміру пені Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, доводи апеляційної скарги з приводу зазначеного вище заслуговують на увагу і свідчать про помилковість рішення суду в цій частині.

Також необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань» щодо визначення максимального розміру пені, як на підставу для задоволення позову, з огляду на наступне.

Зокрема, в преамбулі Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань» вказано, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності.

Таким чином, перелік субєктів правовідносин, встановлений вказаним Законом, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Відтак, дія зазначеного Закону поширюється на правовідносини, суб'єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці).

Вказаного висновку дійшов також Конституційний Суд України у рішенні від 11 липня 2013 року у справі № 7-рп/2013.

В той же час, зі змісту кредитного договору від 13 лютого 2008 року за № SUC4GA0000000002 вбачається, що позивачка, укладаючи даний договір, діяла як фізична особа, тому положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань» не поширюються на спірні правовідносини.

Отже, доводи апеляційної скарги і в зазначеній частині є обґрунтованими і такими, що заслуговують на увагу колегії суддів.

За таких обставин, коли суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, застосував до спірних правовідносин той закон, який не підлягав застосуванню, а також порушив норми матеріального та процесуального права, тому колегія суддів дійшла висновку, що рішення місцевого суду в оскаржуваній частині необхідно скасувати і ухвалити нове, яким у задоволенні вимоги позову про визнання недійсними п.п.5.1, 8.4 кредитного договору відмовити.

Щодо розподілу судових витрат, про що йдеться у ст.88 ЦПК України, то рішення суду в зазначеній частині також необхідно скасувати і вирішити вказане питання наступним чином.

Зокрема, оскільки у позові відмовлено, тобто спір вирішено на користь відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк», однак позивачка при подачі позову не платила судовий збір, тому з неї в дохід держави підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі 551 грн. 20 коп. (1378 грн. * 0,4).

Крім того, відповідачу ПАТ КБ «ПриватБанк» підлягає поверненню сплачений ним і документально підтверджений судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду в сумі 303 грн. 16 коп. (а.с.64), який необхідно стягнути з позивачки ОСОБА_3 на його користь у вказаному розмірі.

Керуючись ст.ст. 307 ч.1 п.2; 309 ч.1 п.п.1, 3, 4; 314 ч.2; 316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити повністю.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2016 року в даній справі в частині часткового задоволення позову ОСОБА_3 скасувати і ухвалити в зазначеній частині нове, яким у задоволенні позову про визнання недійсними пунктів 5.1 та 8.4 кредитного договору № SUC4GA0000000002 від 13 грудня 2008 року відмовити.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 23 грудня 2016 року в даній справі в частині розподілу судових витрат скасувати.

Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі 551 грн. 20 коп.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» судовий збір за апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції в сумі 303 грн. 16 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий -

Судді -