Ухвала суду № 65106469, 23.02.2017, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Провадження № 22ц/790/663/17 Головуючий 1 інст. Іващенко С.О.

Справа № 645/1453/16-ц Доповідач - Кругова С.С.

Категорія: право власності

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2017 року Апеляційний суд Харківської області у складі:

головуючого Кругової С.С.,

суддів Котелевець А.В.,

ОСОБА_1,

секретаря Прологаєвої А.Д.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 7 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання угоди дійсною та визнання права власності на частину нерухомого майна, -

в с т а н о в и в :

У березні 2016 року ОСОБА_2П, ОСОБА_3 звернулись до Фрунзенського районного суду міста Харкова з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання угоди дійсною та визнання права власності на частину нерухомого майна.

В обґрунтування позовних вимог посилались на те, що ОСОБА_4 і ОСОБА_5 обіцяли подарувати позивачам частку квартиру, а саме кімнати площею 11,1 і 18, 5 кв.м. в АДРЕСА_1 та просили визнати дані кімнати фактично наданими їм у власність в порядку виконання зобовязань. Зазначали, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 пообіцяли після весілля позивачів подарувати їм зазначені кімнати, після чого позивачі почали робити ремонт. Проте до теперішнього часу обіцянка передати у власність позивачам спірні кімнати не виконана.

Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 7 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачі просять скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

В обгрунтування скарги посилається на неповне з"ясування судом обставин, які мають значення для справи, порушення норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Зазначає, що сторони спору здійснили угоду, яка містить основні елементи договору міни. Суд першої інстанції не встановив які саме правовідносини витікають з встановлених обставин та застосував норми, які регулюють відносини у сфері договору дарування.

Суд першої інстанції встановив факт укладення договору, проте неправомірно не застосував положення ч. 2 ст. 218 ЦКУ, якими передбачено, що якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, що зявилися, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Зі змісту позовної заяви і апеляційної скарги вбачається, що відповідачі обіцяли передати позивачам після реєстрації шлюбу у власність дві кімнати площею 11,1 і 18, 5 кв.м. спірної квартири, однак до теперішнього часу частки кожного співвласника у спірній квартирі не визначено. Відповідачи ухиляються від явки до нотаріуса з метою укладення договору . Саме цими обставинами позивачі обгрунтовують позовні вимоги і просять визнати угоду дійсною про виконання зобов"язань.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки перехід права власності на виконання зобов"язань діючим законодавством не передбачено. Відчуження нерухомого майна передбачено діючим цивільним законодавством на підставі правочинів в тому числі за договором дарування.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Відповідно до положень ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК.

Згідно ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Пунктом 8 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК ( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК ( 435-15 ) не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Положеннями пункту 12 вказаної Постанови передбачено порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК ( 435-15 ) тощо. Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК ( 435-15 ) не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК).

Судовим розглядом встановлено, що згідно свідоцтва про право власності від 29.01.1999 р. реєстраційний № 8-99-164327, виданий Виконавчим комітетом Головного управління економіки та комунального майна Управління комунального майна та приватизації Центром (відділом) приватизації державного житлового фонду, АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 (а.с. 7).

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

В світлі ст.627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, вимоги позивачів щодо примушення відповідачів розпорядитися своєю власністю не грунтуються на законі. Ніхто не може бути примушений до позбавлення права власності.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд вирішив справу посилаючись на норми права, що регулюють договір дарування не спростовують висновків суду про безпідставність і необгрунтованість позову, оскільки викладені позивачами обставини не свідчать проспірні правовідносини, які регулюються ЦК України.

Доводи апеляційної скарги не є суттєвими, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, суд,-

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 7 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга може бути подана безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий С.С. Кругова

Судді А.В. Котелевець

ОСОБА_1