Рішення № 65090714, 22.02.2017, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 457/225/13 Головуючий у 1 інстанції: Марчук В.І.

Провадження № 22-ц/783/703/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 О. Я.

Категорія: 27

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючого судді Мельничук О.Я.,

суддів Крайник Н.П. і ОСОБА_2

при секретарі Фейір К.О.

з участю представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_4-ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства /ПАТ/"Державний Ощадний банк України" в особі територіально-відокремленого безбалансового відділення №10013/018 філії-Львівського обласного управління АТ "Ощадбанк" на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 9 квітня 2014 року у справі за позовом АТ "Державний Ощадний банк України" в особі територіально-відокремленого безбалансового відділення №10013/018 філії-Львівське обласне управління АТ "Ощадбанк" до ОСОБА_6, ОСОБА_4 простягнення суми заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлення початкової ціни предмета іпотеки, зміну умов кредитного договору, стягнення 1700 гривень судового збору, 120 гривень витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи та витрат повязаних із залученням спеціаліста -оцінювача в розмірі 1000 гривень, та до ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа: Відділ у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Трускавецького МВ УМВСУ у Львівській області про виселення із зняттям з реєстраційного обліку,-

В С Т А Н О В И Л А:

Рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 09 квітня 2014 року позов ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_4 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» заборгованість за кредитним договором у розмірі 55 163,96 доларів США, з них: 21 529,95 доларів США основний борг, 13 122,33 доларів США прострочений борг, 20 511,68 доларів США несплачені відсотки за кредитним договором. Змінено умови кредитного договору від 15 жовтня 2007 року із змінами та доповненнями, а саме визначено строк виконання кредитного договору моментом набрання рішення суду про зміну умов кредитного договору законної сили. Розподілено судові витрати. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення суду оскаржило Публічне акціонерне товариство /ПАТ/ "Державний Ощадний банк України" в особі керуючого ТВБВ №10013/018 філії - Львівське обласне управління АТ "Ощадбанк" - ОСОБА_11

Апелянт покликається на те, що судом першої інстанції при ухваленні зазначеного рішення допущено порушення норм матеріального та процесуального права та неповно зясовано обставини справи, які мають важливе значення. Судом першої інстанції помилково ухвалено рішення про солідарне стягнення суми заборгованості із боржника та майнового поручителя. Не відповідає обставинам справи висновок суду щодо неналежного виконання позивачем вимог Закону України "Про іпотеку", повідомлення банку про усунення порушень з боку боржника та щодо виселення повернулись із відміткою "за закінченням терміну зберігання" і закон не покладає на кредитора обовязку щодо вручення такого повідомлення. На підставі вказаного апелянт вважає безпідставним висновок суду і щодо відмови в задоволенні позовної вимог про виселення ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, в звязку із відсутністю підтвердження про отримання цими особами спірних вимог повідомлення про виселення. Крім того, вказує на незаконність висновку суду першої інстанції про звільнення боржника від сплати пені, оскільки відсутні підстави для застосування ч.3 ст.551 ЦК України, зокрема істотні обставини для зменшення розміру неустойки, такі як: ступінь виконання зобовязання, майновий стан сторін; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобовязання). В результаті невиконання зобовязання настали негативні для кредитора наслідки у вигляді невчасного повернення кредиту та відсотків за таким, які останній розраховував отримати. Крім того, зазначає, шо розмір пені є незначним в порівнянні із сумою основного боргу та становить 14,5%, а тому немає підстав для звільнення від стягнення усієї заборгованої суми.

Апелянт просить оскаржуване рішення в частині солідарного стягнення заборгованості, відмови у стягненні з боржника пені в розмірі 8041,53 доларів США, відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ОСОБА_4, ОСОБА_7. ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити ці позовні вимоги та стягнути з відповідачів судові витрати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга /ПАТ/ "Державний Ощадний банк України" в особі керуючого ТВБВ №10013/018 філії - Львівське обласне управління АТ "Ощадбанк" підлягає до задоволення частково із наступних підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 ст.214 ЦПК України встановлено, що під час ухвалення рішення, серед іншого, суд вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до ч.2 цієї статті при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом встановлено, що 15 жовтня 2007 року між ВАТ "Державний ощадний банк України" в особі керуючої філії-Бориславське відділення №6308 ОСОБА_11 та ОСОБА_6 укладено кредитний договір №1913, згідно з яким ОСОБА_5 надав кредит позичальнику в розмірі 20000,00 доларів США з оплатою 13% (відсотків) річних, строком на 10 років на споживчі потреби. 17 березня 2008 року вони уклали додаткову угоду про зміну умов кредитного договору №1913 від 15 жовтня 2007 року, в якій встановили, що банк надав позичальнику кредит в розмірі 39270,00 доларів США з оплатою 14,5% річних в термін до 15 жовтня 2017 року.

Відповідно до п.1.5 вищезгаданого кредитного договору зі змінами та доповненнями, позичальник зобов'язаний здійснювати погашення кредиту щомісячно до 01 числа місяця, наступного за звітним, рівними частинами в сумі 166,67 доларів США та сплачувати проценти, нараховані банком на залишок заборгованості по кредиту, а з 17 березня 2008 року, згідно п.1.5 додаткової угоди від 17.03.2008 року, погашення кредиту здійснювати до 15 числа місяця, наступного за звітним, ануїтетними платежами в сумі 633,75 доларів США, шляхом внесення готівки до каси банку або шляхом безготівкових перерахувань.

Відповідно до п.4.3.1, 4.3.2 кредитного договору №1913, зі змінами та доповненнями, позичальник зобов"язаний належним чином виконувати взяті на себе зобов"язання за цим договором, та точно в строки, обумовлені цим договором, погашати кредит та своєчасно сплачувати відсотки за користування кредитом.

Проте, відповідач ОСОБА_6 не виконує зобов'язань по сплаті кредиту та відсотків, внаслідок чого станом на 28 лютого 2014 року заборгованість по кредиту становила: 63205,49 доларів США, з них 21529,95 доларів США основний борг по кредиту, 13122,33 доларів США прострочений борг по кредиту; 20511,68 доларів США несплачені відсотки по кредиту, 8041,53 доларів США пеня, підтвердженням чого є розрахунок заборгованості по кредиту.

Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Абзацом 1 ч.1 ст.530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч.1 ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідач ОСОБА_6 визнав борг в частині "тіла" кредиту та не заперечує такого. Відтак, на підставі ч.1 ст.61 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що в цій частині обставини справи стосовно відповідача ОСОБА_6 доказуванню не підлягають. (т.2 а.с. 122).

Ухвалюючи оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача ОСОБА_6 заборгованості по пені, суд першої інстанції виходив з того, що невиконання зобов»язань зазначеним відповідачем було зумовлено об"єктивними життєвими обставинами, втратою заробітку та необхідністю витрачати отриманий дохід для задоволення базових соціальних потреб. Також, суд врахував, що у зв"язку із вказаними обставинами ОСОБА_6 неодноразово звертався до позивача про відтермінування сплати кредиту, однак отримував відмови та зважаючи на вказані обставини, на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, ухвалив не стягувати з відповідача ОСОБА_6 заборгованість по пені.

Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в цій частині неправильно застосував норми матеріального права, а відтак оскаржуване рішення в частині відмови у стягненні пені підлягає скасуванню із задоволенням такої з огляду на наступне.

Неустойкою (штрафом, пенею) відповідно до положень ст. 549 ЦК України є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільногозаконодавства.

Відповідно до п.5.2 кредитного договору, за порушення взятих на себе зобов"язань по своєчасному поверненню основної суми кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом Позичальник зобов"язався сплатити на користь Банку пеню в розмірі 0,03 % від суми несплаченого платежу, за кожний день прострочення.

Статтями 610 та 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання, що включає у себе його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ч.2 ст.617 ЦК України).

Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та наявності інших обставин, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 551 ЦК України).

Як зазначив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у Постанові № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», істотними обставинами в розумінні частини третьої статті 551 ЦК України можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).

З аналізу наведених норм випливає, що суд не вправі вирішувати питання щодо звільнення боржника від сплати пені, а лише з врахуванням обставин, визначених ч. 3 ст. 551 ЦК України може їх зменшити у випадку, якщо розмір пені значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Таким чином, звільнивши відповідача ОСОБА_6 від сплати пені через відсутність у нього коштів суд першої інстанції невірно застосував вимоги ч. 3 ст.551, ч.2 ст.617 ЦК України.

Як вбачається із матеріалів справи загальна сума заборгованості становить 63205,49 доларів США. При цьому сума заборгованості по пені становить 8041,53 доларів США, що становить 12,72 % всієї заборгованості і є незначного розміру в порівнянні із сумою основного боргу. Крім того, відмовляючи в стягненні пені з відповідача ОСОБА_6 суд першої інстанції не врахував негативних наслідків такої для позивача, який в результаті прострочення виконання зобов'язання поніс збитки, які неустойка мала б компенсувати.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення неустойки за кредитним договором в іноземній валюті суд виходить із положень ч.1ст. 1049, ч.1 ст.1054 ЦК України, згідно яких позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ч.1 та ч.3 ст.533 ЦК України).

Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з статтею 345 Господарського кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Статтями 47, 49 наведеного Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

З вищевикладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Згідно банківської ліцензії № 148 від 16.01.2002 року та дозволу № 148-1 від 16.01.2002 року, додаток до дозволу № 148-1 від 16.01.2002 року Відкрите акціонерне товариство /ВАТ/ "Державний ощадний банк України" має право здійснювати операції з валютними цінностями: залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України

Отже, відповідно до вищенаведених норм та банківської ліцензії, дозволу додаток до дозволу позивач на момент укладення кредитного договору мав право на видачу кредиту в іноземній валюті (доларах США), відповідно у цій валюті суд має її стягнути.

Зазначений висновок відповідає ОСОБА_12 позиції Верховного Суду України, викладеній у Постановах № 6-145цс14 від 24.09.2014 року та № 6-190цс15 від 16.09.2015 року, які відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обов"язковими для всіх судів України.

Ухваливши стягнути солідарно заборгованість з позичальника ОСОБА_6 та майнового поручителя ОСОБА_4, за вийнятком розміру пені, суд першої інстанції виходив з того, що розмір заборгованості доведений належними та допустимими доказами, не виклав жодних сумнівів, а відтак з врахуванням того, що відповідач ОСОБА_4 згідно договору іпотеки взяла на себе зобов»язання перед позивачем відповідати по зобов»язаннях ОСОБА_6, за кредитним договором та додаткової угоди, однак дані зобов»язання не виконала.

Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна.

Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У п.23 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" № 5 від 30 березня 2012 року роз'яснено, що суди, при вирішенні спорів за участю майнових поручителів, мають виходити із того, що відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу", статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до ст. 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 ЦК України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції стягнувши заборгованість солідарно з позичальника ОСОБА_6 та майнового поручителя ОСОБА_4 невірно застосував положення статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку", ст. 546 ЦК України, оскільки солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя нормами Закону України "Про іпотеку" та ЦК України не передбачена, тому рішення суду в тій частині також підлягає скасуванню.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а відтак і відмови в задоволенні похідних позовних вимог щодо встановлення початкової ціни предмету іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем порушено процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачену ст.35 Закону України "Про іпотеку", зокрема щодо надіслання та отримання відповідачем ОСОБА_4 вимоги про усунення порушень зобов"язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції щодо зазначеної позовної вимоги та з мотивами з яких суд прийшов до такого висновку та вважає, що така підлягає до задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

У ч. 1 ст. 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Як роз'яснено судам у пп. 9, 37, 41 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (ч. 1 ст. 20 ЦК України, ст. ст. 3 і 4 ЦПК України).

Невиконання вимог ч.1 ст.35 Закону України "Про іпотеку" про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина третя статті 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням ст. 124 Конституції України.

При вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Оскільки вказане положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини зі змістом цього поняття, визначитись, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема, про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства - справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК).

Судом встановлено, що на виконання вимог ст. 35 Закону України "Про іпотеку", позивач26.05.2010 року направив відповідачу ОСОБА_4 письмову вимогу про усунення порушень № 253 від 19 травня 2010 року, однак, вказаний лист повернувся з відміткою за закінченням терміну зберігання. Вбачається, що позивач повністю виконав вимоги ст. 35 Закону України "Про іпотеку" щодо направлення іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушень.

Неотримання відповідачем ОСОБА_4 письмової вимоги про усунення порушень не може свідчити про невиконання позивачем своїх обов»язків, передбачених ст. 35 Закону "Про іпотеку" щодо направлення повідомлення позичальнику та іпотекодавцям, оскільки Закон України "Про іпотеку" не покладає на іпотекодержателя обов"язку по врученню такого повідомлення особисто, а покладає обов"язок лише по його направленню позичальнику та іпотекодержателю, що й позивачем було зроблено.

Висновок суду узгоджується з ОСОБА_12 позицією висловленою Верховним Судом України у Постанові № 3-12 гс 14 від 29 квітня 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Підпунктом 3.1.3. іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання за кредитним договором та/або цим договором, в тому числі: невиконання або неналежне виконання боржником (Позичальником) зобов'язання за кредитним договором в цілому або в будь-якій його частині, якщо прострочення строку будь-якого з платежів або його частини становить більше 2 місяців.

Пунктом 6.1 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або рішення суду у встановленому чинним законодавством України та цим договором порядку.

Згідно ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ч.1 ст. 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до ст.589 ЦК України, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Аналогічні положення містяться ч.1 ст.ст. 12,ст. 33 Закону України "Про іпотеку".

Згідно ст. 590 ЦК України, звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Згідно зі ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом ст.33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки повинно привести сторони до задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання як такого, що вважається виконаним згідно зі ст. 599 ЦК України.

Забезпечувальне зобов'язання має похідний характер, а не альтернативний основному.

Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня.

ОСОБА_12 позиція щодо застосування норм статті 33 Закону України «Про іпотеку» міститься у Постановах Верховного Суду України від 09 вересня 2014 року у справі № 922/3658/13, від 03 лютого 2016 у справі № 6-1080цс15, які відповідно до статті 3607 ЦПК України є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, а також має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні цієї норми права.

Отже, одночасне задоволення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості з позичальника ОСОБА_6 та звернення стягнення на предмет іпотеки, належні іпотекодавцю ОСОБА_4, яка не є позичальником, не може вважатися подвійним стягненням, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки проводиться саме на погашення суми боргу, що випливає з кредитного договору. Наслідком сплати боргу позичальником, або ж за рахунок коштів, отриманих внаслідок реалізації предмета іпотеки, є виконання зобов"язання, що припиняє дію кредитного договору, та похідного від нього - договору іпотеки.

Чинним законодавством не заборонено кредитору захистити порушення свого права шляхом використання лише одного способу захисту, а навпаки, при порушенні зобов»язання, кредитор має право відновити порушення свого права шляхом використання всіх можливих способів захисту, визначених законами України позивачеві (ч. 1 ст. 20 ЦК України, ст. ст. 3 і 4 ЦПК України).

Положеннями ч. 1 ст.39 Закону України "Про іпотеку"передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст.38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Верховний Суд України у справі № 6-61цс15 від 27 травня 2015 року зробив ОСОБА_12 висновок, що виходячи зі змісту поняття "ціна" як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку", встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Відповідно до ч.6 ст.38 наведеного Закону, ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Згідно звіту про оцінку майна, здійсненого субєктом оціночної діяльності ТзОВ "ГАЛ-СВІТ" станом на 08.12.2016 року вартість предмета іпотеки становить 1 598 000 грн. (один мільйон п»ятсот дев»яносто вісім тисяч гривень) без ПДВ, в тому числі: вартість земельної ділянки 1 424 000 грн. без ПДВ; вартість житлового будинку 174 000 грн. без ПДВ.

З врахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку про необхідність встановлення початкової ціни реалізації предмета іпотеки на підставі висновку субєкта оціночної діяльності ТзОВ "ГАЛ-СВІТ" в розмірі 1 598 000 грн. (один мільйон п"ятсот дев"яносто вісім тисяч гривень) без ПДВ, в тому числі: вартість земельної ділянки 1 424 000 грн. без ПДВ; вартість житлового будинку 174 000 грн. без ПДВ.

Оскільки право вибору способу реалізації предмета іпотеки належить позивачу, відтак, необхідно визначити спосіб реалізації предмета іпотеки у спосіб, який просить позивач - шляхом проведення прилюдних торгів.

Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі ст.5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 кв.м. для квартири та 250 м.кв.для житлового будинку.

За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Статтею 3 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що зазначений Закон набирає чинності з дня його опублікування та втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає в бухгалтерському та (або) податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов'язання, а є відстроченням виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Встановлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов'язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Зазначена ОСОБА_12 позиція висловлена Верховним Судом України у Постанові № 6-46 цс 15 від 15 квітня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Судом встановлено, що убудинку, як на момент укладення договору іпотеки, так і після цього проживають відповідачі ОСОБА_4 (мати), ОСОБА_8 та ОСОБА_9І.(дочки), чоловік ОСОБА_7, та до дня смерті проживала ОСОБА_10, загальна площа будинку 81,7 кв.м., житлова 32,3 кв.м., та зазначене житло є їх постійним місцем проживання. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 16.02.2017 у відповідача (майнового поручителя) ОСОБА_4 немає у власності іншого нерухомого житлового майна, а тому, до даних правовідносин слід застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Враховуючи наведене, позовні вимоги позивача про стягнення заборгованості з майнового поручителя ОСОБА_13 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню, однак рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки-нерухоме житлове майно будинок по вул. Симоненка, 31 у м.Трускавці Львівської області не підлягає виконанню на час дії даного Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".

Відмовляючи в задоволенні вимоги позивача про виселення ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підтвердження про отримання даними особами спірних вимог про виселення.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо вказаної позовної вимоги, що така не підлягає до задоволення, однак, мотиви з яких суд прийшов до такого висновку, колегія суддів вважає помилковими з наступних підстав.

Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_10, яка як встановлено судом померла 10.03.2015 року (інформація відділу РАГС від 11.11.2015 року), спірні правовідносини в частині вимог до відповідача ОСОБА_10 про виселення не допускають правонаступництва.

Частиною 2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ч. 3 ст. 109 ЖК України, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Із системного аналізу положень ст. 109 ЖК Української РСР та ст. 40 Закону України "Про іпотеку" випливає, що всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги у тому разі, якщо іпотекодержатель прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. За таких обставин, якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Вимоги закону про направлення мешканцям письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення не стосується виселення мешканців на підставі рішення суду про зверненням стягнення на предмет іпотеки з одночасним виселенням мешканців, а стосується позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки.

Вищезаначена позиція суду підтверджується Ухвалою Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.02.2014 року, справа № 6-39567 св13.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не врахував, та не перевірив необхідності направлення письмової вимоги мешканцям для їх виселення у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, та прийшов до помилкового висновку про відмову у позовних вимог про виселення з тих підстав.

Поряд з тим, за приписами ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України, частиною першою якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК України, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, яке є житлом, придбаного не за рахунок кредиту, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

При цьому, колегія суддів виходить також із ОСОБА_12 висновків, викладених у Постановах Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України у справах № 6-39цс15 від 18.03.2015року, № 6-447цс15 від 24.06.2015 року, які відповідно до ст.3607 ЦПК України є обов»язковими для всіх судів України.

З матеріалів справи вбачається, що житловий будинок належить майновому поручителю ОСОБА_4 на праві особистої власності на підставі договору дарування будинку від 28.02.2007 року, договір іпотеки укладений 15.10.2007 року, тобто житловий будинок набутий у власність не за рахунок кредиту. Судом встановлено, що зазначений будинок використовується відповідачами: ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 для постійного проживання, про що свідчать дані про їх реєстрацію.

Оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який набутий у власність не за рахунок отриманих кредитних коштів, відтак, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у частині виселення відповідачів, які зареєстровані та проживають в іпотечному будинку та зняття їх з реєстрації. Отже, рішення суду першої інстанції в цій частині вирішених позовних вимог, а саме відмову у виселенні та зняття із реєстраційного обліку слід залишити без змін.

Рішення в частині вирішених вимог про зміну умов кредитного договору не оспорюється.

Згідно з ч.1 ст.88 ЦК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Враховуючи те, що позов необхідно задовольнити частково та відмовити у задоволенні вимоги немайнового характеру, відтак, з відповідача ОСОБА_6 та Держави (ОСОБА_6 інвалід 1-ої групи, в зв"язку з чим звільнена від сплати судового збору) на користь позивача слід стягнути судові витрати, у розмірі по 4387,66 грн.

Враховуючи наведене, рішення суду як таке, що у повній мірі не відповідає вимогам матеріального закону й дійсним обставинам справи відповідно до вимог ч.1 ст.309 ЦПК України, залишатися в законній силі не може й підлягає скасуванню в частині вирішених вимог про звільнення відповідача ОСОБА_6 від сплати пені, про солідарне стягнення заборгованості, відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки та покладення солідарного обов`язку по сплаті судових витрат, а рішення суду в частині вирішених вимог про зміну умов кредитного договору та про відмову у виселенні зі зняттям із реєстраційного обліку залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 88, 303, 304, п.2 ч.1 ст.307, п.3 ч.1ст. 309, ст.313, ч.2 ст.314, ст. ст.316, 317, 319, 325 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" в особі територіально-відокремленого безбалансового відділення № 10013/018 філії-Львівського обласного управління АТ "Ощадбанк" задовольнити частково.

Рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 09 квітня 2014 в частині: відмови у стягненні пені з ОСОБА_6 у розмірі 8 041,53 доларів США; солідарного стягнення з ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" в особі ТВБВ № 10013/018 філії-Львівське обласне управління АТ "Ощадбанк" кредитної заборгованості в розмірі 55 163,96 доларів США, з них 21529,95 доларів США основний борг по кредиту, 13122,33 доларів США прострочений борг по кредиту, 20511,68 доларів США несплачені відсотки по кредиту; відмови в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства /ПАТ/"Державний ощадний банк України" в особі територіально-відокремленого безбалансового відділення № 10013/018 філії-Львівського обласного управління АТ "Ощадбанк" до ОСОБА_4 в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_4 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок з господарськими будівлями житловою площею 32,3 кв.м., загальною площею 81,7 кв.м. із земельною ділянкою по вулиці Симоненка 31 в м.Трускавець Львівської області, встановлення початкової ціни предмета іпотеки за іпотечним договором для його подальшої реалізації, а також в частині вирішення питань судових витрат скасувати.

Прийняти в цих частинах позовних вимог позивача нове рішення, яким:

Стягнути з ОСОБА_6 (що зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" в особі ТВБВ № 10013/018 філії-Львівського обласне управління АТ "Ощадбанк" (що знаходиться за адресою: 82300 Львівська область м.Борислав вул. Шевченка, 18, ЄДРПОУ 09325703, п/р НОМЕР_2) заборгованості по пені за кредитним договором № 1913 від 15 жовтня 2007 року, зі змінами та доповненнями від 17 березня 2008 року в розмірі 63 205,49 доларів США, за період з 01.05.2010 року по 28.02.2014 року, з яких: 21 529,95 доларів США - основний борг по кредиту, 13 122,33 доларів США, - прострочений борг по кредиту, 20 511,68 доларів США прострочені відсотки по кредиту, 8 041,53 доларів США пеня.

Стягнути з ОСОБА_4 (що зареєстрована за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний код НОМЕР_3) на користь Публічного акціонерного товариства /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" в особі ТВБВ № 10013/018 філії-Львівське обласне управління АТ "Ощадбанк" (що знаходиться за адресою: 82300 Львівська область м.Борислав вул. Шевченка, 18, ЄДРПОУ 09325703, п/р НОМЕР_2), заборгованості за кредитним договором № 1913 від 15 жовтня 2007 року, зі змінами та доповненнями від 17 березня 2008 року в розмірі 63 205,49 доларів США, за період з 01.05.2010 року по 28.02.2014 року, з яких: 21 529,95 доларів США - основний борг по кредиту, 13 122,33 доларів США, - прострочений борг по кредиту, 20 511,68 доларів США прострочені відсотки по кредиту, 8 041,53 доларів США пеня, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок з господарськими будівлями житловою площею 32,3 кв.м., загальною площею 81,7 кв.м що складається з двох житлових кімнат, двох кухонь із земельною ділянкою, кадастровий номер 4611500000:09:001:0052, площею 0,0944 га для обслуговування житлового будинку, що знаходиться за адресою по вул. Симоненка 31, в місті Трускавець Львівської області, що перебуває в іпотеці публічного акціонерного товариства /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" згідно іпотечного договору посвідченого приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу ОСОБА_14 15 жовтня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1572, зі змінами та доповненнями відповідно до додаткового договору до договору іпотеки посвідченого приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу ОСОБА_14 17 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 383, і належить на праві приватної власності ОСОБА_4 на підставі договору дарування будинку та земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Трускавецького міського нотаріального округу ОСОБА_15 28 лютого 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 101, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження, з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку".

Встановити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на підставі звіту про оцінку майна, здійсненого субєктом оціночної діяльності ТзОВ "ГАЛ-СВІТ" в розмірі 1 598 000 грн. (один мільйон п»ятсот дев»яносто вісім тисяч гривень) без ПДВ, в тому числі: вартість земельної ділянки 1 424 000 грн. без ПДВ; вартість житлового будинку 174 000 грн. без ПДВ;

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки житловий будинок з господарськими будівлями у м.Трускавець Львівської області, по вул. Симоненка,31 на час дії Закону України № 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягає виконанню.

Рішення суду в частині вирішених вимог про зміну умов кредитного договору та про відмову у виселенні зі зняттям із реєстраційного обліку залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_6 (що зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_3, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" в особі ТВБВ № 10013/018 філії-Львівського обласне управління АТ "Ощадбанк" (що знаходиться за адресою: 82300 Львівська область м.Борислав вул. Шевченка, 18, ЄДРПОУ 09325703, п/р НОМЕР_2) частину судових витрат в розмірі 4387 грн. 66 коп.

Компенсувати за рахунок держави Публічному акціонерному товариству /ПАТ/ "Державний ощадний банк України" в особі ТВБВ № 10013/018 філії-Львівського обласне управління АТ "Ощадбанк" (що знаходиться за адресою: 82300 Львівська область м.Борислав вул. Шевченка, 18, ЄДРПОУ 09325703, п/р НОМЕР_2) частину судових витрат в розмірі 4387 грн. 66 коп.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набранням рішення законної сили.

Головуючий: О.Я. Мельничук

Судді: Н.П. Крайник

ОСОБА_2