Постанова № 65078254, 28.02.2017, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2017 року м. Житомир справа № 806/445/17

категорія 6.2

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Попової О. Г.,

секретар судового засідання Бондаренко Д.А,,

за участю: представника позивачаї ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,

встановив:

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області в частині відмови у наданні ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою, викладене у листі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 25 липня 2016 року №P -2477/0-1961/6-16;

- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання вх. № Р-2446/0/5-16 від 09 березня 2016 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 02 березня 2016 року ОСОБА_2 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства на території Ємільчинської селищної ради Ємільчинського району Житомирської області за межами населеного пункту. Клопотання було зареєстровано у Головному управлінні Держгеокадастру у Житомирській області за вх. №№ Р-2446/0/5-16 від 09 березня 2016 року. Вказує, що відповідач листом від 25.07.2016 №P-2477/0-1961/6-16 відмовив позивачу в наданні такого дозволу. На думку позивача, така відмова є протиправною.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце проведення слухання повідомлений належним чином. Подав до суду письмові заперечення на адміністративний позов, в яких просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Зазначив, що оскільки земельна ділянка, на яку претендує позивач, відноситься до перспективних земель за рахунок яких планується збільшення меж смт. Ємільчине, направлена на адресу позивача відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 25.07.2016 є законною та узгоджується з положеннями ч.7 ст.118 Земельного кодексу України. (а.с. 67-69).

Протокольною ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року позивачу поновлено строк звернення до суду.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог з таких підстав.

Судом встановлено, що 02 березня 2016 року ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області подано клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства на території Ємільчинської селищної ради за межами населеного пункту. Клопотання зареєстроване Головним управлінням Держгеокадастру у Житомирській області за вх. № Р-2446/0/5-16 від 09 березня 2016 року. (а.с. 31).

За результатами розгляду клопотання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області листом за вих. №Р-2477/0-1961/6-16 від 25.07.2016 року відмовило позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.

Як встановлено зі змісту листа Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області вих. №Р-2477/0-1961/6-16 від 25.07.2016, відмова відповідача вмотивована тим, що під час розгляду клопотань про надання дозволів на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, відповідач повинен надсилати органам місцевого самоврядування запити про висловлення позиції щодо можливості надання відповідного дозволу згідно рішення Державного агентства земельних ресурсів України №2/1 від 14 жовтня 2014 року. Так, відповідно до листа №254 від 05.05.2016 року Ємільчинською селищною радою було повідомлено, що зазначені у клопотанні земельні ділянки входять до перспективних земель та плануються для введення в межі смт. Ємільчине для розширення меж населеного пункту у встановленому Законом порядку. Також, Ємільчинською селищною радою додатково зазначено, що після введення вказаних земель в межі смт. Ємільчине, земельні ділянки першочергово будуть надані учасникам бойових дій (а.с. 38 та зворот).

Не погоджуючись із вказаним рішенням та вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся із позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею1 Закону України "Про особисте селянське господарство" від 15.05.2003 №742-IV визначено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Статтею 2 Закону України "Про особисте селянське господарство" визначено, що відносини, пов'язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до частин 1, 2, 3 статті 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно приписів ч.1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною 1 статті 117 Земельного кодексу України встановлено, що передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У відповідності до ч.4 ст. 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Згідно ч.6 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч.7 ст. 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Пунктом "б" частини 1 статті 121 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, зокрема для ведення особистого селянського господарства - не більше 2 гектарів.

Здійснивши системний аналіз правових норм, суд зазначає, що з метою реалізації права громадян на отримання (придбання) у власність земельної ділянки останній звертається з відповідною заявою чи клопотанням до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Відповідно до наявних у матеріалах справи доказів, позивачем до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області було подано клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства з правом передачі у власність, до якої було додано: копію паспорта, копію ідентифікаційного коду, копія посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), викопіювання з публічної кадастрової картки України із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки. (а.с. 31).

Судом встановлено, що відмова відповідача у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою зумовлена тим, що Ємільчинська селищна рада заперечувала проти надання згоди та таку розробку у зв'язку з тим, що зазначені у клопотанні земельні ділянки входять до перспективних земель, які плануються для введення в межі смт. Ємільчине внаслідок розширення меж населеного пункту у встановленому Законом порядку. (а.с. 37).

Відповідно до змісту положень ч. 7 ст.118 Земельного кодексу України законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Крім того, відповідно до довідки Відділу Держгеокадастру в Ємільчинському районі Житомирської області від 27.04.2016 року, бажана до відведення з правом передачі у власність позивачу земельна ділянка за функціональним призначенням є землями сільськогосподарського призначення, є вільною від забудови, не передана у власність чи користування третім особам, земельна ділянка, яку бажає отримати у власність позивач, знаходиться в державній власності (землі запасу) за межами населеного пункту смт. Ємільчине Житомирської області (а.с. 33).

На підставі вищезазначеного суд дійшов висновку, що зазначена у листі №P-2477/0-1961/6-16 від 25.07.2016 підстава відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою не відноситься ні до однієї з підстав, визначених ч.7 ст.118 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III, оскільки відповідачем не надано жодних проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, а саме: внаслідок розширення меж населеного пункту смт. Ємільчине за рахунок земель зазначених у клопотанні позивача.

Враховуючи вищевикладене, Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області протиправно відмовило ОСОБА_2 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстав, що не передбачені законодавством, оскільки посилання на перспективність земель, що плануються для введення в межі смт. Ємільчине, внаслідок розширення меж населеного пункту є необґрунтованими, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області в частині відмови у наданні ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою, викладене у листі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 25 липня 2016 року №P -2477/0-1961/6-16 підлягають задоволенню.

Стосовно вимоги позивача щодо зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання вх. № Р-2446/0/5-16 від 09 березня 2016 року, суд зазначає наступне.

У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Суд зазначає, що позивач, заявляючи другу позовну вимогу, фактично просить суд втрутитися у дискреційні повноваження Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області щодо надання або відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

Суд вважає, що задоволення даної позовної вимоги фактично порушить закріплені законом виключні повноваження Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області щодо здійснення дозвільної діяльності на розробку проекту землеустрою та зобов'яже відповідача вчинити дії поза встановленою чинним законодавством процедурою.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги щодо зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання вх. № Р-2446/0/5-16 від 09 березня 2016 року слід відмовити.

Водночас, з метою захисту та недопущення порушення прав, свобод та законних інтересів позивача, суд зазначає наступне.

Згідно ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Здійснивши системний аналіз позовних вимог, оцінивши наявні у матеріалах справи докази та обставини справи в сукупності, суд дійшов висновку, що заявляючи позовну вимогу зобов'язання Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою згідно клопотання вх. № Р-2446/0/5-16 від 09 березня 2016 року позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права, який суперечить вимогам чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладене та з метою повного захисту прав, свобод і інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_2 № P - 2439/0/5-16 від 02 березня 2016 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із прийняттям рішення у відповідності до вимог Земельного кодексу України.

Статтею 86 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч.1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Позивачем належним чином доведено, наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, а відповідачем не спростовано протиправність відмови Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області у наданні ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою, оформлену листом № P-2477/0-1961/6-16 від 25 липня 2016 року, а тому позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання судових витрат суд зазначає наступне.

Згідно з ч.1 ст. 87 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Представник позивача в судовому засіданні зазначив, що 05.12.2016 між ним та фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 було укладено договір №05/12-1 про надання правової допомоги, копія якого наявна в матеріалах справи (а.с.40-41). З огляду на те, що умови договору виконані у повному обсязі, 09.12.2016 сторони склали акт виконаних робіт за вказаним договором (а.с.43-44), а позивач сплатив фізичній особі підприємцю ОСОБА_5 420,00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією №0.0.6642108011 від 05.12.2016 (а.с. 82).

Статтею 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому матеріали справи повинні містити докази на підтвердження виконаних об'ємів робіт, їх кількості та видів.

Окрім того, витрати на правову допомогу відшкодовуються лише в тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася в справі тими особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам.

З урахуванням наявного у справі договору про надання правової допомоги, платіжного доручення та акта виконаних робіт, суд дійшов висновку, що вимога щодо відшкодування позивачу витрат на правову допомогу у розмірі 420,00 грн. підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 11, 71, 86, 90, 158-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України,

постановив:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області у наданні ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою, оформлену листом № P-2477/0-1961/6-16 від 25 липня 2016 року.

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_2 № P - 2439/0/5-16 від 2 березня 2016 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із прийняттям рішення у відповідності до вимог Земельного кодексу України.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на користь ОСОБА_2 420,00 грн. витрат на правову допомогу.

Постанова набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції у порядку, визначеному статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя О.Г. Попова

Повний текст постанови виготовлено: 02 березня 2017 р.