Рішення № 65040667, 01.02.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.02.2017Справа №910/23046/16

За позовом Міністерства Оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО"

про стягнення пені в сумі 55 238,40 грн.

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

Від позивача: не з'явилися;

Від відповідача : Музика М.В. - представник, довіреність №12 від 24.01.2017р.

В судовому засіданні на підставі ч.2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Міністерство оборони України звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО" про стягнення пені у розмірі 55 238,40 грн., а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 378,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору №286/3/15/406 про поставку для державних потреб від 30.04.2015 в частині порушення термінів поставки товару, в зв'язку з чим позивачем на підставі умов Договору нараховано пеню у зазначеному вище розмірі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/23046/16 та призначено до розгляду на 26.01.2017.

У судому засіданні 26.01.2017 оголошено перерву до 15.02.2017.

У судове засідання 26.01.2017 з'явився уповноважений представник позивача.

Уповноважений представник позивача у судове засідання 26.01.2017 не з'явився.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 26.01.2017 позивач повідомлений належним чином, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою представника позивача про оголошення перерви в судовому засіданні б/н від 26.01.2017.

У судові засідання 26.01.2017 та 15.02.2017 з'явився уповноважений представник відповідача.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 26.01.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшли клопотання про долучення документів до матеріалів справи №27 від 24.01.2017 та відзив на позовну заяву №28 від 24.01.2017, в якому відповідач підтверджує поставку товару за Договором та частково заперечував проти позовних вимог, зазначаючи про невірний період нарахування пені, окрім того у відзиві міститься клопотання про розстрочку виконання рішення, в якому останній просить відмовити в задоволенні позову в частині стягнення пені у розмірі 6 904,80 грн., застосувати ст. 83 ГПК України в частині зменшення розміру стягуваної суми пені на 50% та розстрочити виконання рішення суду на один рік шляхом встановлення сплати рівними частинами. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 15.02.2016 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи №68 від 13.02.2017 податкової декларації ТОВ «ІСО» з податку на прибуток підприємства за 2016 рік, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Від позивача заяв та клопотань процесуального характеру на час проведення судового засідання 15.02.2017 до суду не надходило.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час проведення 15.02.2017 суду не надано.

Про поважні причини неявки представника позивача в судове засідання 15.02.2017 суд не повідомлено.

Відповідно до 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно п. 3.9.2 Постанови № 18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника позивача в судове засідання обов'язковою не визнавалась, останній не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, беручи до уваги те, що представник відповідача проти розгляду справи за відсутності представника позивача не заперечував, суд здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника позивача, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд оголошував перерву в судовому засіданні, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Суд зазначає, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду його позову, не є в подальшому підставою для скасування судового рішення, прийнятого за відсутності представника сторони спору.

Клопотання від представників сторін про здійснення фіксації судового засідання технічними засобами до суду не надходило. Засідання господарського суду по розгляду даної справи проведено без фіксації технічними засобами. Судовий процес відображено у протоколі судового засідання.

Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представників відповідача та позивача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представники сторін в судових засіданнях повідомили суду, що права та обов'язки стороні зрозумілі.

Відводу судді представниками сторін не заявлено.

В судовому засіданні 15.02.2017 представник відповідача частково заперечив проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, надав відповіді на питання суду.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників позивача та відповідача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані сторонами докази та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

В С Т А Н О В И В:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, відповідно до рішення комітету з конкурсних торгів Міністерства оборони України (витяг з протоколу від 10.09.15р. № 75/434/16) 21 вересня 2015р. між Міністерством оборони України (замовник за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ІСО» (постачальник за договором, відповідач у справі) було укладено Договір № 28632/15/406 від 21.09.2015 про поставку для державних потреб матеріально-технічних засобів речової служби (за кошти Державного бюджету України), відповідно до умов п. 1.1 якого постачальних зобов'язується у 2015 році поставити Міністерству оборони України одяг верхній, інший, чоловічий і хлопчачий (лот 6. Костюм літній польовий), а замовник забезпечити приймання та оплату товару в кількості, у строки, вказані у Договорі.

Розділами 2 - 8 Договору сторони узгодили умови щодо якості товару, ціни договору, порядок здійснення оплати, поставки товару, права та обов'язки сторін, відповідальність сторін тощо.

Пунктом 10.1 Договору, в редакції Додаткової угоди №2 від 21.12.2015 передбачено строк його дії до 31.03.16 р., в частині проведення розрахунків до повного їх завершення.

Вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб.

Судом встановлено, що укладений сторонами Договір за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 Цивільного кодексу України визначається, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Відповідно до п. 1.2 Договору номенклатура товару, передбаченого до поставки за договором, вимоги до товару, строки поставки визначаються специфікацією, згідно з якою ціна товару костюм літній польовий в кількості 10 000 шт. по ціні 575,40 грн. без ПДВ за одиницю, становить 5 754 000,00 грн. без ПДВ, а строк постачання - до 15.12.2015 включно.

Додатково до Договору між сторонами було підписано додаток 1 «Рознарядка Міністерства оборони України за Специфікацією», за умовами якої замовником та постачальником погоджено місце постачання товару, адресу, кількість та строки поставки товару в загальній кількості 10 000 шт. в строк до 15.12.15 р. (включно).

Крім того, між сторонами було підписано додаток 2 «Ростовка Міністерства оборони України за Специфікацією» та додаток №3 «Графік постачання костюмів літніх польових».

09 жовтня 2015 року сторонами укладено Додаткову угоду №1 до Договору від 21.09.2015 №286/3/15/406, якою пункт 4.3 розділу IV «Порядок здійснення оплати» викладено в новій редакції.

Умовами пп. 5.1, 5.2 Договору сторони погодили, що товар постачається на умовах DDP - склад замовника відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню термінів "Інкотермс" у редакції 2010 року згідно з положеннями договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами, тощо. Строк поставки товару визначений у специфікації договору.

Місцем поставки товару є центри забезпечення речовим майном та об'єднані центри забезпечення Міністерства оборони України, що визначені в рознарядці Міністерства оборони України, яка є невід'ємною частиною цього договору, згідно з розрахунком поставки та обов'язковим дотриманням передбачених нею вимог до асортименту, кількості, адреси одержувачів замовника та черговості відвантажень.

Датою поставки товару вважається дата, вказана одержувачем замовника у акті приймального контролю якості товару та видатковій накладній постачальника (п. 5.3 Договору).

За змістом п. 2.7 Договору приймання товару оформлюється актом приймального контролю (якості), який повинен бути складений військовим представництвом Міністерства оборони України. Належним чином оформлений і підписаний акт є підтвердженням приймання товару по якості та направляється замовнику після відправки товару разом з рахунком-фактурою.

Згідно п. 2.8 вказаного Договору приймання товару за кількістю та якістю у всіх випадках, які не врегульовані положеннями цього Договору, здійснюється одержувачем замовника відповідно до вимог Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю (затверджена постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.65 №П-6) та Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затверджена постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.66 №П-7). Належним чином оформлені документи (видаткова накладна постачальника та повідомлення-підтвердження) є підтвердженням приймання та оприбуткування за обліком товару.

Отже, судом за матеріалами справи встановлено та підтверджено представником відповідача в судовому засіданні, що на виконання умов вищевказаного Договору відповідач зобов'язався поставити замовнику товар в строк до 15.12.15 р. (включно) на загальну суму 6 904 800,00 грн. (без ПДВ).

При цьому умовами п.п. 6.3.1 п.6.3 Договору визначений обов'язок постачальника забезпечити поставку товару у встановлені Договором строки, якому кореспондує передбачений п.п.6.1.2 п.6.2 Договору обов'язок замовника прийняти поставлений товар згідно з належним чином оформленим і підписаним актом приймального контролю якості товару.

Як встановлено судом за матеріалами справи та підтверджено представником відповідача в судовому засіданні, на виконання умов вищевказаного Договору відповідачем було поставлено позивачу товар - костюм літній польовий в кількості 5000 комплектів на загальну суму 3 452 400,00 грн., що підтверджується підписаним уповноваженими представниками сторін та скріпленим відповідача актом приймального контролю якості №2 від 22 грудня 2015 року, оголошенням № 2 та повідомленням № 2, згідно яких зазначені в акті вироби в кількості 5000 комплектів прийняті на відповідальне зберігання 22.12.2015, завезені на склад В/ч А 1361 м. Харків та взяті на облік 23.12.15 р., тобто з порушенням визначеного Договором строку постачання.

При цьому доказів зміни сторонами строку постачання товару згідно Договору, графіку постачання та специфікації матеріали справи не містять.

Окрім того у відповідності до умов Договору на підтвердження факту поставки товару у матеріалах справи також наявна копія видаткової накладної №93 від 23 грудня 2015 р. на загальну суму 3 452 400,00 грн., підписаної представниками постачальника, замовника та засвідчена печатками сторін Договору.

Згідно ч. 1 ст. 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Відповідно до ч.1 ст. 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як зазначено в п. 5.8 Договору, датою поставки товару вважається дата вказана одержувачем у акті приймального контролю та у видатковій накладній постачальника.

В свою чергу заперечень щодо факту поставки товару за вказаною видатковою накладною та актом приймального контролю якості позивачем суду не надано.

Доказів пред'явлення претензій щодо якості та кількості поставки товару, а також заперечень щодо наявності передбачених пунктами 2.3, 2.7 Договору документів від позивача до суду не надходило.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ІСО» умов Договору в частині кількості та якості поставленого товару з боку позивача відсутні.

Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (частина 2 наведеної норми).

Згідно з положеннями п. 4.1 Договору розрахунки за фактично поставлений товар проводяться протягом 30 банківських днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом видатків) з дати надання постачальником замовнику належним чином оформленого рахунку-фактури на відвантажений товару, підписаного керівником та головним бухгалтером постачальника.

Поряд зі цим станом на час проведення судового засідання 15.02.17р. докази наявності претензій відповідача як постачальника з питань здійснення оплати та/або спору щодо заборгованості позивача з оплати поставленого відповідачем товару в матеріалах справи відсутні.

При цьому суд зазначає, що спір у даній справі стосується порушення відповідачем своїх зобов'язань за Договором в частині своєчасної поставки товару, які, враховуючи вищезазначені умови Договору, в свою чергу, жодним чином не ставляться в залежність від виконання Міністерством оборони України обов'язків з оплати вартості відвантаженого товару за Договором.

При цьому, як зазначено позивачем в позовній заяві, відповідачем прийняті на себе на підставі укладеного між сторонами Договору зобов'язання з поставки товару Міністерству оборони України вказаного вище товару виконані з порушенням строків поставки, які були обумовлені умовами Договору, укладеного між сторонами.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч.1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.2 ст. 193 ГКУ кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Як визначено умовами Договору, зокрема, п. 7.2, у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов'язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (штраф, пеня) у розмірах, передбачених п. 7.3 Договору.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представником відповідача в судовому засіданні, станом на момент подання позовної заяви відповідач свої зобов'язання щодо поставки товару у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору не виконав, в результаті чого позивачем нараховано відповідачу 55 238,40 грн. пені, які позивач просив стягнути в позовній заяві.

У відповідності до ст. 124, пп. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження належного та вчасного виконання зобов'язань за Договором, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки № 286/3/15/406 про поставку товарів для державних потреб (за кошти Державного бюджету України) від 21.09.2015 та/або Додаткової угоди до нього або окремих їх положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору та Додаткової угоди на час його підписання з боку сторін відсутні.

В свою чергу суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Судом звертається увага, що відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Тобто відповідач, здійснюючи господарську діяльність, однією зі складових якої є укладення господарських договорів, мав передбачити пов'язані із цим ризики, зокрема, наявність реальної можливості виконання умов спірного Договору, а саме щодо здійснення фактичної поставки товару в строк, визначений умовами Договору.

Як передбачено приписами ч. 1 ст. 212 Цивільного кодексу України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Отже, за висновками суду умови Договору в частині визначеної сторонами дати поставки товару - 15.12.15р. не містять жодних відкладальних обставин у розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України, а також чітко вказують на відсутність будь - яких підстав для невчинення дій з поставки/вчасної поставки товару.

Суд зазначає, що за приписами ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Пунктом 10.1 Договору, в редакції Додаткової угоди №2 від 21.12.2015 передбачено строк його дії до 31.03.16 р., в частині проведення розрахунків до повного їх завершення.

Зміни і доповнення до Договору, як визначено п. 11.2 Договору вносяться тільки у письмовій формі шляхом укладення відповідних додаткових угод, які будуть додаватися до тексту як невід'ємні його частини.

При цьому, оскільки доказів укладення між сторонами Додаткових угод про зміну та/або продовження строку дії спірного Договору, а також можливості автоматичного продовження останнього матеріали справи не містять, за висновками суду Договір припинив свою дію 31.03.16р.

Також суд зауважує, що згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином. Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

За загальним правилом зобов'язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 Цивільного кодексу України, ст. 202 Господарського кодексу України). Ці підстави наведено у ст. ст. 599 - 601, 604- 609 ЦК України.

Системний аналіз зазначених норм приводить до висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов'язання, що лишилось невиконаним, як закінчення строку дії договору.

Отже, враховуючи системний аналіз вказаних норм суд доходить висновку, що строк дії договору та строк виконання зобов'язання за договором не є тотожним.

Саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін цього правочину, зокрема, щодо поставки товару та не звільняє сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов'язку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 року у справі №904/5381/14 та постанові Вищого господарського суду України від 11.11.2015 у справі №910/5187/15-г.

Окрім цього суд зазначає, що згідно приписів ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (ч. 2 ст. 216 Господарського кодексу України).

Відповідно до положень ч. ч. 1, 4 ст. 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (ст. 218 Господарського кодексу України).

Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно п.1 ст. 546, ст. 547 Цивільного кодексу виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч.1 ст. 548 Цивільного кодексу).

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 7.3.4 Договору сторони погодили, що за порушення строків виконання зобов'язання постачальник сплачує пеню в розмірі 0,2 % від вартості недопоставленого товару за кожну добу затримки, а за прострочення понад 10 днів з постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7 % вказаної вартості договору.

В свою чергу сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням обов'язків, не звільняють сторони від виконання зобов'язань за договором, крім випадків, передбачених законодавством України та Договором (п. 7.3.6 Договору).

Суд зазначає, що відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Зокрема, пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач в порушення умов Договору у визначений строк поставку товару за Договором не здійснив, а отже є таким, що прострочив виконання зобов'язання.

За приписами ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Як зазначено у п. 2.2 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова № 14) господарським судам необхідно мати на увазі, що штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 Господарського кодексу України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

При цьому відповідно до ст. 3 Закону України «Про Збройні сили України» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, та яке в межах своїх повноважень, визначених ст. 10 вказаного Закону, зокрема, забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України.

Так, як зазначалось судом вище, пунктом 7.3.4 Договору сторони погодили, що за порушення строків виконання зобов'язання постачальник сплачує пеню в розмірі 0,2 % від вартості недопоставленого товару за кожну добу затримки, а за прострочення понад 10 днів з постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7 % вказаної вартості договору.

Із встановлених судом обставин вбачається, що між сторонами виникли правовідносини поставки, в межах яких відповідач повинен був поставити товар. При цьому суд звертає увагу, що зобов'язання поставити товар за своєю природою не є грошовим зобов'язанням.

Та обставина, що за порушення передбаченого строку поставки товару постачальник сплачує покупцю неустойку у вигляді пені у розмірі 1 % від вартості непоставленого товару, з якого допущено прострочення виконання за кожен день такого прострочення не перетворює цю неустойку в пеню за порушення грошового зобов'язання, так само, як і обов'язок постачальника поставити товар не стає грошовим зобов'язанням.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 03 грудня 2013 у справі №с908/43-13-г.

Отже, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої п.п. 7.3.4 Договору штрафної санкції у вигляді пені.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо поставки продукції у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення пеню в сумі 55 238,40 грн. за період з 15.12.15 р. по 23.12.15 р., який він просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

Згідно п. 1.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (далі - Постанова № 14) з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В свою чергу, відповідачем подано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог, відповідно до якого відповідач вважає розрахунок позивача помилковим, оскільки, за його твердженням, кількість прострочених днів складає сім днів, відтак пеня, за його розрахунком складає 48 333,60 грн.

Суд зазначає, що відповідно до абзацу 1 пункту 1.9 Постанови №14 день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені. Таким чином, при розрахунку розміру інфляційних та процентів річних слід виключати день фактичної оплати із розрахунку періоду прострочення.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Згідно з частиною 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Із системного аналізу наведених приписів чинного законодавства вбачається, що день фактичної поставки товару та граничний строк виконання зобов'язань не включається до періоду часу, за який може здійснюватися стягнення пені.

Як вбачається із наданого позивачем розрахунку пені, суму заявлених до стягнення грошових коштів було обчислено позивачем з урахуванням дня фактичної поставки товару, а саме 23.12.2015, що суперечить нормам чинного законодавства.

Отже, зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що нарахування позивачем пені за день фактичної поставки товару, є безпідставним, оскільки відповідний розрахунок здійснюється у днях, протягом яких не виконувалось (неналежно виконувалось) зобов'язання, нарахування за весь день (24 години) прострочення, а здійснення поставки в даний день виключає правомірність нарахування пені за 24 години цього дня, нарахування можуть здійснюватись лише за кожен повний день прострочення. Тобто суб'єкт господарських відносин шляхом вчинення дій, проведених належним чином, припиняє таке зобов'язання, та день належного виконання зобов'язання не може бути днем його прострочення.

При цьому суд зазначає, що позивачем невірно визначено початок періоду та тривалість прострочення, оскільки відповідно до п. 5.8 Договору, датою поставки товару вважається дата вказана одержувачем у акті приймального контролю та у видатковій накладній постачальника, та якою згідно даних вказаних документів є 23.02.2015, отже період прострочення визначається з 16.12.2015 по 22.02.2015 включно та становить 7 днів.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства, обмеженого судом з урахуванням приписів ч.1 ст. 255 Цивільного кодексу України становить 48 333,60 грн. пені, а отже є меншим, ніж заявлено до стягнення позивачем в сумі 55238,40 грн., тому позовні вимоги в частині стягнення пені за несвоєчасну поставку товару за Договором розглядаються судом у вказаному визначеному розмірі, а саме 48 333,60 грн. пені.

Окрім цього, розглянувши заявлене у відзиві Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО" клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій за порушення строку поставки товару суд зазначає, що відповідно до статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки (до якої віднесено штраф і пеню) встановлюється договором або актом цивільного законодавства і може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Стаття 233 Господарського кодексу України також встановлює, що у разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Пункт 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України надає суду право у виняткових випадках зменшувати розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Згідно п. 3.17.4. Постанови № 18 вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Крім того, ця процесуальна норма може застосовуватись виключно у взаємозв'язку (сукупності) з нормою права матеріального, яка передбачає можливість зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), а саме частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України і статтею 233 Господарського кодексу України. Якщо відповідні санкції застосовуються не у зв'язку з порушенням зобов'язання, а з інших, передбачених законом підстав (наприклад, за порушення вимог конкурентного законодавства), їх розмір не може бути зменшено судом. У резолютивній частині судового рішення зазначається про часткове задоволення позову і розмір суми неустойки, що підлягає стягненню. Судовий збір у разі зменшення судом розміру неустойки покладається на відповідача повністю, без урахування зменшення неустойки.

За приписами ч.4 ст. 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Як встановлено судом, обґрунтовуючи подану заяву відповідач посилався на скрутний фінансовий стан останнього, а саме настання важного фінансового стану сталось внаслідок порушення, зокрема, позивачем, своїх зобов'язань за укладеними договорами в частині оплати поставленого ТОВ «ІСО» товару, а також високого фінансового навантаження. На підтвердження свого клопотання, ТОВ «ІСО» надано копію податкової декларації з податку на прибуток підприємства за 2016 рік.

З огляду на вищевикладене, приймаючи до уваги значний розмір наявної заборгованості відповідача та надані останнім відомості про фінансовий стан, часткове визнання позову відповідачем та зважаючи на незначність періоду прострочення виконання, а також поведінку винної сторони,суд, враховуючи інтереси обох сторін у справі, з огляду на обов'язковість виконання рішення суду, керуючись ч. 1 ст. 233 ГК України, ч. 3 ст. 551 ЦК України, п. 3 ст. 83 ГПК України прийшов до висновку про можливість зменшення на 50% розміру заявленої до стягнення пені та задоволення позову в цій частині в розмірі 24166,80 грн. пені.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань з поставки товару за Договором у встановлений строк та правомірність нарахованої в зв'язку з цим пені, розмір заборгованості зі сплати якої відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів вчасної поставки товару відповідач суду не представив, як і належних та допустимих доказів, що спростовують вищевикладені обставини, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований та зважаючи на часткове визнання позову відповідачем, тому, враховуючи наслідки застосування судом приписів ст. 83 ГПК України, суд доходить висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню в сумі 24166,80 грн.

В свою чергу, щодо викладеного відповідачем в відзиві на позовну заяву № 28 від 24.01.17р. клопотання про розстрочку виконання рішення на один рік рівним частинами суд зазначає, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право відстрочити або розстрочити виконання рішення.

Згідно зі статтею 121 Господарського процесуального кодексу України при наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 р. № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" (далі - Постанова № 9) господарський суд на підставі статті 121 ГПК має право за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за власною ініціативою у виняткових випадках залежно від обставин справи відстрочити, розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання.

Вказаними нормами визначено процесуальну можливість вирішення питань, пов'язаних з проблемами, що виникають під час виконання рішення господарського суду. У процесі виконання рішення ймовірне виникнення обставин, що ускладнюють виконання чи роблять його неможливим.

Господарським процесуальним кодексом України не визначено переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнення його виконання, у зв'язку з чим суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами статті 43 вказаного Кодексу, і за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення чи унеможливлюють його, господарський суд має право, зокрема, розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови.

Враховуючи викладене у пункті 7.1.2. постанови № 9 розстрочка означає виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини повинні визначатись господарським судом. При цьому слід мати на увазі, що розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).

Як зазначено в пункті 7.2 постанови № 9, підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК України, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Особа, яка подала заяву про розстрочку або відстрочку виконання рішення, повинна довести наявність обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення господарського суду у даній справі, тобто тягар доказування покладається саме на особу, яка подала заяву про розстрочку виконання рішення. Доказування повинно здійснюватися за загальними правилами відповідно до статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України.

Так, за змістом статті 32 Господарського процесуального кодексу України наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору встановлюються на підставі доказів - фактичних даних.

Суд при прийнятті рішення враховує, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Як встановлено судом, в обґрунтування поданого клопотання про розстрочення виконання рішення відповідач посилається на той факт, що товариство перебуває у скрутному фінансовому становищі, зокрема, має значну заборгованість перед контрагентами та банками, а також заборгованість Міністерства оборони України як одного з основних покупців перед відповідачем складає 10 194 216,00 грн., на підтвердження чого ТОВ «ІСО» надано відповідні докази.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги встановлені судом обставини щодо несприятливого фінансового становища відповідача, господарський суд, враховуючи інтереси обох сторін у справі, дійшов до висновку, що заявником доведено наявність виняткових обставин, що ускладнюють виконання рішення суду та роблять його неможливим, в зв'язку з чим клопотання відповідача про розстрочення виконання рішення суду на 1 рік рівними платежами, згідно запропонованого відповідачем графіку, підлягає задоволенню.

Приймаючи до уваги, що спір виник з вини відповідача, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

При цьому судом враховано п.2.4 Постанови № 14, згідно положень якого розмір неустойки може бути зменшений за рішенням господарського суду (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України, пункт 3 статті 83 ГПК), судовий збір в разі зменшення судом розміру пені покладається на відповідача повністю, без урахування зменшення такого розміру.

Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 33, 43, 49, 82-85, 116, 121 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО" (01023, м. Київ, вул. Червоноармійська, буд. 139, оф.345 код ЄДРПОУ 35920687) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6, код ЄДРПОУ 00034022) 24166 (двадцять чотири тисячі сто шістдесят шість) грн. 80 коп. пені, розстрочивши виконання рішення по цій справі строком на 12 місяців за наступним графіком:

- березень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- квітень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- травень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- червень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- липень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- серпень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- вересень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- жовтень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- листопад 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- грудень 2017 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- січень 2018 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

- лютий 2018 р. - 2013,90 (дві тисячі тринадцять) грн. 90 коп.;

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ІСО" (01023, м. Київ, вул. Червоноармійська, буд. 139, оф.345, код ЄДРПОУ 35920687) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6, код ЄДРПОУ 00034022) 1378,00 грн. судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 27 лютого 2017 р.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон