Ухвала суду № 65022436, 28.02.2017, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Шеремет А.М., Ковальчук Н.М.

секретар судового засідання: Москалик Т.В.

за участі: представника відповідача,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 грудня 2016 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Чубай Олександр Степанович; про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на квартиру,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Рівненського міського суду від 6 грудня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено в позові до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Чубай О.С.; про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на квартиру.

У поданій на рішення апеляційній скарзі фактично позивач покликався на його необґрунтованість і незаконність через порушення судом норм матеріального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків обставинам справи.

На її обґрунтування зазначав про неврахування судом тих обставин, що факт дарування ним та його дружиною на користь відповідача квартири АДРЕСА_1 зобов'язував обдаровувану доглядати і утримувати того з подружжя дарувальників, хто залишиться після смерті другого з них. Після смерті дружини позивач почав проживати у відповідача, яка є його дочкою, в іншому населеному пункті. Там до нього віднеслися не так, як він вважав за потрібне, тобто за ним не доглядали належним чином і його не утримували, хоча він надавав їй щомісяця 2 000 гривень.

Згодом з наведених міркувань та під тиском відповідача він припинив проживати разом з сім'єю ОСОБА_2 і повернувся назад в м. Рівне, де мешкає і зараз.

Оскільки відповідач належно не виконує своїх обов'язків з довічного утримання його, що повинно було бути зазначено в оспорюваному договорі, однак з незрозумілих причин нотаріус ці умови в правочині не відобразив, вважав достатніми підстави для визнання договору дарування недійсним.

Тому просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким визнати договір дарування недійсним і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь в справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи позивача, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції правильно виходив з того, що пред'явлений ОСОБА_1 позов не ґрунтується на обставинах справи та вимогах закону, а тому залишив його без задоволення.

Як обґрунтовано встановлено судом, 9 серпня 1993 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 набули право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 56, 8 кв.м, житловою - 41, 6 кв.м. Ця обставина, крім її визнання сторонами, також засвідчена відповідним свідоцтвом, виданим тоді ж Фонду державно-комунального житла Управи Рівненської міської ради народних депутатів і зареєстрованим в реєстровій книзі за №2-387 (а.с. 8).

15 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (батьки) з одної сторони та ОСОБА_2 (дочка) з другої сторони укладено договір дарування, за умовами якого дарувальники безоплатно передали у власність обдаровуваній, а остання прийняла в дар, належну ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1. Даний договір того ж числа посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Чубаєм О.С. і зареєстрований у реєстрі за №606 (а.с. 5-5, зв.).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, про що свідчить відповідне свідоцтво НОМЕР_1 (а.с. 7).

Місцевим судом при вирішенні спірних правовідносин з'ясовано, з повнотою і правильністю чого згодна і колегія суддів, що договір не укладався під впливом тяжких для дарувальників обставин; договір не є наслідком зловмисної домовленості сторін, вчинення цього правочину не суперечить правам і інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних осіб; сторони ствердили, що договір укладається не "про людське око", не приховує іншу угоду та відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (пункт 5 договору). ОСОБА_2 у пункті 8 договору підтвердила факт прийняття дарунка шляхом одержання документів на квартиру та ключів від неї, ще до моменту підписання та нотаріального посвідчення даного договору.

Положення ст.ст. 717, 718, 719, 722, 728 ЦК України щодо договору дарування, ст.ст. 234, 235 ЦК України щодо недійсності фіктивного та удаваного правочину, ст. 377 ЦК України та ст. 174.6 ПК України сторонам нотаріусом роз'яснено (пункт 12).

Згідно зі ст.ст. 717-719, 722 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Договір нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, що посвідчують право власності на річ, або інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Оспорюючи договір дарування шляхом пред'явлення у червні 2016 року позову про визнання недійсним договору дарування квартири, ОСОБА_1 покликався на те, що він не мав наміру укласти з ОСОБА_2 договір дарування, адже мав на увазі укладання договору довічного утримання. Тобто вважав, що договір дарування укладено з метою приховати договір довічного утримання, що малося насправді, а тому оспорюваний правочин є удаваним.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п. 25 своєї постанови від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Тобто, на думку колегії суддів, закон прямо не вказує про недійсність удаваного правочин, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Тому звернення позивача до суду із позовом про визнання договору дарування квартири недійсним з тих мотивів, що цей правочин є удаваним, не відповідає можливими способам захисту суб'єктивного цивільного права, передбачених законом.

Суперечить передбаченим матеріальним законом способам судового захисту порушеного особистого права й вимоги про скасування договору дарування, на чому також наполягав ОСОБА_1

Так, стаття 16 ЦК України визначає право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу, а також встановлює належні способи їх захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав слід розуміти закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Таким чином, похідна вимога позову про застосування наслідків недійсності удаваного договору, який він вважає недійсним, - на чому наполягає ОСОБА_1, також правильно судом залишено без задоволення.

Більше того, жодних фактичних даних, які би спростовували би правомірність договору дарування, позивач не надав, а судом не було здобуто.

Інших матеріально-правових вимог, зокрема про розірвання договору дарування чи визнання його удаваним або дійсним того правочину, який насправді мався на увазі, позивач у судовому засіданні не заявляв.

Згідно зі ст.ст. 10, 11 і 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тому не заслуговують на увагу і спростовуються правильністю висновків суду доводи апеляційної скарги про те, що укладаючи договір дарування контрагенти насправді мали на увазі факт укладення договору довічного утримання.

Не можна погодитися і з посиланнями позивача на правову позицію, зафіксовану 27 квітня 2016 року в постанові Верховного Суду України в справі №6-372цс16, оскільки вона стосується зовсім інших правовідносин - правових наслідків правочину, вчиненого під впливом помилки (ст. 229 ЦК України).

Окрім того, судом правильно встановлено, що пункт 10 договору дарування надав обдаровуваній право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Тобто будь-яких обмежень ОСОБА_1 для користування спірною квартирою встановлено не було. Більше того, ОСОБА_2 не створює йому жодних перешкод у реалізації цього речового права, дозволивши позивачу там проживати і використовувати майно за цільовим призначенням.

Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, про необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права відповідача, є неприйнятними для апеляційного суду.

Підставою для відхилення апеляційної скарги відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення.

Керуючись ст.ст. 3, 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Рівненського міського суду 6 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: