Постанова № 65013236, 28.02.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/2233/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Стеценко О. О.

28 лютого 2017 року Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді -Шеметенко Л.П. судді -Потапчука В.О. судді -Шляхтицького О.І. при секретарі - Алексєєвої Т.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду першої інстанції з адміністративними позовами до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 227-16 від 19.04.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним, зобов'язання прийняти відносно нього рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 зазначив, що він є громадянином Сирії, та в його країні йде війна, аеропорти закриті. Батьки разом із сестрою виїхали до Саудівської Аравії, оскільки у Сирії не має заробітку. Брати та дядько були викрадені у 2012-2013 роках та до даного часу від них не має повідомлень. Дім, в якому проживав позивач зруйнований, як і весь район Хараста м. Дамаск. Позивач вважає, що інформація по країні походження підтверджує наявність підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на зазначене, позивач вважає, що рішення Державної міграційної служби України № 227-16 від 19.04.2016 року є протиправним та підлягає скасуванню.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначив, що аналіз особової справи заявника вказує на те, що йому в країні громадського походження нічого не погрожувало та не погрожує, будь-які катування його не очікують, крім того, особисто заявникові ніхто не погрожував та не переслідував. За результатами розгляду особової справи працівниками ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що виїзд заявника обумовлений здобуттям вищої освіти на території України та встановлено відсутність підстав, за якими особа може бути визнана біженцем та заявник не може довести існування загроз життю, безпеці чи свободи, передбачених п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для надання додаткової форми захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 227-16 від 19.04.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_4 особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, місце народження Саудівська Аравія, м. Альджоф, адреса проживання на період вибуття - Сирія. За національністю - курд, за віросповіданням - ісламіст, має вищу освіту, неодружений, військовозобов'язаний. Службу в армії не проходив, але зробив офіційний внесок за строкову службу в армії.

Позивач проживав до 1993 року у Саудівській Аравії, потім разом із родиною повернувся до Сирії.

Вперше на територію України прибув у 2002 році легально, на підставі національного паспорту та візи № 000724050, № 005474507, авіарейсом м. Жадда-Стамбул-Донецьк, пункт перетину кордону - міжнародний аеропорт м. Донецьк, звідки рейсовим автобусом дістався до міста Запоріжжя.

В 2003 році вступив на підготовчий факультет міжнародних відносин Державного університету ім. І.І. Мечникова, м. Одеса. З 2004 року навчався у Харківському державному медичному університеті. У період з 2005 року по 2009 рік навчався у Одеському державному університеті на лікувальному факультеті. Після закінчення університету повернувся додому до Сирії, у зв'язку із фінансовими труднощами не зміг вступити до ординатури.

В 2010 році, як зазначає Позивач, його призвали до лав армії, щоб не потрапити до якої, ОСОБА_4 був змушений поїхати до Саудівської Аравії, оформивши робочу візу.

В листопаді 2011 року легально, на підставі національного паспорту № 005474507 та візи Y05337666 повернувся до України на продовження навчання, вступив до Запорізького медичного університету, з якого згодом перевівся до м. Одеси до Інституту очних хвороб ім. Філатова. На даний час не може повернутись до країни походження через військові дії.

Судом першої інстанції також встановлено, що 28.01.2014 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду поданих позивачем документів ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок від 24.11.2014 року № 2014OD0017 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням № 5749-14 від 19 грудня 2014 року ДМС України підтримала висновок ГУ ДМС України в Одеській області та відмовила позивачу визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України позивач оскаржив його до суду першої інстанції.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 05.03.2016 року по справі № 815/989/15, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2015 року, адміністративний позов ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання рішення № 749-14 від 19.12.2014 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задоволено частково. Скасовано Рішення ДМС України № 749-14 від 19.12.2014 року про відмову у визнанні ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.58-62).

За результатами повторного розгляду особової справи заявника, ГУ ДМС України в Одеській області дійшло до висновку за доцільне відмовити громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_4 у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту на підставі ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком від 04.04.2016 року.

У вказаному висновку ГУ ДМС України в Одеській області посилалось на те, що повідомлені позивачем факти щодо побоювання бути призваним до армії, в разі повернення до країни громадського походження, в час коли у Сирії розгорнулися активні бойові дії, не відповідають критеріям статусу біженця та додаткового захисту, а отримана інформація щодо причини виїзду з країни походження має низку суперечностей.

Також, ГУ ДМС України в Одеській області зазначило, що аналіз наданих матеріалів із наявною інформацією по країні походження заявника підтверджують відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні. Загальновідома наявна ситуація в Сирії не може бути розглянута як причина для набуття захисту в Україні. Заявником не надано обґрунтованих доказів загрози життю, здоров'ю або свободі у разі добровільного повернення на батьківщину. Відповідач зазначив, що позивач прибув до України з метою здобуття вищої освіти, та на момент виїзду до України він проживав у Саудівській Аравії та не зазнавав жодних переслідувань.

Рішенням № 227-16 від 19 квітня 2016 року ДМС України підтримала висновок ГУ ДМС України в Одеській області та відмовила позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач є особою, що потребує додаткового захисту.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції не погоджується з зазначеним висновком суду першої інстанції, зважаючи на наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Слід зазначити, що підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 зазначеної статті визначено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).

Відповідно до Директиви Європейського Союзу Директива Ради ЄС 2004/83 від 29 квітня 2004 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відмовляючи ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідач посилався на відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З матеріалів співбесід, проведених з позивачем 07.02.2014 року та 06.10.2015 року встановлено, що причиною його виїзду з країни походження був намір здобути освіту.

Разом з тим, в якості причини неможливості повернення у країну походження позивач вказував, що не може повернутись в країну походження через військові дії та побоювання за безпеку життя.

При цьому, поняття "побоювання" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа звертається за наданням захисту.

В даному випадку відповідачем не встановлено жодної обставини, яка б давала підстави до визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема те, що він за місцем громадянської належності може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Доводи позивача про реальний обґрунтований ризик зазнати в країні походження жорстокого та принижуючого поводження, не знайшли свого підтвердження.

Позивачем не доведено наявності об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.

Згідно із Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

В даному випадку відповідачем не вдалося встановити підстав, які б дали змогу вважати, що він переслідується в Сирії за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободи в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Побоювання позивача щодо переслідувань є його власними припущеннями, нічим не обґрунтованими, позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження та доказів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Слід зазначити, що військові дії в Сирії направлені на знищення терористичних угруповань та осередків. Це вказує на відсутність цілеспрямованого переслідування цивільного населення.

Отже, враховуючи наведене вище, суд приходить до висновку, що за конвенційними ознаками, а саме загрозою переслідування і за належністю до групи осіб з певними релігійними переконаннями, у випадку повернення в Сирію позивачу не загрожує небезпека. Позивач не зазнав переслідувань за жодною з конвенційних ознак.

В свою чергу побоювання бути призваним у Збройні Сили, не дають підстав для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки служба в армії не відноситься до Конвенційних ознак для визнання статусу біженця.

Таким чином суд дійшов до висновку, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до положень частини шостої статті 8 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671-VI) рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

На підставі встановлених по справі обставин, колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржуване рішення відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, що в свою чергу свідчить про відсутність правових підстав, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Враховуючи, що судом першої інстанції порушені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів, керуючись п.4 ч.1 ст. 202 КАС України вважає необхідним, скасовуючи постанову суду першої інстанції, прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4.

Керуючись ст.ст. 195, 196; п.3 ч.1 ст. 198; п.3, п.4 ч.1 ст. 202; ч.2 ст. 205; ст. 207; ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2016 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлено 01 березня 2017 року.

Головуючий: Л.П. Шеметенко

Суддя: В.О. Потапчук

Суддя: О.І. Шляхтицький