Ухвала суду № 65011990, 26.01.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

26 січня 2017 року м. Київ К/800/879/17

Суддя Вищого адміністративного суду України Кобилянський М.Г., розглянувши матеріали касаційної скарги Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Київського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року у справі за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мардер" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду позовом, в якому просив стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Мардер" на його користь адміністративно-господарські санкції у розмірі 17009,09 грн та пеню у розмірі 1037 грн.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року, в задоволені позову відмовлено .

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Разом з тим, у відкритті касаційного провадження у цій справі необхідно відмовити, враховуючи наступне.

За правилами частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При цьому, згідно з положеннями частини третьої статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження є порушення судами норм матеріального чи процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що вимоги чинного законодавства, передбачені статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (далі – Закон № 875-ХІІ), відповідачем виконані в повному обсязі, оскільки ним забезпечено створення спеціальних робочих місць для інвалідів з належними умовами праці та належним чином забезпечено інформування державної служби зайнятості і подання звітності до Фонду соціального захисту інвалідів у порядок та спосіб, передбачені чинним законодавством.

Судами встановлено, відповідачем починаючи з початку ведення господарської діяльності, а саме з листопада 2015 року до Білоцерківського міськрайонного центру зайнятості, з метою працевлаштування інвалідів, подано звітність за формою 3-ПН від 12 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року, від 11 грудня 2015 року, від 28 грудня 2015 на посади старший охоронник та охоронник.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Мардер» зареєстровано в якості юридичної особи 2 липня 2015 року, в період з моменту реєстрації юридичної особи до листопада 2015 року на підприємстві відповідача був затверджений штатний розпис працівників у кількості 2 штатних одиниць. В подальшому в листопаді 2015 року відповідачем затверджено штатний розпис у кількості 260 осіб, що підтверджується наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мардер» №7 к від 30 жовтня 2015 року, а тому саме з листопада 2015 року у підприємства виник обов’язок по працевлаштуванню інвалідів.

Крім того, відповідачем з метою працевлаштування інвалідів на власному підприємстві направлено листи до Дніпровського центру зайнятості міста Києва та Дарницького центру зайнятості міста Києва, в яких відповідач просить направляти інвалідів для їх працевлаштування на підприємство відповідача.

Також, відповідачем самостійно були здійснені заходи для працевлаштування інвалідів на його підприємстві шляхом розміщення оголошень в спеціальному друкованому виданні, в підтвердження чого надано копії оголошень в спеціалізованому друкованому засобі з пошуку роботи.

За змістом статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Частиною першою статті 20 зазначеного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Разом із тим відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Згідно з статтею 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI роботодавці зобов’язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Таким чином, обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 2 квітня 2013 року (справи № 21-95а13), яка відповідно до положень статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковою для всіх судів України.

За таких обставин, підстави для задоволення позову відсутні, про що правильно зазначили суди першої та апеляційної інстанцій.

Такий висновок судів узгоджується з вимогами законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини, відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги його висновку не спростовується, такий ґрунтується на помилковому трактуванні правових норм, а тому касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Відповідно до положень пункту 5 частини п’ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на неправильне застосування судами норм матеріального права при вирішенні справи або порушення норм процесуального права.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суди неправильно застосували норми матеріального або порушили норми процесуального права.

Керуючись ст. ст. 211, 213, п.5 ч.5 ст. 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

У Х В А Л И В :

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Київського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року у справі за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мардер" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.

Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити скаржнику.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Суддя М.Г. Кобилянський