Справа № 761/27181/16-ц
Провадження № 2-о/761/22/2017
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 лютого 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді: Піхур О.В.
при секретарі: Кияшко К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, -
в с т а н о в и в:
У серпні 2016 року заявники звернулися до Шевченківського районного суду м. Києва з даною заявою.
12 серпня 2016 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва було повернуто заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року та питання відкриття провадження в справі за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, передано на новий розгляд суду першої інстанції.
31 жовтня 2016 року ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва було призначено дану справу до судового розгляду.
Заявлені вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Донецьк, Донецької області та одружена з ОСОБА_2, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Южно-Сахалінськ, Російської Федерації. Разом були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до довідок про взяття на облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 17.10.2014 року за № 3010000072 і № 3010000073, відповідно виданих на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які вимушені були переміститись з м. Донецьк, Донецької області до АДРЕСА_2, де зараз постійно проживають. ОСОБА_1 володіє часткою житлового будинку у розмірі 2/3. До вимушеного переселення з окупованої території Донецької області ОСОБА_1 працювала приватним підприємцем по бухгалтерському обліку та аудиту. На думку заявників, перша фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань. А друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України, на думку заявників, розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєнні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки». До початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Донецької області, заявники були повноправними громадянами своєї держави та вели повноцінний образ життя, налагодили свій побут, зробивши у лютому 2013 року капітальний ремонт належного їм на праві власності житла. Після переїзду заявникам довелося прилаштовуватися до нових життєвих умов. Спочатку ОСОБА_1 почувалася дуже неспокійно, боялася гучних звуків. страждала душевним занепокоєнням. В результаті збройної агресії Російської Федерації і, як наслідок, вимушеного переселення, заявники втратили житло, звичний ритм життя та надію на повернення додому, а отже і можливість планувати своє майбутнє. Окрім того, будинок, в якому вони проживали, кілька разів був пограбований бойовиками. Заявники вважають, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку їх прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року. Отримані довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 17.10.2014 року відповідно з № 3010000072 та № 3010000073 Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, виданих на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посвідчують лише факт вимушеного переселення з м. Донецьк Донецької області до м. Києва і не містять в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, України, було обумовлено тим, що заявники мали на меті визначити свій статус як осіб, які перебували під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
Тому, заявники просили суд встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна; встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна.
В судовому засіданні представник заявників вимоги заяви підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.
Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. На адресу суду надіслав письмові пояснення, у яких просив розглядати справу без його участі та приймати рішення виходячи з наявних матеріалів у справі.
Представник заінтересованої особи Російської Федерації в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.
Суд, заслухавши пояснення представника заявників, повно, всебічно дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.
У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка м. Донецька, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, з 01 листопада 1983 року, що підтверджується копією паспорта ОСОБА_1, виданого Ленінським РВ УМВС України у місті Донецьку 03 грудня 2001 року (а.с.90-94, 1 том).
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця м. Южно-Сахалінськ, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, з 01 листопада 1983 року, що підтверджується копією паспорта ОСОБА_2, виданого Ленінським РВ УМВС України у місті Донецьку 03 грудня 2001 року (а.с.95-99, 1 том).
27 листопада 1982 року між заявниками було укладено шлюб, що підтверджується копією Свідоцтва про укладення шлюбу від 27.11.1982 року, серія НОМЕР_1 (а.с.100, 1 том).
ОСОБА_1 є власником 1/3 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується копією Свідоцтва про право на спадщину від 02 вересня 2005 року (а.с.105, 1 том) та копією Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20.10.2005 року № 8695309 (а.с.106, 1 том).
Крім того, судом встановлено, що відповідно до Довідки від 17.10.2014 року № 3010000072 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, відповідно виданої на ім'я ОСОБА_1, яка вимушена були переміститись з м. Донецьк, Донецької області до АДРЕСА_2 (а.с.101, 1 том).
Згідно Довідки від 17.10.2014 року № 3010000073 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, відповідно виданої на ім'я ОСОБА_2, який вимушений був переміститись з тимчасово окупованої території в АДРЕСА_3 (а.с.103, 1 том).
Судом встановлено, що видані заявникам довідки від 17.10.2014 року не відповідають фактичним обставинам - відомості щодо причин переселення відсутні.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 статті 256 ЦПК України, Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
У Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (ч. 1-3, ст. 17 Конституції України).
Згідно з пунктом 9 частини 1 статті 85 Конституції України, до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.
Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (пункти 1, 17, 18 частини 1 статті 106 Конституції України).
Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першої статті 106 Основного Закону України, Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України» та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
У статті 1 Закону України «Про оборону України» наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про оборону України», у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення такого факту має безпосередній зв'язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб'єктів) - Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.
Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
Так, за приписами статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», прийнятого Верховною Радою України 15 квітня 2014 року, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
У подальшому, Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-УІІІ затверджено Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).
Також, Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.
Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.
В Україні таким уповноваженим державним органом є Рада національної безпеки та оборони України.
Відповідно до статті 107 Конституції України, Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.
Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
Крім того, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 р. № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» було затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, де зазначено м. Донецьк (Донецька міська рада).
З огляду на викладене, факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України, є загальновідомим і не підлягає доведенню.
Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», у разі якщо внутрішнє переміщення за обставин, передбачених у статті 1 цього Закону, спричинене військовою агресією іншої держави, військовим вторгненням, окупацією чи анексією території України, і цю територію покинули особи, що стали внутрішньо переміщеними особами, держава-агресор компенсує прямі витрати внутрішньо переміщених осіб, які виникли внаслідок вимушеного переміщення, а також всі витрати на приймання та облаштування зазначених осіб, що були здійснені за рахунок державного бюджету України та місцевих бюджетів, відповідно до норм міжнародного права.
Відповідно до положень ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Приписами ст. 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Даючи юридичну оцінку наданим поясненням, зібраним по справі доказам та виходячи з аналізу положень чинного законодавства України, судом встановлено, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України є загальновідомим і не підлягає доведенню, а тому вимоги заяви підлягають задоволенню.
Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 234, 235, 256, 259 ЦПК України, ст.ст. 3, 27, 85, 106, 107 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про оборону України», ст.ст. 1, 15 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», ст. 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ст.ст. 1, 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», суд -
в и р і ш и в :
Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.
Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження, у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду м. Києва через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя
Судове рішення № 64994581, Шевченківський районний суд міста Києва було прийнято 17.02.2017. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти важливі відомості про це судове рішення. Ми надаємо зручний та швидкий доступ до актуальних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних містить повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити важливі відомості.
Це рішення відноситься до справи № 761/27181/16-ц. Компанії, які зазначені в тексті цього судового документа: