Ухвала суду № 64979924, 13.02.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

13 лютого 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Сімоненко В.М.,

Гуменюка В.І., Романюка Я.М.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дубенко Наталія Геннадіївна, Головне управління юстиції у місті Києві, про визнання договорів дарування недійсними, визнання права власності на нерухоме майно,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2016 року рішення районного суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсними договорів дарування скасовано. Визнано недійсними договори дарування Ѕ частини жилого будинку та Ѕ частини земельної ділянки, укладені 28 липня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

14 грудня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_4 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня, 21 вересня, 10 листопада 2016 року та постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма матеріального права.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції, відхиливши касаційну скаргу, погодився з висновком апеляційного суду про відсутність волевиявлення позивачки під час укладення нею договорів дарування частини спірного будинку та земельної ділянки, оскільки спірний будинок є її єдиним житлом. Позивачка як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодилась укласти зазначені договори вважаючи, що укладає договір довічного утримання із сином свого чоловіка. Укладаючи спірні договори вона, помилялася щодо правової природи зазначеного правочину, що є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 229 ЦК України.

Натомість у наданій для порівняння ухвалі від 10 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про відмову в задоволенні позову про визнання договорів дарування недійсними на підставі статті 229 ЦК України, оскільки позивач знав і усвідомлював правову природу правочинів, крім того він уже був стороною аналогічних договорів дарування.

Ухвалою від 16 червня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про відмову в задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним з підстави недоведеності позивачем того, що зазначений договір укладено внаслідок помилки чи обману.

Отже, надані заявником для порівняння судові рішення не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки висновки, зазначені у цих судових рішеннях та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах, встановлених судами.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанції, направив справу на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У постанові від 21 жовтня 2015 року Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів попередніх судових інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції указав на те, що суди дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним, оскільки при вирішенні зазначеної справи не було встановлено: чи продовжує проживати позивачка у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку відповідно до умов договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. З'ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно позивачка мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність на противагу її твердженням про спірний будинок як її єдине місце проживання.

Отже, порівняння змісту цієї постанови Верховного Суду України зі змістом ухвали, яку заявник просить переглянути, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала не відповідає викладеному у цій постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

За таких обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дубенко Наталія Геннадіївна, Головне управління юстиції у місті Києві, про визнання договорів дарування недійсними, визнання права власності на нерухоме майно за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.М. Сімоненко

В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк