Постанова № 64978926, 14.02.2017, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" лютого 2017 р. Справа№ 910/22040/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Отрюха Б.В.

Михальської Ю.Б.

за участю представників сторін :

від позивача: Гостищев Д.А. - представник;

від відповідача: не з"явився

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдшуз"

на рішення

Господарського суду м. Києва

від 13.01.2016р.

у справі № 910/22040/15 (суддя М.О.Лиськов)

за позовом Приватного акціонерного товариства "ЛЕКС ХОЛДИНГ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдшуз"

про стягнення 5 192 223, 77 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду м. Києва від 13.01.2016 року у справі № 910/22040/15 позовні вимоги задоволено повністю. На підставі рішення суду з Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдшуз" підлягає стягненню на користь Приватного акціонерного товариства "Лекс Холдинг" заборгованість у розмірі 758 840 грн. 19 коп., штраф за порушення зобов'язання зі сплати обов'язкових платежів у розмірі 2 273 532 грн. 80 коп., штраф за порушення режиму роботи у розмірі 1 733 568 грн. 76 коп., судовий збір у розмірі 73 080 грн. 00 коп. та 426 282 грн. 00 коп. гарантійний платіж."

Не погодившись з прийнятим рішенням відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильне та неповне досліження доказів, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також суд неправильно застосував норми як матеріального так і процесуального права, що потягло за собою прийняття необґрунтованого рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що підписуючи у 2014 році договір оренди на новий строк, відповідач брав до уваги кілька суттєвих обставин, що впливають на діяльність торгівельної точки, а саме брався до уваги курс валют, який був закладений у проекті Державного Бюджету України на 2015 рік на рівні 12,9 грн. за один долар США та темпи його зростання за останні п'ять років, оскільки вартість і всіх договірних платежів, і вартість товару та його доставляння, розмитнення товару напряму залежало від курсу долара США, середня вартість квадратного метру на ринку оренди подібних приміщень у м. Києві, споживацька спроможність населення у даному регіоні, яка аналізувалася на підставі здійснення діяльності магазину за останні два роки, вартість компенсації за споживання комунальних послуг, оскільки ТОВ "Трейдшуз" згідно з умовами договору зобов'язано було компенсувати не тільки те, що споживав магазин, але й за місця загального користування Торгівельного Центру, у якому знаходилось приміщення, вартість компенсації за здійснення орендодавцем рекламних акцій (популяризацію), вартість супутніх послуг, необхідних для обслуговування магазину: охорона, інтернет і т. ін., а також податкові навантаження.

Апелянт зазначає, що позивач відмовився зменшити вартість орендної плати, але й не заперечував проти припинення договору. ТОВ "Трейдшуз" відповідно до ст. 652 ЦК у зв'язку з істотної зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору оренди А40/К-1, надіслало позивачу повідомлення, у якому вказувало на те, що у зв'язку з важкою економічною, фінансовою та політичною кризою, яка сталася в наслідок обставин, які відповідач не мав змоги передбачити чи вплинути на них якимось чином, а саме воєнних дії у зоні АТО, вартість оренди приміщення на той момент є економічно не обґрунтованою та пропонувало зменшити її до такої, і в разі незгоди позивача, повідомляло про розірвання договору, як альтернативний варіант. ТОВ "Трейдшуз" у повідомленні просило забезпечити наявність представника позивача у день повернення приміщення з оренди. Незважаючи на відсутність заперечень чи будь яких повідомлень з боку позивача на момент повернення приміщення з оренди представник позивача в зазначену дату не з'явився, про що було складено акт фіксації відмови від прийому передачі (повернення) нежитлового приміщення та складений акт в односторонньому порядку, який було направлено позивачу разом із ключами від приміщення.

29 травня 2015 року ТОВ "Трейдшуз" направив позивачу телеграму, якою повторно наполягала забезпечити наявність представника в зазначений день для повернення приміщення, але в зазначений час представника позивача також не було. Апелянт вважає, що ніяких заперечень проти розірвання договору з боку позивача не було, а отже договір з 18 травня 2015 року є таким, що припинив свою дії, а приміщення поверненим з моменту надіслання акту прийому-передачі (повернення). Більш того, позивач у своїй позовній заяві прямо вказує на таке розірвання договору, аргументуючи свої претензії на стягнення гарантійного платежу, вказує що підставою для утримання у себе гарантії є дострокове розірвання договору. Погоджуючись на розірвання договору згідно ч. 1 ст. 652 ЦК України, яка не передбачає будь-яких штрафних санкцій за розірвання договору з підстав, викладених у ній, апелянт вважає, що є незрозумілим те, на підставі чого заявлена вимога про сплату договірних платежів за періоди, коли договір було на той момент розірвано, а саме за червень 2015 року, липень 2015 року та серпень 2015 року, а також за повний місяць травень 2015 року, незважаючи на те, що період оренди приміщення складав 18 днів травня.

Крім того, апелянт звертає увагу суду на те, що орендна плата за 18 днів травня 2015 року - останнього дня оренди, була сплачена в повному об'ємі і позивач не заперечує проти цього факту.

Апелянт вважає, що твердження позивача про наявність заборгованості по сплаті договірних платежів є необґрунтованими, а вимоги по сплаті як договірних платежів, так і вимога про стягнення суми гарантійного платежу є безпідставними, оскільки на гарантійний платіж був утриманий позивачем, але судом першої інстанції вищезазначене не було враховане. Згідно п.13.6 договору гарантійний платіж повинен бути поверненим після закінчення строку дії договору, тому підстав для стягнення гарантійного платежу у суду були відсутні.

Ухвалою від 10.03.2016 року порушено апеляційне провадження та викликано повноважних представників сторін в судове засідання.

Розгляд справи неодноразово відкладався на підставі ст. 77 ГПК України.

Ухвалою № 910/22040/15 від 25.05.2016 року призначено судову економічну експертизу, апеляційне провадження у справі зупинено. Проведення експертизи доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, зобов'язано сторони надати в розпорядження експертизи необхідні документи на вимогу експертів.

Супровідним листом № 9813/19297-19302/16-45 Київський науково-дослідний інститут судових експертиз надіслав на адресу суду висновок судово-економічної експертизи та повернув матеріали справи № 910/22040/15.

Ухвалою від 16.01.2017 року апеляційне провадження по справі № 910/22040/15 поновлено, справу призначено до розгляду на 09.02.2017.

В судовому засіданні 09.02.2017 року оголошено перерву в розгляді справи на підставі ст. 77 ГПК України на 14.02.2017 року.

В судове засідання представник відповідача не з»явився, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про отримання рекомендованого поштового відправлення.

Від відповідача через відділ документального забезпечення суду надійшла заява про підтримання апеляційної скарги у повному обсязі та про її задоволення, а також про розгляд справи у відсутності повноважного представника відповідача

Вислухавши думку представника позивача, дослідивши матеріали справи, колегія вважає, що клопотання відповідача про розгляд справи у відсутності його повноважного представника підлягає задоволенню, оскільки відповідач належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони.

Відповідно до статті 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу, також апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вислухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне.

13.08.2014 між Приватним акціонерним товариством "Лекс Холдинг" (орендодавець за договором ) та ТОВ "Трейдшуз" (орендар за договором) був укладений договір оренди №А40/К-1.

Відповідно до п. 1.1 укладеного договору орендодавець зобов'язався передати орендарю в тимчасове платне користування приміщення, яке знаходиться в будівлі торгово-розважального центру, розташованого за адресою: м. Київ., вул. Лугова, 12, а орендар зобов'язався прийняти, оплатити користування і повернути приміщення орендодавцю на умовах, визначених цим договором.

За змістом п. 2.3 договору площа приміщення, яке передається в оренду, складає: 290,32 кв.м. - площа першого поверху, 160, 28 кв.м - площа другого поверху.

Згідно з п. 7.2 договору орендодавець зобов'язується передати, а орендар - прийняти приміщення у користування 13.08.2014 р., що підтверджується підписаним сторонами актом прийому-передачі приміщення. Строк договору починає обчислюватися з дати підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення та закінчується 31.08.2015.

Пунктом 9.2 договору визначено, що розмір орендної плати складає суму у гривнях, еквівалентну 20,00 дол. США за 1 кв.м на місяць, крім того податок на додану вартість у розмірі, встановленому чинним законодавством України.

Відповідно до п. 9.3 договору якщо інше не передбачене цим договором, орендна плата сплачується орендарем щомісячно, авансом, не пізніше 25 числа місяця, який передує оплачуваному.

Згідно з п. 10.4 договору орендар зобов'язаний компенсувати орендодавцеві вартість використаних комунальних послуг та витрат на утримання електромереж, не пізніше 10 числа місяця, наступного за оплачуваним.

За змістом п. 11.1 договору орендар зобов'язаний щомісячно авансом не пізніше 25 числа місяця, що передує оплачуваному місяцю, сплачувати орендодавцю вартість витрат на експлуатацію торгового центру та утримання площ загального користування торгового центру.

Пунктом 12.1 договору сторонами передбачено, що орендар зобов'язаний щомісячно авансом не пізніше 25 числа місяця, який передує оплачуваному місяцю, сплачувати орендодавцю вартість витрат на просування та популяризацію торгового центру.

На виконання умов договору позивач передав, а орендар прийняв у користування приміщення, що підтверджується підписаним сторонами актом прийому-передачі приміщення по договору від 13.08.2014 .

Додатковою угодою від 14.08.2014 р до договору сторони погодилися, що незалежно від інших умов договору, щомісячний розмір орендної плати за період з 01.01.2015 по 31.08.2015 включно зменшується на 87 883,42 грн., в тому числі ПДВ 20%.

Спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем грошового зобов'язання за договором, у зв'язку з чим позивач вказує на існування заборгованості з орендної плати та інших платежів у розмірі 758 840,19 грн.

Укладений між сторонами договір є договором оренди, отже між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України та Глави 30 Господарського кодексу України.

Укладений договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно із ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Матеріалами справи (актом прийому-передачі приміщення по договору від 14.08.2014 р.) підтверджується факт передачі позивачем в оренду, прийняття відповідачем та користування ним спірними приміщеннями за договором у період з травня по липень 2015 року.

За вказаний період у відповідача утворилася заборгованість у розмірі 758 840,19 грн., в тому числі: заборгованість з орендної плати у розмірі 399 424,64 грн., заборгованість з оплати експлуатаційних послуг у розмірі 275 215,68 грн., заборгованість з оплати витрат на популяризацію у розмірі 68 806,61 грн. та заборгованість з оплати комунальних послуг у розмірі 15 393,26 грн.

Твердження відповідача про те, що строк дії договору закінчився 18.05.2015 внаслідок його розірвання судом не приймається до уваги з огляду на наступне.

Судом встановлено, що згідно з п. 7.2 договору строк договору починає обчислюватися з дати підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення та закінчується 31.08.2015 .

Відповідач вказує, що листом №1340 від 17.02.2015 він звернувся до позивача із пропозицією внести зміни до договору в частині розміру орендної плати та вказував, що у випадку відсутності відповіді позивача, вказаний лист буде вважатися повідомленням про розірвання договору на 61 календарний день з моменту отримання такого листа.

На підтвердження факту направлення листа №1340 від 17.02.2015 відповідачем надано накладну кур'єрської служби №697686.

Суд відзначає, що вказана накладна кур'єрської служби №697686 не може бути належним доказом направлення відповідачу листа №1340 від 17.02.2015, оскільки у такій накладній не міститься жодної інформації щодо відправника.

Частина 1 ст. 651 ЦК України встановлює, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Умови договору в силу приписів ст. 629 ЦК України є обов'язковими для сторін.

Відповідно до п. 40.6 договору орендар має право розірвати цей договір за умови письмового повідомлення орендодавця не менш ніж за 180 календарних днів до дати розірвання без зазначення причин.

Як вбачається із накладної кур'єрської служби № 697686, відправлення за такою накладною було здійснено 07.05.2015, а отримано позивачем 08.05.2015.

Таким чином, навіть за умови відправлення 07.05.215 листа відповідача №1340 від 17.02.2015. та отримання його позивачем 08.05.2015, договір відповідно до п. 40.6 вважався б розірваним тільки через 180 календарних днів (тобто, пізніше, ніж закінчися строк його дії, визначений у п. 7.2).

Твердження відповідача про те, що 18.05.2015 ним було звільнено приміщення та передано ключі від такого приміщення судом не приймаються до уваги з огляду на те, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту направлення акту приймання-передачі та ключів від орендованого приміщення на адресу орендодавця.

В листі позивача від 12.05.2015 останній звертав увагу відповідача на те, що договір є чинним та обов'язковим до виконання сторонами та те, що самовільне залишення орендованого приміщення до закінчення строку дії договору (його дострокового розірвання або припинення) не припиняє орендних правовідносин сторін за договором та не звільняє ТОВ "Трейдшуз" від виконання його обов'язків за договором, в тому числі щодо оплати обов'язкових платежів, передбачених договором.

Відповідно до п. 44.1 договору повідомлення та інші документи, які надсилаються стороні на виконання цього договору або у зв'язку з ним, повинні бути складені у письмовій формі і підписані представниками іншої сторони, які мають на це повноваження.

При цьому, самовільне звільнення об'єкта оренди орендарем не визнається законом підставою припинення орендних відносин.

Аналогічні висновки містяться у постанові Вищого господарського суду України від 08.08.2013 у справі №910/2975/13.

Крім того, за відсутності підписаного акту прийому-передачі орендованого приміщення відсутні будь-які правові підстави для самовільного звільнення приміщення та вивезення майна (постанова Вищого господарського суду України від 14.04.2011 р. у справі №2/73).

Таким чином, у випадку недосягнення згоди щодо розірвання договору оренди, ТОВ "Трейдшуз" у порядку ч. 4 ст.188 Господарського кодексу України мало звернутися до господарського суду із позовом про розірвання договору, однак вказаною можливістю не скористалося.

Слід зазначити і про те, що ч. 2 ст. 652 ЦК України, на яку посилається відповідач в обґрунтування своїх тверджень щодо розірвання ним договору, встановлює, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, тобто фактично також зазначає про те, що спір сторін, у випадку недосягнення згоди щодо розірвання договору, має бути переданий на вирішення суду.

Враховуючи, що сторонами згоди щодо розірвання договору не досягнуто та спір щодо розірвання договору на вирішення суду не передано, з огляду на відсутність інших доказів розірвання договору у визначеному чинним законодавством України порядку, суд вважає не доведеним факт дострокового розірвання договору за ініціативою орендаря, а згідно п. 7.2 договору оренди строк його дії закінчився 31.08.2015.

Відповідно до ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Частинами 1, 4 ст. 285 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Таким чином, враховуючи положення ст. 530 Цивільного кодексу України та приписи п.п. 9.3, 10.4, 11.1 та 12.1 договору відповідач повинен був сплачувати:

- орендну плату - не пізніше 25 числа місяця, який передує оплачуваному;

- вартість використаних комунальних послуг та витрат на утримання електромереж - не пізніше 10 числа місяця, наступного за оплачуваним;

- вартість витрат на експлуатацію торгового центру, утримання площ загального користування торгового центру та просування та популяризацію торгового центру - не пізніше 25 числа місяця, який передує оплачуваному місяцю.

Позивач просить суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати 399 424,64 грн., з оплати експлуатаційних послуг - 275 215,68 грн., з оплати витрат на популяризацію - 68 806,61 грн. та з оплати комунальних послуг - 15 393,26 грн. (всього на суму 758 840,19 грн.).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Матеріалами справи та висновком судової економічної експертизи у справі № 910/22040/15, складеним судовим експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз встановлено, що заборгованість відповідача з орендної плати становить 399 424,64 грн., з оплати експлуатаційних послуг 275 215,68 грн., з оплати витрат на популяризацію 68 806,61 грн. та з оплати комунальних послуг 15 393,26 грн. ( а всього 758 840,19 грн.).

Відповідачем вказана заборгованість не спростована, доказів її сплати суду не надано.

На підставі вищевикладеного колегія приходить до висновку про те, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Лекс Холдинг" про стягнення з ТОВ "Трейдшуз" заборгованості з орендної плати у розмірі 758 840,19 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягає задоволенню.

Позивачем заявлено також до стягнення з відповідача суми гарантійного платежу у розмірі 426 282,02 грн.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Згідно зі ст. 570 Цивільного кодексу України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

За змістом п. 13.1 договору протягом 10 календарних днів з дати укладення цього договору орендар зобов'язаний сплатити орендодавцеві гарантійний платіж. Під гарантійним платежем слід розуміти платіж по забезпеченню виконання зобов'язання орендаря за цим договором, який сплачується орендодавцеві в розмірі орендної плати, експлуатаційних витрат та витрат на популяризацію за два місяці строку договору, і повертається орендарю на умовах, визначених цим договором ( п.13.2 договору).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що передбачений статтею 13 договору гарантійний платіж за своєю правовою природою є завдатком, тобто способом забезпечення виконання відповідачем основного зобов'язання за Договором.

Відповідно до п. 13.5 договору орендодавець має право у будь-який час протягом строку цього договору, без направлення попереднього повідомлення орендарю, стягнути за гарантією будь-яку суму, яка належить до сплати та не була сплачена орендарем, включно із сумою збитків, яку він повинен сплатити. Орендар зобов'язаний поповнити гарантію/збільшити суму за гарантією, вказаної у п.п. 13.2 та 13.3 вище, протягом 3 робочих днів після одержання відповідної вимоги від орендодавця, в якій обов'язково вказується підстава стягнення за гарантією.

Таким чином, протягом дії договору, гарантійний платіж як засіб забезпечення виконання відповідачем грошового зобов'язання за договором, мав бути внесений на рахунок позивача, та за рахунок такого гарантійного платежу позивач міг стягнути суми, що належали до сплати відповідачем.

В порядку пункту 13.5. договору позивачем 19.05.2015 року, 02.06.2015 року та 30.06.2015 направлялися на адресу відповідача відповідні вимоги щодо довнесення (поповнення) гарантійного платежу, а саме: вимога від 19.05.2015 року за вих.№006-ТРК-137 щодо довнесення 178 178, 26 грн.; вимога від 02.06.2015 року за вих.№006-ТРК-157 щодо довнесення 223123,26 грн. та вимога від 30.06.2015 року за вих.№006-ТРК-202 щодо довнесення 24 980, 50 грн.

Відповідач свої зобов'язання щодо здійснення довнесення (поповнення) гарантійного платежу не виконав.

За таких обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення гарантійного платежу підлягають задоволенню у розмірі 426 282, 02 грн.

Позивачем заявлено також вимогу про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 2 273 532, 80 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання, штрафу у розмірі 1 733 568,76 грн. за порушення режиму роботи.

Судом встановлено, що відповідач у встановлений договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.

У відповідності до ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

За змістом ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

Частиною 2 ст. 549 Цивільного кодексу України встановлено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. За приписами статті 230 цього ж Кодексу штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до п. 28.2 договору у разі прострочення орендарем виконання зобов'язань по сплаті орендної плати, внесенню і поповненню гарантії, по сплаті експлуатаційних витрат, витрат на популяризацію, відшкодування витрат на комунальні послуги, сплаті інших платежів, передбачених цим договором, більш ніж на 5 робочих днів, орендар зобов'язаний у кожному такому випадку сплатити орендодавцеві штраф у розмірі 40% орендної плати за перший місяць строку договору.

Враховуючи, що судом встановлено факт прострочення виконання зобов'язання з внесення передбачених умовами договору платежів 30 разів, то правомірним є стягнення з відповідача штрафу у розмірі 2 273 532,80 грн.

Крім того, за змістом п. 20.2 договору сторони погодилися, що орендар зобов'язується тримати приміщення відкритим для відвідувачів і здійснювати в ньому продаж товарів і послуг щодня, починаючи не пізніше 10:00 і закінчуючи не раніше 22:00. За кожен випадок порушення вказаного режиму роботи, орендар зобов'язаний сплатити штраф орендодавцеві у розмірі 20% орендної плати за перший місяць.

На підтвердження факту порушення відповідачем зобов'язання з дотримання режиму роботи, визначеного п. 20.2 договору, позивачем надано суду акти порушення режиму роботи за період з 01.06.2015 по 31.07.2015, які складені в односторонньому порядку представниками позивача. З огляду на підтвердження у відзиві на позовну заяву обставин закриття приміщення та відсутності будь-якої діяльності в такому приміщенні, суд вважає доведеним факт наявності порушення зобов'язань, передбачених п. 20.2, а відтак правомірним є стягнення з відповідача штрафу у розмірі 1 733 568,76 грн. (28 419,16 грн.*20%*61 день).

Висновком судової економічної експертизи у справі № 910/22040/15, складеним судовим експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, встановлено, що розмір штрафу за порушення встановленого договором оренди № А40/К-1 від 13.08.2014 режиму роботи у період з 01.06.2015 по 31.07.2015 розрахунково підтверджується у суму 1 733 568, 76 грн.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення суми заборгованості у розмірі 758 840 грн. 19 коп., штрафу за порушення зобов'язання зі сплати обов'язкових платежів у розмірі 2 273 532 грн. 80 коп., штрафу за порушення режиму роботи у розмірі 1 733 568 грн. 76 коп., 426 282 грн. 00 коп. гарантійного платежу є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 43 ГПК України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об»єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, оскільки вони розглядались місцевим господарським судом під час розгляду справи та спростовують правильності висновків місцевого суду та не можуть бути підставами для скасування рішення суду.

Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду м. Києва відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже підстав для його скасування або зміни не вбачається, в зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдшуз" на рішення Господарського суду м. Києва від 13.01.2016р. у справі № 910/22040/15 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду м. Києва від 13.01.2016р. у справі № 910/22040/15 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/22040/15 повернути до Господарського суду м. Києва.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Б.В. Отрюх

Ю.Б. Михальська