Рішення № 64968445, 20.02.2017, Рубіжанський міський суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.02.2017 року Провадження №2/425/19/17

Справа №425/3170/16-ц

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого судді Коваленка Д.С., секретар Кравченко Л.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні, у приміщенні залу судових засідань Рубіжанського міського суду Луганської області, цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням і зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку у праві спільної власності на квартиру та усунення перешкод у здійсненні права користування квартирою,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся до Рубіжанського міського суду Луганської області з первісним позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування квартирою № 39 у будинку №36, що розташований по вулиці Володимирській в місті Рубіжне Луганської області та про примусове зняття її з реєстраційного обліку. А ОСОБА_2 звернулась із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1, якою, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, просила визнати за нею права приватної власності на 1/2 частку у праві спільної власності на вказану квартиру та зобовязати ОСОБА_3 не чинити перешкод у здійсненні нею права користування квартирою.

Позиція позивача ОСОБА_1, з урахуванням наданих ним пояснень щодо зустрічної позовної заяви полягала у тому, що він є власником квартири АДРЕСА_1, оскільки придбав її у 1998 році за власні кошти, які він отримав в дар від батька після продажу останнім свого будинку і за ті гроші, які він отримував як заробітна плата. Своїй дружині, відповідачу, він надав право користування квартирою, позаяк вони перебували у зареєстрованому шлюбі, спільно проживали, були повязані спільним побутом і мали взаємні права та обовязки. Але оскільки з 2010 року у зазначеній квартирі вона не проживає, вона втратила право користування нею. А її реєстрація у квартирі заважає реалізувати йому право користування та розпорядження квартирою у повному обсязі (у тому числі отримати субсидію), і тому його позов слід задовольнити.

Представник позивача наполягав на тому, що право власності на вказану квартиру № 39 було зареєстроване у встановленому порядку саме за позивачем. І оскільки ця квартира була куплена за гроші, які належали йому особисто, в силу положень статті 57 Сімейного кодексу України, квартира являється власністю виключно позивача.

Позиція відповідача ОСОБА_2, з урахуванням наданих нею пояснень щодо і первісного і зустрічного позову, полягала у тому, що на час придбання вказаної квартири вона з позивачем перебувала у зареєстрованому шлюбі. Вони спільно проживали, були повязані спільним побутом і мали взаємні права та обовязки, а всі гроші, які кожен з них заробляв вони витрачали спільно на потреби сімї, і квартиру придбали за спільні кошти для потреб сім`ї. Проте після смерті їх онуки, їх відносини погіршились, і у листопаді 2010 року вона переїхала жити до доньки, яка проживає за іншою адресою. Однак вважає, що спірна квартира є їх спільною сумісною власністю, в якій їй належить половина, тобто ? частка, але позивач змінив замок у вхідних дверях і перешкоджає їй користуватись квартирою. Отже позивач не тільки не визнає її право власності на частку у праві спільної власності на квартиру, а й чинить перешкоди у користуванні нею.

Представник позивача наполягала на тому, що відповідач втратити право користування квартирою, внаслідок її відсутності у цій квартирі понад один рік не могла, оскільки це правило застосовується тільки до тих осіб, що мають виключно право користування житловим приміщенням і являються членами сім`ї власника житла. Але відповідач, внаслідок дії положень статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю, є співвласником цієї квартири і тому назване правило до неї не застосовується. І оскільки позивач вважає себе одноособовим власником та фактично не визнає її як співвласника, право відповідача слід захистити шляхом його визнання. А враховуючи, що позивач змінив замок у вхідних дверях та у судовому засіданні вказав на те, що не пустить відповідача до квартири і буде чинити перешкоди, якщо рішення суду буде прийнято не на його користь, необхідним є і зобовязання відповідача не чинити перешкод у користуванні відповідачем квартирою.

У судовому засіданні був допитаний у якості свідка: ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, пенсіонер). Він дав наступні показання: знає ОСОБА_1 особисто, оскільки вони разом працювали у Рубіжанському хімічному заводі «Зоря». Квартира АДРЕСА_2 (нині Володимирська) в місті Рубіжне була його власністю, але у 1998 році він за пропозицією ОСОБА_3 продав йому цю квартиру. Договір купівлі-продажу оформлювали у приватного нотаріуса ОСОБА_5, і за оформлення договору нотаріусом він гроші не платив. Гроші за продаж самої квартири отримав безпосередньо від ОСОБА_1 у присутності нотаріуса.

У судовому засіданні був допитаний у якості свідка: ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, не працює). Він дав наступні показання: ОСОБА_1 являється його батьком; колись у його батька була однокімнатна квартира в місті Рубіжне, куди переїхав дід, коли його будинок продали. В організації продажу будинку діда чи квартири батька, а також в організації купівлі батьком квартири АДРЕСА_2 (нині Володимирська) в місті Рубіжне, участі не приймав. Але засвідчив суду, що у цій квартирі дійсно проживали його батько та ОСОБА_2.

У судовому засіданні була допитана у якості свідка: ОСОБА_7 (ІНФОРМАЦІЯ_5, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, пенсіонер). Вона дала наступні показання: ОСОБА_1 - її рідний брат. Їх батько: ОСОБА_8 проживав у ІНФОРМАЦІЯ_7, у власному будинку №32, що розташований по вулиці Степова. Однак у звязку з тим, що він був дуже хворий, він запропонував продати його дім, а на отримані гроші від продажу будинку купити ОСОБА_3 двокімнатну квартиру, щоб батько переїхав жити у однокімнатну квартиру, яка належала ОСОБА_3 (АДРЕСА_3), і яка після смерті батька повинна була перейти їй, ОСОБА_7. Для реалізації такого батькового бажання, вони зробили так: 1) батько продав свій будинок (організацією продажу займалась вона і гроші за оформлення нотаріусом договору купівлі-продажу будинку сплатила вона; гроші у розмірі 4900 гривень за продаж будинку вона отримала від покупця будинку ОСОБА_9 відразу після підписання договору, а потім через день чи два точно не памятає, віддала ці гроші брату, будь-якого окремого договору про це ні батько з ОСОБА_3, ні вона, не підписували); 2) ОСОБА_3 прописав батька у однокімнатну квартиру (АДРЕСА_3) і батько туди переїхав; 3) брат придбав квартиру АДРЕСА_2 (нині Володимирська) в місті Рубіжне; 4) ОСОБА_3 та батько приватизували однокімнатну квартиру (АДРЕСА_3); 5) ОСОБА_3 подарував сину свідка ОСОБА_10 ? частку у праві власності на однокімнатну квартиру; 6) їх батько ОСОБА_11 уклав з її сином ОСОБА_10 договір довічного утримання, за яким батько передав у власність її сину ? частку у праві власності на однокімнатну квартиру в обмін на зобовязання сина повністю його утримувати. В організації та придбанні квартири АДРЕСА_4 участі не приймала, чому вона була придбана вона не знає.

У судовому засіданні була допитана у якості свідка: ОСОБА_12 (ІНФОРМАЦІЯ_8, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_9, пенсіонер). Вона дала наступні показання: ОСОБА_1 та ОСОБА_13 знає особисто тому, що являється їх подругою, і тому часто бувала у них у гостях, коли ОСОБА_1 і ОСОБА_13 проживали у квартирі по вулиці Короленка, і у квартирі по вулиці Миру і навіть у двокімнатній квартирі по вулиці Володимирській. Їй було відомо від ОСОБА_13, що ОСОБА_1 та ОСОБА_13, проживаючи у однокімнатній квартирі, збирали гроші на придбання нової більшої квартири, оскільки з ними жила онука ОСОБА_14, яка підростала. І вона памятає, що до того як у ОСОБА_13 стався інсульт, вони у трьох ходили у квартиру АДРЕСА_4 щоб обговорити плани щодо ремонту цієї квартири, який після придбання квартири і робили.

У судовому засіданні була допитана у якості свідка: ОСОБА_15 (ІНФОРМАЦІЯ_10, проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_11, пенсіонер). Вона дала наступні показання: з 1984 року вона знає ОСОБА_13, так, як вони разом працювали. З ОСОБА_3 познайомилась на дні народження ОСОБА_13. Бувала у них у гостях і коли вони проживали в однокімнатній квартирі, і згодом, коли вони переїхали у двохкімнатну квартиру по вулиці Володимирська у місті Рубіжне, разом з онукою Катею. Так як вона за спеціальністю - архітектор, то при виборі ними квартири вона давала поради ОСОБА_13 та ОСОБА_3. Також вмовляла ОСОБА_13 придбати квартиру ближче до неї, щоб було зручно. Під час ремонту у двокімнатній квартирі по вулиці Володимирська, вона памятає, що давала ОСОБА_13 гроші на ремонт. Також памятає, що якось, роки два-три назад, вона із ОСОБА_13 приїхала на квартиру АДРЕСА_4, але ОСОБА_13 не змогла відкрити двері цієї квартири.

А суд, на основі всебічного, повного, обєктивного та безпосереднього дослідження кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, з урахуванням показань свідків, встановив наступні обставини:

ОСОБА_1 народився 01 серпня 1946 року, і його батьками згідно свідоцтва про народження були ОСОБА_11 і ОСОБА_14 (а.с.59).

У серпні 1996 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_16 уклали шлюб, при цьому ОСОБА_13 змінила прізвище з „Пчелкіна на „Зубко (а.с.3,27,62).

Сторони не оспорювали і визнали те, що з моменту укладення шлюбу і до кінця листопада 2010 року, вони спільно проживали, були повязані спільним побутом та мали взаємні права та обовязки.

У березні 1998 року, батько ОСОБА_1, ОСОБА_11, на підставі договору купівлі-продажу продав, а ОСОБА_9 у нього купив за 4914 гривень житловий будинок №32, що розташований по вулиці Степова у селі Кудрящівка Кремінського району, Луганської області (а.с.59).

При цьому суд констатує, що він не може вважати встановленою ту обставину, що грошові кошти у розмірі 4900 гривень за продаж названого будинку, покупець ОСОБА_17 віддав саме ОСОБА_7, як вона засвідчила суду. Оскільки її показання не узгоджуються із письмовим доказом, зокрема договором купівлі-продажу вказаного будинку. Оскільки підписаний саме ОСОБА_11 і ОСОБА_17 договір містить положення про те, що продаж будинку було вчинено за 4914 гривень, і ці гроші від покупця отримав саме ОСОБА_11, а не ОСОБА_18, і при цьому саме до підписання цього договору, а не після (а.с.44).

І з огляду на те, що договір був складений задовго до виникнення спору між сторонами, і він нотаріально посвідчений, суд віддає перевагу саме тим фактичним даним, які містяться у договорі, і які, обєктивно, важко сприйняти по іншому, а не показанням свідка, який є рідною сестрою ОСОБА_3, і надає свідчення про обставини, що мали місце більше 15 років тому, внаслідок чого може і помилятись.

Також, суд не може вважати встановленою і ту обставину, що ОСОБА_1 отримав грошові кошти у розмірі 4900 гривень від свого батька ОСОБА_8, в дар, через декілька днів після підписання договору купівлі-продажу будинку №32, через його сестру ОСОБА_7, на чому наполягав під час надання пояснень сам ОСОБА_3 та намагалась засвідчити його сестра, свідок.

Оскільки, по-перше. Самим договором підтверджується те, що грошові кошти у розмірі 4914 гривень були передані саме ОСОБА_11 і до підписання цього договору, а не ОСОБА_18 і після його підписання. Тому суд віддає перевагу відомостям, що вказані саме у договорі, з мотивів викладених вище.

А по-друге, у звязку із наступним.

У часи вказаних подій, діяв Цивільний кодекс Української РСР, положення частини 1 статті 153 якого передбачали, що будь-який договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Отже, будь-який договір вважався укладеним тільки у тому випадку, якщо між його сторонами не тільки було досягнуто згоди по всіх його істотних умовах, а й зроблено це у потрібній, у належних випадках, формі.

Тут слід відзначити, що положення частини 1 статті 42 цього ж кодексу прямо передбачали, що письмова форма угод складалась із простої письмової форми та нотаріальної.

Разом з цим, положення статей 243 та 244 цього ж кодексу передбачали, що договір дарування вважався укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному, але договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей на суму понад 50 карбованців, повинен був нотаріально посвідчуватись.

А тут суд враховує, що в силу положень статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19 лютого 1993 року №15-93 валютними цінностями являлась і валюта України.

Отже, договір дарування предмет якого перевищував 500 карбованців за своєю вартістю, або договір дарування валютних цінностей, якщо їх еквівалент перевищував 50 карбованців, вважався укладеним тільки якщо його сторони досягли згоди по всіх істотних умовах і зробили це саме у нотаріальній формі.

Суд констатує, що Указом Президента України №762/96 від 25 серпня 1996 року „Про грошову реформу в Україні з 02 вересня 1996 року національною валютою України стала гривня, і українські карбованці підлягали обміну по курсу 100 000 карбованців на 1 гривню.

А це означає, що договір дарування одним громадянином іншому громадянину (незалежно від наявності чи відсутності між ними родинних звязків) валюти України (гривні) у розмірі 4914 гривень, як з точки зору розгляду валюти України валютною цінністю, так і з точки зору її розгляду як звичайного предмета цивільного обороту (що у карбованцях складав 491 мільйон 400 тисяч гривень), повинен був укладатись у нотаріальній формі, без наявності доказів дотримання якої, такий договір не вважався укладеним.

Тому оскільки позивач не надав суду будь-яких доказів того, що ОСОБА_8 та ОСОБА_1 досягли згоди з усіх істотних умов договору дарування 4914 гривень і у нотаріальній формі (а.с.1-107), суд не може вважати, що вони дійсно укладали між собою такий договір, а тим більше вважати встановленим факт його існування та отримання ОСОБА_3 на виконання його умов 4914 гривень, на що вказував позивач та його свідок.

Разом з цим, встановленою суд вважає ту обставину, що 17 березня 1999 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_10 договір дарування своєї ? частки квартири №7, яка знаходиться у будинку 22-в, що розташований по вулиці Миру у місті Рубіжне Луганської області. Оскільки суду надано копію названого договору з якого вбачається, що його було укладено у належній (нотаріальній) формі і згоди було досягнуто з усіх істотних умов (а.с.45).

Те саме стосується і договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 (а.с.46). Суд вважає, що такий договір дійсно мав місце.

Будучи послідовним, тобто з тих самих міркувань, що стосуються досягнення сторонами договору згоди з усіх істотних умов і у належній формі, суд вважає встановленою і ту обставину, що 07 квітня 1998 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу за яким, ОСОБА_19 продав, а ОСОБА_3 купив квартиру №39, яка знаходиться у будинку №36, що розташований по вулиці Леніна у місті Рубіжне Луганської області (а.с.4,26). При цьому суд погоджується, що згідно положень договору саме ОСОБА_1 сплатив ОСОБА_19 5100 гривень за цю квартиру і віддав йому ці гроші до підписання цього договору (а.с.4,26, показання свідка ОСОБА_4І.), і вчинив усі необхідні на той момент часу дії, повязані із реєстрацією факту переходу права власності на цю квартиру до нього (а.с.4,26,60-61). Показання свідка ОСОБА_4 узгоджуються із положеннями договору, а тому суд вважає їх належними.

Однак, навіть у своїй сукупності викладені вище факти, самі по собі чи навіть у купі із свідченням свідка ОСОБА_7, на думку суду, не можуть підтверджувати факту придбання ОСОБА_3 квартири №39 саме за особисті кошти чи кошти, які могли бути отримані в дар від його батька ОСОБА_11, хоча цього ним не доведено (а.с.1-107).

До того ж, квартира була придбана ОСОБА_3 за 5100 гривень (а.с.4,26), а будинок його батька ОСОБА_11 було продано тільки за 4914 гривень (а.с.44).

І хоча суд враховує те, що ОСОБА_1 з 01 липня 1990 року працював заступником начальника цеху з експлуатації у Рубіжанському хімічному заводі „Зоря (а.с.104-106) і отримував певний дохід (а.с.103), доказів розміру його конкретного доходу на той період часу, він суду не надав (а.с.1-107), а звідки узяв решту коштів на придбання квартири, чітко суду пояснити не зміг і доказів цього не надав.

А тут суд враховує, що на момент придбання квартири №39, яка знаходиться у будинку №36, що розташований по вулиці Леніна у місті Рубіжне Луганської області, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.62). І дійсно проживали спільно, були повязані спільним побутом та мали взаємні права і обовязки, а також витрачали усі зароблені гроші спільно і на потреби сім`ї (вказана обставина була визнана обома сторонами та двома свідками).

Тому суд, не має підстав не прийняти як належні, показання свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_15, які засвідчили під присягою, що ОСОБА_3 та ОСОБА_13 разом збирали гроші на купівлю нової більшої квартири, якою виявилась квартира №39, у звязку із тим, що із ними проживала онука ОСОБА_14, яка підростала.

Також, як належні, оскільки вони узгоджуються з поясненнями самого ОСОБА_3 та ОСОБА_13 і з письмовим доказом (а.с.5), суд вважає показання свідка ОСОБА_6 який засвідчив, що ОСОБА_13 проживала з ОСОБА_20 разом у квартирі №39, яка знаходиться у будинку №36, що розташований по вулиці Леніна у місті Рубіжне Луганської області, до листопада 2010 року.

Тому із цих підстав, а також з урахуванням пояснень самих сторін спору, суд не сумнівається у тому, що ОСОБА_2 з листопада 2010 року дійсно не проживає у вказаній квартирі, хоча і має в ній зареєстроване місце проживання з 04 грудня 2001 року (а.с.6,11).

У жовтні 2016 року, ОСОБА_3 подав позов до ОСОБА_13 про визнання її такою, що втратила право користування квартирою №39 та примусове зняття її з реєстраційного обліку у цій квартирі (а.с.1).

А ОСОБА_13 подала зустрічний позов до ОСОБА_3, яким, після зменшення розміру позовних вимог, просила визнати за нею право власності на ? частку у праві спільної власності на квартиру №39 та зобовязати ОСОБА_3 не чинити перешкод у здійсненні нею права користування цією квартирою (а.с.24-25,58,102).

При цьому, оскільки сторони спору це визнавали, суд вважає встановленою і ту обставину, що один із замків на вхідних дверях у квартиру, ОСОБА_3 змінив, але ключа від цього замка ОСОБА_13 він не надав, давати не збирається, і оскільки вважає квартиру №39 виключно своєю власністю, навіть за наявності рішення суду буде створювати їй будь-які перешкоди у користуванні квартирою.

Отже, з усіх встановлених судом обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, виник спір з приводу права власності на квартиру (у тому числі такої його складової як право користування), яка була придбана під час перебування ними у зареєстрованому шлюбі.

Враховуючи визначені судом правовідносини, для вирішення спору, суд застосовує такі норми матеріального права, що діяли на момент виникнення спірних правовідносин, виходячи при цьому із наступних мотивів:

Відповідно до положень пункту сьомого частини 1 статті 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.

А законом, який визначав правовий режим власності (у тому числі і подружжя), на момент придбання квартири №39, і саме тому повинен застосовуватись, був Закон України від 07 лютого 1991 року №697-XII „Про власність який, в силу положень статті 3 та статті 16 передбачав, що майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам. А майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм саме на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

А цей кодекс, у свою чергу, положеннями частини 1 статті 22 встановлював, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю; кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Судом було встановлено, що квартира №39 була придбана ОСОБА_1 саме у той період, коли він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, а тому з огляду на визначене законом загальне правило, квартиру №39 суд вважає їх спільною сумісною власністю, як майно нажите подружжям за час шлюбу. І у цьому праві, в силу положень статей 22, 28 і 29 цього ж кодексу, кожному з них стало належати по ? частці, що у разі поділу між ними майна, дає кожному з них право на ? частку квартири.

Суд враховує, що Кодекс про шлюб та сім`ю, зокрема стаття 24, дійсно передбачав виключення із загального правила щодо правового режиму майна, нажитого подружжям за час шлюбу.

Зокрема, стаття 24 передбачала спеціальне правило за яким, майно одержане одним із подружжя під час шлюбу в порядку спадкування або в дар вважалось його особистою власністю.

Але суд констатує, що квартира №39 була придбана за договором купівлі-продажу, а не отримана ОСОБА_3 в порядку спадкування або в дар.

З аргументами представника ОСОБА_3 про те, що квартира №39 була придбана за грошові кошти, які належали особисто ОСОБА_3, оскільки були отримані ним в дар від батька, суд не погоджується, оскільки по-перше, свого доказового підтвердження отримання ОСОБА_3 від батька в дар грошових коштів, з мотивів викладених вище, не знайшли.

А по-друге. Положення пункту 3 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України, на які посилався представник ОСОБА_3, зокрема про те, що майно, набуте чоловіком за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто вважається особистою приватної власністю чоловіка, до ситуації із ОСОБА_3 та ОСОБА_13 застосовуватись не можуть.

Оскільки на момент набуття майна (придбання квартири №39) такої норми права не існувало, вона була введена в дію одночасно із набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. І відповідно може застосовуватись тільки у разі набуття майна з 01 січня 2004 року.

Тому суд стверджує, що квартира №39, яка знаходиться у будинку №36, що розташований по вулиці Леніна (нині Володимирська а.с.6,11) у місті Рубіжне Луганської області є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_13, і у цьому праві, кожному з них належить по ? частці. А яка частина квартири відповідає такій частці суд не вирішує, оскільки питання щодо поділу квартири перед судом не ставилось.

Суд також відзначає і те, що факт реєстрації у звязку з укладенням договору купівлі продажу вказаної квартири, переходу права власності на неї тільки за ОСОБА_3 не може свідчити про виникнення права власності тільки у нього, в силу вказаних вище норм закону.

З 01 січня 2004 року було введено в дію Цивільний кодекс України, пункт 4 прикінцевих та перехідних положень якого передбачає, що щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього кодексу застосовуються до тих прав та обовязків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

А оскільки відносини спільної сумісної власності між ОСОБА_3 та ОСОБА_13 щодо квартири №39 продовжують існувати, суд погоджується із думкою представника ОСОБА_3 щодо можливості застосування його положень до таких відносин.

Дійсно, положеннями частини 1 статті 405 Цивільного кодексу України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Але суд не може погодитись із думкою позивача та його представника про можливість застосування положень цієї норми права у випадку з ОСОБА_13, оскільки навіть буквальне тлумачення вказаної норми права (з огляду на її місце розташування у главі право користування чужим майном - сервітут) свідчить про те, що вона застосовуються тільки до тих членів сім`ї, які не являються власниками житла, і отримали право користування житлом саме від власника, як чужим майном.

А ОСОБА_13 отримала право користування цією квартирою, в силу положень частини 1 статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України та частини 1 статті 2 і частини 1 статті 4 Закону України „Про власність, внаслідок набуття права спільної сумісної власності на квартиру №39, складовою частиною якого є три окремі правомочності: володіння, користування та розпорядження.

І ці правомочності зберігають свою силу і сьогодні, внаслідок положень частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України. А з огляду на положення частини 2 статті 12 вказаного кодексу, нездійснення ОСОБА_13 свого цивільного права користування квартирою №39 з листопада 2010 року, не є підставою для його припинення.

Таким чином, з огляду на вказані нормативно-правові положення, суд не бачить підстав для задоволення вимог ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою №39, яка знаходиться у будинку №36, що розташований по вулиці Володимирська у місті Рубіжне Луганської області. А також підстав для задоволення вимог щодо примусового її зняття з реєстраційного обліку, як похідних.

Отже, у задоволенні первісного позову слід відмовити повністю.

З огляду на положення частини третьої статті 8, частини четвертої статті 13 та частини першої статті 55 Конституції України, держава гарантує будь-якому субєкту права власності можливість звернення до суду за захистом цього права.

Відповідно до положень частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. При цьому, згідно зі статтею 4 цього ж кодексу, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Положеннями пункту першого частини другої статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способом захисту цивільного права може бути його визнання судом. При цьому, з огляду на положення статті 392 цього ж кодексу, позов про визнання права власності може бути подано власником майна, якщо це право не визнається будь-якою іншою особою.

Тож враховуючи викладене, та те, що право власності на ? частку у праві спільної власності ОСОБА_13 на квартиру №39, яка знаходиться у будинку №36, що розташований по вулиці Володимирська у місті Рубіжне Луганської області, не визнається позивачем, воно підлягає судовому захисту шляхом його визнання. Тому вимоги зустрічного позову в указаній частині, підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до положень частини 2 статті 386 Цивільного кодексу України, власник який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право.

А згідно з частиною 1 статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування майном.

Також суд враховує правовий висновок Верховного Суду України, наданий ним у постанові від 21 травня 2012 року (справа №6-20цс11) в тій частині, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 та 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 та 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 Цивільного кодексу України,але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення і наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Тому зважаючи на викладене і той факт, що один із замків на вхідних дверях у квартиру №39 ОСОБА_3 змінив, але ключа від цього замка ОСОБА_13 не надав, давати не збирається, і у судовому засіданні заявив, що навіть за наявності рішення суду буде створювати їй будь-які перешкоди у користуванні квартирою, суд вважає, що обраний ОСОБА_13 спосіб захисту порушеного права шляхом зобовязання ОСОБА_3 не чинити перешкод у користування квартирою, хоча і доволі широкий, але універсальний, дозволить ефективно захистити її порушене право користування квартирою і зробить реально можливим його відновлення з однієї сторони, і недопущення зловживання своїми правами ОСОБА_3 у будь-який спосіб, з іншої.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_13 в указаній частині теж підлягають задоволення повністю, а отже і зустрічний позов повністю теж.

З огляду на положення статті 88 Цивільного процесуального кодексу України та висновки суду по суті позовних вимог (і первісного, і зустрічного позову), а також з урахуванням 2-ї групи інвалідності ОСОБА_13, підстав для розподілу судових витрат понесених ОСОБА_3 не має, а от з нього, в силу положень статті 4 та статті 5 Закону України „Про судовий збір та статті 7 Закону України „Про Державний бюджет України на 2016 рік на користь держави слід стягнути 1102 гривні 40 копійок.

Отже, керуючись статтями 88,157-196,208,209,212-215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням і зняття з реєстраційного обліку відмовити у повному обсязі.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку у праві спільної власності на квартиру та усунення перешкод у здійсненні права користування квартирою задовольнити повністю.

Визнати за ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_12; паспорт серії ЕМ № 002913 виданий Рубіжанським МВ УМВС України в Луганській області 21 січня 1999 року; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) право приватної власності на 1/2 частку у праві спільної власності на квартиру №39 у будинку №36, що розташований по вулиці Володимирській у місті Рубіжне Луганської області.

Зобовязати ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_13; паспорт серії ЕМ № 002920, виданий Рубіжанським МВ УМВС України в Луганській області 21 січня 1999 року; ідентифікаційний номер: НОМЕР_2) не чинити перешкод у здійсненні ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_12; паспорт серії ЕМ № 002913 виданий Рубіжанським МВ УМВС України в Луганській області 21 січня 1999 року; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1) права користування квартирою №39 у будинку №36, що розташований по вулиці Володимирській у місті Рубіжне Луганської області.

Стягнути із ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_13; паспорт серії ЕМ № 002920, виданий Рубіжанським МВ УМВС України в Луганській області 21 січня 1999 року; ідентифікаційний номер: НОМЕР_2) судовий збір у розмірі 1102 (одна тисяча сто дві) гривні 40 (сорок) копійок, в дохід держави Україна.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Луганської області через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя - Д.С. Коваленко