Ухвала суду № 64960805, 23.02.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/225/17

Головуючий у першій інстанції Целух А.П.

Доповідач Кравець Ю. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.02.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання - Ліснік Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Малиновський відділ м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області про позбавлення права користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку, за зустрічною позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні квартирою, встановлення порядку користування квартирою, вселення, за зустрічною позовною заявою ОСОБА_6 до ОСОБА_2, за участю третьої особи ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні квартирою, встановлення порядку користування квартирою, вселення, за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 20.10.2016 року,

встановила:

ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Малиновський відділ м. Одеси ГУ ДМС України в Одеській області про позбавлення права користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що вона є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1, згідно розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради №345/01-06 від 26.06.2009 року, для укладення договору найму на зазначену квартиру відкрито особовий рахунок на ім'я ОСОБА_2, на склад сім`ї - 3 особи. Згідно довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та прописку) №169 від 14.03.2011 року, в зазначеній квартирі зареєстровані позивач - відповідальний квартиронаймач, ОСОБА_3, 1977 року народження - син, та ОСОБА_4, 1972 року народження - син. З 2011 року відповідач ОСОБА_3, а з 2008 року відповідач ОСОБА_4 в зазначеній квартирі не проживають. У зв'язку з тим, що відповідачі зареєстровані у зазначеній квартирі, користувачем якої є позивач, вона змушена нести додаткові витрати на оплату комунальних послуг, що погіршує її матеріальне становище, тому вона змушена звернутися з вказаним позовом до суду.

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11.06.2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 були задоволені частково, визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 06.11.2014 року вище зазначене рішення скасоване та справу призначено до судового розгляду в загальному порядку.

Під час розгляду справи 03.12.2014 року відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 та просив зобов'язати ОСОБА_2 усунути йому перешкоди шляхом забезпечення вільного доступу до спірної квартири, передати ключі від вхідних дверей квартири, вселити у квартиру, та визначити порядок користування житлом, відповідно до якого залишити у його користуванні житлову кімнату площею 13,7кв.м, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - житлову кімнату площею 17 кв. м, місця загального користування квартири залишили у спільному користуванні.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_4 посилався на те, що ОСОБА_2 після ухвалення заочного рішення від 11.06.2014 року змінила замки у спірній квартирі та звернулась до Маліновського РО ОГУ УМВС в Одеській області, намагаючись через правоохоронні органи змусити його забрати мої власні речі, які знаходяться в квартирі, у якої він вселений був вселений як член сім'ї наймача, зареєстрований та проживає в ній з дитинства та дане житло є його постійним місцем проживання, іншого житла у нього не існує. В квартирі встановлений тривалий порядок користування, а саме: ОСОБА_4 займав кімнату площею 13,7 кв. м. з 1992 року, а його брат ОСОБА_3 та ОСОБА_2 користувались кімнатою площею 17 кв. м., місця загального користування квартири були у спільному користуванні. В наступний час із-за неправомірних дій відповідача він позбавлений права користування квартирою.

В свою чергу відповідач ОСОБА_3 03.04.2015 року звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом його вселення, зобов'язати ОСОБА_2 надати ключі від вхідних дверей квартири та встановлення порядку користування квартирою встановити порядок користування квартирою, згідно якого виділити в користування ОСОБА_3 кімнату площею 12,9 кв.м., ОСОБА_2 - кімнату площею 16,7 кв.м., місця загального користування квартири залишили у спільному користуванні.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що після смерті бабусі у 2007 році у спірній квартирі залишились проживати він, його мати ОСОБА_2 та брат ОСОБА_7, який приблизно через рік виселився із квартири, оскільки одружився та хотів проживати разом з дружиною. Після виселення брата, ОСОБА_3 з матір'ю зайняли кожний по кімнаті - він зайняв кімнату 12.9 кв.м, мати проживала в кімнаті 16.7 кв.м. та між ними склався усталений порядок користування окремими кімнатами, при цьому кухнею, туалетом, коридором ми користувались спільно. З 2011 року їх стосунки з матір'ю суттєво почали погіршуватися і ОСОБА_3 був змушений періодично, але на строки, які не перевищували шести місяців, проживати на знімному житлі. Проте, зв'язок з квартирою він не втрачав, періодично повертався до квартири, проживаючи по декілька місяців поспіль, платив за комунальні послуги. В період його відсутності ніхто його кімнатою, якої він нещодавно зробив косметичний ремонт, не користувався та його мати ОСОБА_2 неодноразово визнавала, що кімната його та він має право користуватись нею, тобто погоджувалась з його проживанням в кімнаті. В подальшому ОСОБА_2 на підставі рішення суду від 11.06.2014 року зняла його з реєстраційного обліку, змінила замки та не надавала йому ключі від дверей, чинила перешкоди у користуванні. Вважаючи дії ОСОБА_2 такими, що порушують його право проживання в квартирі, ОСОБА_3 вимушений був звернутися з зустрічним позовом.

Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 20.10.2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_4 шляхом забезпечення вільного доступу до квартири АДРЕСА_2 та надати йому ключі від вхідних дверей зазначеної квартири. Вирішено вселити ОСОБА_4 в квартиру АДРЕСА_3. В задоволені інших вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Вирішено усунути ОСОБА_3 перешкоди шляхом забезпечення вільного доступу до квартири АДРЕСА_2 та вселити його у зазначену квартиру. Зобов'язано ОСОБА_2 надати ключі ОСОБА_3 від вхідних дверей цієї квартири. В задоволені інших вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги, в яких посилалися на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом першої інстанції при ухваленні рішення норм матеріального права та порушення процесуального права.

ОСОБА_2 просила рішення суду змінити, заявлені нею позовні вимоги про визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 задовольнити, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовити у повному обсязі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 мотивує тим, що судом першої інстанції встановлено, що позивачем доведено факт не проживання відповідача ОСОБА_7 у вказаній квартирі, проте зроблено помилковий висновок, що це зумовлено поважними причинами, оскільки відрядження ОСОБА_7, на які посилається суд як на поважну причину його відсутності, були здійснені у період після подання позову та не мають доказового значення по справі, переїзд ОСОБА_7 до іншого помешкання був добровільним та обумовленим бажанням проживати разом з дружиною, що не ототожнює цю обставину з поважністю причини виселення у розумінні ст.71-72 ЖК УРСР. Суд першої інстанції помилково вважав реалізацію права на надання згоди на проживання сторонніх осіб - протиправними діями та створенням перешкод у проживанні, оскільки жодних перешкод ОСОБА_2 не чинилось. ОСОБА_2 зазначає, що у зустрічному позові ОСОБА_7 безпосередньо зазначив, що він втратив доступ до квартири після набрання законної сили рішенням суду, коли позивач ОСОБА_2 замінила замки, проте її дії були спрямовані на забезпечення виконання рішення суду, яке набрало законної сили, та на її думку не можуть вважатись протиправними, оскільки на той час вона була єдиною особою, яка мала право проживання в квартирі та мала право одноосібно вирішувати вказане питання. Крім того, ОСОБА_2 вказує, що судом помилково зазначено у рішенні суду, що позивач заперечував проти задоволення обох позовів, оскільки представник позивача в судовому засіданні зазначив, що ним визнаються позовні вимоги ОСОБА_3 в частині вселення та визначення порядку користування квартирою шляхом надання в користування ОСОБА_3 кімнати площею 12,9 кв. м.

ОСОБА_6 просив рішення суду змінити, заявлені ним позовні вимоги у частині визначення порядку користування спірною квартирою задовольнити, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовити у повному обсязі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 мотивує тим, що посилання суду першої інстанції на ст.47, 48 ЖК Української PCP та ст.53 «Правил обліку громадян, які потребуються поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській PCP» в частині встановленої норми жилої площі на одну особу щодо відсутності підстав для визначення порядку користування спірною квартирою є помилковими, оскільки вказаними нормами права регулюються публічні правовідносини, які виникають при наданні житлових приміщень особам, які потребують поліпшення житлових умов і не можуть бути застосовані в приватних правовідносинах між наймачами квартири, якими є ОСОБА_3 та позивач за первісним позовом ОСОБА_2 і вселення щодо яких врегульовано іншими нормами матеріального права - ст.64 ЖК УРСР і залежить виключно від волі проживаючих осіб, а не від житлової площі квартири. Також зазначив, що не відокремлення підстав для задоволення позовних вимог різних зустрічних позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_7, мало наслідком помилковий висновок районного суду, що задоволення позовних вимог ОСОБА_3 нібито порушуватиме права ОСОБА_7, адже такий висновок суперечить обставинам справи, оскільки ОСОБА_7 дійсно не проживав у квартирі декілька років поспіль, відмовлявся від оплати комунальних послуг. Дані обставини і мали наслідком тривале проживання ОСОБА_3 з матір'ю удвох, визначення між ними фактичного порядку користування, він регулярно сплачував і продовжує платити комунальні послуги, у своїй кімнаті зробив ремонт і там знаходяться його особисті речі, що встановлено судом першої інстанції і не заперечувалось сторонами. Крім того, представником ОСОБА_2 в судовому засіданні було визнано позов ОСОБА_3 в повному обсязі.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають відхиленню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Згідно ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

При вирішенні спорів, пов'язаних із користуванням жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду (про виселення, право користування тощо), слід виходити з норм глави 2 розділу ІІІ ЖК України «Користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду».

Виходячи зі змісту позовних вимог, суд вважає, що між сторонами склалися правовідносини, що випливають із житлового законодавства, пов'язані з правом особи користуватися жилим приміщенням, в якому зареєстровано їх місце проживання, тому, при вирішенні спору між сторонами, слід керуватися Житловим та Цивільним кодексами України.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 47 Конституції України проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Повага до права людини на житло закріплена у ст..8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Згідно правової позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантується кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист права на житло поширюється як на власника квартири (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 року) так і на наймача (рішення у справі Larcos v. Cyprus від 18.02.1999 року).

Як встановлено судом, ОСОБА_2 є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1, згідно розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради №345/01-06 від 26.06.2009 року, для укладення договору найму на квартиру АДРЕСА_1 відкрито особовий рахунок на ім'я ОСОБА_2, склад сім`ї - 3 особи.

Згідно довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та прописку) №169 від 14.03.2011 року, в зазначені квартирі були зареєстровані позивач ОСОБА_2 - відповідальний квартиронаймач, ОСОБА_6, 1977 року народження - син, та ОСОБА_4, 1972 року народження - син.

Відповідно до заяви сусідів про не проживання, затвердженої Директором КП «ЖКС «Черьомушки» від 05.06.2014 року, відповідачі - ОСОБА_3, ОСОБА_4 з 2008 року за адресою: АДРЕСА_4 не проживають.

Допитані у судовому засіданні свідки: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 підтвердили про не проживання відповідачів у спірній квартирі.

Відповідно до виписки з Одеської міської системи приймання та обліку комунальних платежів від 07.02.2015 року, 12.02.2015 року, 09.03.2015року, 20.08.2015 року ОСОБА_2 сплачує комунальні послуги за адресою АДРЕСА_4.

Як вбачається з висновку про відсутність кримінального провадження від 31.03.2011 року, 07.06.2012 року, 25.01.2014 року, 06.02.2014 року, позивачка зверталася до Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області для встановлення фактичного місця перебування та проживання ОСОБА_4, однак в ході проведених заходів встановити фактичне місце проживання громадянина ОСОБА_4 не представилося можливим.

Згідно Кредитного договору №853/оф-7, укладеного 13.05.2008 року між ОСОБА_4 та ВАТ «ВіЕйБі Банк», та позовної заявою ВАТ «ВіЕйБі Банку» фактичне місце проживання ОСОБА_4 зазначено: АДРЕСА_5.

Відповідно до повідомлення, направленого 25.01.2011 року на адресу: АДРЕСА_6, лист ОСОБА_2 було отримано ОСОБА_4 особисто 27.01.2011 року.

За змістом ч. 1 ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців, якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Ст. 72 цього Кодексу передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Особа підлягає визнанню такою, що втратила право користування жилим приміщенням, у разі доведеності не користування приміщенням понад встановлені строки без поважних причин. У разі розгляду такого спору встановленню підлягають причини відсутності особи понад встановлені строки в жилому приміщенні

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, в зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Виходячи з аналізу даної норми для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщеннями необхідними є дві умови: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

При цьому, як роз'яснено у п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України» №2 від 12.04.1985 року (з наступними змінами та доповненнями) у справах про визнання наймача або члена його сім'і таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України) необхідно з'ясовувати причину відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо), суд може продовжити пропущений строк.

Так, згідно наданих пояснень сторін по справі та відповідно до рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 18.11.2008 року, судом встановлено що ОСОБА_4 постійно проживав в АДРЕСА_1 з 05.07.1974 року, та зареєстрований в зазначеній квартирі з 11.11.1992 року. У 1988 році ОСОБА_2 приїхала в м. Одесу зі своїм другим сином - ОСОБА_3, який був зареєстрований в квартирі як член сім'ї наймача жилого приміщення, між ОСОБА_4 з одного боку, та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з іншого боку виникли несприятливі стосунки, постійно виникають лайки та бійки, проживати разом в однієї квартирі стало неможливим і в квартирі фактично склались дві окремі сім'ї.

Відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вбачається з довідки від 04.12.2014 року та 12.05.2015 року ТОВ «Рошен Де Люкс», ОСОБА_4 працював в ТОВ «Рошен Де Люкс» з 20.05.2013 року по 01.07.2014 року на посаді водія автотранспортних засобів відділу постачання, робота на даній посаді передбачає ненормований робочий графік, пов'язана з доставкою товару по всій Одеській області, а також з відрядженнями за іншими області. З 02.07.2014 року по теперішній час ОСОБА_4 працює на посаді механіка відділу постачання та є відповідальним за автопарк віддалених підрозділів ТОB «Рошен Де Люкс» у м. Котовськ, м. Білгород-Дністровський та м. Ізмаїл, його робота пов'язана з відрядженнями.

Таким чином, за характером роботи ОСОБА_4 постійно перебуває у відрядженнях, що підтверджується довідною ТОВ «Рошен Де Люкс».

Беручи до уваги неприязні стосунки та стійкі конфліктні відносини між сторонами, відповідач ОСОБА_4 був змушений періодично проживати за іншою адресою, в той же час його речі знаходилися за адресою реєстрації у його кімнаті.

У 2014 році ОСОБА_4 черговий раз приїхав до спірної квартири за адресою своєї реєстрації, але не зміг потрапити до квартири, оскільки замки були змінені, що підтверджується талоном повідомлення №000082, з якого вбачається, що ОСОБА_4 звернувся 28.01.2014 до Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області з повідомленням про зміну замків в квартирі АДРЕСА_1.

Так, згідно бази «ІІПС АРМОР» за адресою АДРЕСА_7 виявлено факт повідомлення 102 про те, що за вищевказаною адресою ОСОБА_2 змінила замки в квартирі, повідомлення було зареєстроване до ЖЕО за №2352 від 28.01.2014 року, співробітником ДІМ РВ матеріали було розглянуто та винесений висновок за №1809 від 07.02.2014 рік.

Також факт звернення ОСОБА_4 щодо прийняття мір стосовно ОСОБА_2, яке зареєстроване до ЖЄО за №30611 від 09.11.2014 року, співробітником ДІМ РВ матеріали було розглянуто та винесений висновок за №19684 від 19.11.2014 рік.

Як вбачається з висновку про відсутність кримінального провадження від 17.11.2014 року, ОСОБА_4 звернувся до Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, з приводу усунення перешкод в користуванні квартирою АДРЕСА_1, які чинить ОСОБА_2, відповідачу ОСОБА_4 було рекомендовано звернутися до суду оскільки данні право відносини є цивільно-правовими.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 пояснили суду, що їм відомо про неможливість ОСОБА_4 проживати у квартирі, так він неодноразово приїжджав за адресою АДРЕСА_7, однак йому вчиняються перешкоди з боку ОСОБА_2

Відповідно до вимог ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

За правилами ст. 64 ЖК України члени сім'ї наймача жилого приміщення, які проживають разом з ним, користуються з наймачем усіма правами і несуть обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо вищезазначені особи перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймачі члени його сім'ї.

Їх право користування жилим приміщенням урегульоване житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч.3ст.9 ЖК України).

Однак, будь-якої тривалої антигромадської поведінки, яка систематично порушує правила співжиття і робить неможливим спільне проживання в одному житловому приміщенні, з боку позивача матеріали справи не містять.

Як встановлено під час судового розгляду, позивач та відповідачі є членами однієї сім'ї, однак перебувають у конфліктних відносинах, що сторонами не заперечувалось, тому відповідно до ч.1 ст. 61 ЦПК України, вказана обставина доказуванню не підлягає.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_4 проживав в АДРЕСА_1 з 05.07.1974 року, та зареєстрований в зазначеній квартирі з 11.11.1992 року, як член сім'ї тодішнього основного квартиронаймача. Він фактично проживав в квартирі та був зареєстрований за даною адресою, доки відповідач ОСОБА_2 не стала чинити перешкоди у користуванні останнім приміщенням за вказаною адресою.

Таким чином суд першої інстанції прийшов до висновку що причиною періодичного не проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі є поважними, оскільки це є наслідком неприязнених відносин між членами сім'ї, та не приймає як підставу для позбавлення права користування житловим приміщенням відповідачем.

За таких обставин, дії відповідача ОСОБА_2 щодо перешкоджання ОСОБА_4 в користуванні квартирою, є неправомірними і такими що порушують його охоронюване законом право на житло.

Окрім того, як вбачається з зустрічного позову ОСОБА_3 та не заперечується сторони у справі, ОСОБА_3 проживав з 1988 року та був зареєстрований за спірною адресою, але з 2011 року стосунки між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суттєво погіршуватися у зв'язку з чим склалися конфліктні відносини і останній був змушений періодично проживати за іншою адресою, ключі від спірної квартири залишались у нього, він платив за комунальні послуги, що вбачається з виписки з Одеської міської системи приймання та обліку комунальних платежів від 21.12.2011 року та виписки з картки Raiffeisen Bank Aval, рахунок НОМЕР_2,НОМЕР_3, НОМЕР_1 ОСОБА_3, так 07.02.2015 року,12.02.2015 року, 07.03.2015 року, 19.08.2015 року, 20.08.2015 року, 08.09.2015 року, останній сплачував комунальні послуги за адресою АДРЕСА_4, через Одеську міську систему приймання та обліку комунальних платежів .

Однак, за час проживання за іншою адресою ОСОБА_3 за рішенням Малиновського районного суду м.Одеси його було визнано особою що втратила право користування житловим приміщенням за спірною адресою, у зв'язку з чим ОСОБА_3 було знято з реєстраційного обліку та змінено замки у квартирі, в подальшому вище зазначене рішення скасовано, а відповідно до довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та прописку) ОСОБА_6, 1977 року народження, зареєстрований в спірній квартирі.

Проте, на теперішній час ключі від спірної квартири ОСОБА_3 з боку ОСОБА_2 не надано, та вона чинить перешкоди у праві користування останньому шляхом перешкод в доступі до квартири і кімнати, де останній зробив косметичний ремонт, про свідчать відповідні матеріали справи.

Як вбачається з наданих до суду доказів, сторони постійно сплачують за комунальні послуги та намагається користуватися спірною квартирою, проте між сторонами склалися стійки складні відносини, у наслідок чого ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_3 користуватися спірною квартирою.

Згідно ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 4,5 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Суд першої інстанції критично поставився до наданого акту та свідчень свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9 щодо не проживання відповідачів у спірній квартирі, оскільки акт та свідчення не містить інформацію про причини відсутності відповідачів, крім того в акті та свідчень не зазначено із яких даних відомо, що відповідач начебто не проживають у спірної квартирі з 2008 року,що у цьому випадку має вирішальне значення.

Так, всупереч положення ст. 60 ЦПК України, позивачка не надала суду інших належних та допустимих доказів, які б дійсно підтвердили з якого часу особа не проживає в жилому приміщенні без поважних причин; чи не переривався перебіг строку тимчасової відсутності;. Зазначені обставини повинні підтверджуватись належними та допустимими доказами, як це передбачено ст.ст. 58, 59 ЦПК України.

Ураховуючи зміст заявлених позовних вимог відповідно до правових норм та положень ст. 60 ЦПК України позивачем не надано доказів, які підтверджують факт відсутності відповідачів у спірному житловому приміщенні без поважних причин понад шести місяців, з яких підстав суд вважав би вимоги обґрунтованими.

Враховуючи вищевикладене, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилалися позивач ОСОБА_2 як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_2 та, щодо вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_3 районний суд дійшов висновку, що позов у частині поновлення житлових прав ОСОБА_4 та ОСОБА_3 шляхом вселення їх у квартиру АДРЕСА_1 та зобов'язання ОСОБА_2 не перешкоджати ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в користуванні вказаною квартирою підлягає задоволенню.

Щодо вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визначення порядку користування житлом, суд зазначив наступне.

Як встановлено судом, між сторонами виник спір з приводу порядку користування та проживання у АДРЕСА_1, у зв'язку з чим склалися неприязні стосунки, щодо правил спільного проживання та користування квартирою.

Відповідно до викіперовки з поетажного плану за адресою АДРЕСА_8, завіреної ПП «Комунсервіс», дільниця №2, відповідна квартира складається з двох кімнат: 12,9 кв.м та 16,9 кв.м.

Статтею 47 ЖК України встановлено норму жилої площі в Українській РСР в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу і згідно ст. 48 цього ж кодексу жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України.

Згідно п. 53 «Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській РСР», затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Української республіканської Ради професійних спілок №470 від 11.12.1984 року, жиле приміщення надається громадянам у межах 13,65 кв.м. жилої площі на одну особу, але не менше рівня середньої забезпеченості громадян жилою площею в даному населеному пункті. Рівень середньої забезпеченості громадян жилою площею в населеному пункті визначається і періодично переглядається виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів спільно з радами профспілок, виходячи з даних статистичної звітності.

Пунктом 3 постанови Виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів та Президії Київської міської Ради профспілок №582 від 15.07.1985 року «Про порядок застосування у м. Києві «Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень в Українській РСР» встановлено, що жилі приміщення надаються громадянам в межах 13,65 кв.м. жилої площі, але не більш однієї кімнати на одну особу і не менш, як 9 кв.м. жилої площі, та, виходячи з даних статистичної звітності, визначено рівень середньої забезпеченості громадян жилою площею 9,0 кв.м. на одну особу.

В той же час згідно ч. 2 та 3 ст. 50 ЖК України при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя.

Виходячи з викладеного, мінімальний розмір житлового приміщення, яке може бути надано (виділено) в користування особі, має становити щонайменше 9,0 кв.м., в той час як в разі задоволення позовних вимог ОСОБА_4 або ОСОБА_3 сторони які є повнолітніми особами різної статі та не складають подружжя, отримують в користування одну кімнату площею 16,9 кв.м., що за площею є меншою мінімального розміру на двох осіб, визначеного законодавчо.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в частині виділення у користування кімнати площею 12,9 кв.м. задоволенню не підлягають, оскільки таке призведе до прямого порушення прав інших осіб, які проживають спільно, у зв'язку з наданням таким особам жилого приміщення за площею меншого ніж визначено законом, та неможливістю проживання у однієї кімнаті осіб різної статі що є повнолітніми та не складають подружжя.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює, а доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Докази та обставини, на які посилається апелянт в скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. 213-214 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Посилання апелянта ОСОБА_2 напомилковий висновок суду, що не проживання відповідача ОСОБА_4, зумовлено поважними причинами, оскільки відрядження ОСОБА_7, є поважної причиною його відсутності є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції, як на поважність не проживання, посилався не лише на загадану підставу, і на інші, серед яких перешкоджання позивачем вселенню шляхом зміни замків, постійні суперечки та інше.

Доводи апелянта ОСОБА_3 щодо неможливості застосування до спірних правовідносин ст.47, 48 ЖК Української PCP та ст.53 «Правил обліку громадян, які потребуються поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській PCP» в частині встановленої норми жилої площі на одну особу щодо відсутності підстав для визначення порядку користування спірною квартирою є помилковими.

Інші доводи апеляційних скарг зводяться до дублювання доводів позовних вимог як первинного так і зустрічного позову, яким судом першої інстанції дана належна правова оцінка.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 11 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно ч. 1 п. 1 ст. 307 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням вимог закону.

Керуючись ст.ст. 209, 303, 307, 308, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила :

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 20.10.2016 року - залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Ю.І.Кравець

Судді: О.Г.Журавльов

О.С.Комлева