Постанова № 64948738, 22.02.2017, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Харків

22 лютого 2017 р. Справа № 820/6533/16

Харківський окружний адміністративний суд у колегіальному складі:

головуючого судді - Полях Н.А.,

суддів - Мар`єнко Л.М., Мельникова Р.В.,

при секретарі судового засідання - Корнієнка А.Д.,

за участі:

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідачів - Вишневського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_3, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14.11.2016р. № 57;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016р. № 166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви від ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову зазначено, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за національністю курд. У країні його громадської належності в останні п'ять років склалася ситуація загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту, систематичне порушення прав людини та загроза його життю, безпеці та свобод через можливість застосування позасудової смертної кари, торту, нелюдського або такого, що принижує його гідність. В останні місяці ситуація вкрай загострилася. Рідне місце позивача (м. Алеппо) знаходиться у стані війни та майже зруйноване, будинок позивача також зруйновано. Окрім того зазначено, що у позивача відсутні документи, а тому ніяким чином не може туди повернутися зі своєю дружиною та дітьми.

Зважаючи на ситуацію в країні свого походження, позивач зауважив, що у випадку повернення на Батьківщину, він буде рекрутованим до лав армії, і буде змушений вбивати своїх співгромадян, в тому числі мирне населення, що суперечить його внутрішньому переконанню. Позивач зазначив, що військові дії, що і наразі відбуваються в Сирії також засуджуються міжнародним співтовариством, про що свідчать: Резолюції Ради Безпеки ООН від 19.12.2013 року №68/182, 22.02.2014р. №2139 (2014), 14.07.2014 року №2165 (2014), 18.12.2014р. №2191 (2014), 22.12.2015 року №2258 (2015); Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку, доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій ООН в Сирійській Арабській Республіці від 12.02.2014 року, від 17.08.2014 року, від 05.02.2015 року, від 13.08.2015 року, від 22.02.2016 року та від 11.08.2016 року, доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій №2139 (2014), №2165 (2014), №2191 (2014), №2258 (2015) Ради Безпеки ООН та чимало інших міжнародних документів. А тому вважає, що оскаржувані ним наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 03.10.2016 р. №166 та рішення Державної міграційної служби України від 14.11.2016 р. № 57 є протиправними, незаконними та такими, що підлягають скасуванню. Отже, вважаючи наявність суб'єктивних побоювань стати жертвою переслідувань, позивач просить суд задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.

Представник відповідачів у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав та мотивів, викладених у наданих до суду письмових запереченнях, з посиланням на положення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, Конституції України та Закону України "Про міжнародні договори України", вказав на обґрунтованість та законність своїх дій, а тому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. У своїх запереченнях на адміністративний позов зазначив, що після проведення аналізу доводів заявника (позивача) з приводу його побоювань зазнати серйозної шкоди в Сирії внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту, проте не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника (позивача) смертної кари, вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення його на Батьківщину.

Також наголосив, що за час перебування заявника в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбаченими пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не виникло, а тому відсутні підстави для прийняття заяви позивача від 03.10.2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також представник відповідачів звертає увагу суду на той факт, що рішення прийнято ДМС України після розширення поняття "особа, яка потребує додаткового захисту", передбаченого Законом України від 13.05.2014 року № 1251-VII "Про внесення змін до статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (в редакції від 30.05.2014). А тому на думку представника відповідачів, обставини, зазначені у оскаржуваному наказі ГУ ДМС України в Харківській області від 03.10.2016р. № 166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту та рішення Державної міграційної служби України від 14.11.2016р. № 57 за результатами розгляду скарги позивача не дають підстав для висновку про те, що ДМС та її територіальним органом допущено порушення або неправильне застосування положень законодавства.

На підставі викладеного представник відповідачів просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані сторонами документи та заперечення проти позову, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного.

Матеріалами справи підтверджено (копія особової справи від 03.10.2016 № 2016 КН/о-40), що позивач - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, уродженцем м. Алеппо району Шакара, постійно в районі Масара Ханано. За національністю курд, сповідує іслам. З 2005 року одружений на громадянці Сирії ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3 Має двох дітей, уродженців України, донька ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, син ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_5 Освіта середня. Протягом 1985 - 1991 роки навчався на Батьківщині в школі "Ханаа" у м. Алеппо. Протягом 1992 - 1996 роки працював кравцем в м. Алеппо. Проходив військову службу протягом 1996 - 1998 роки.

Востаннє позивач залишив Батьківщину 27.06.2002 року авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна) на підставі компетентного дозволу прибув в Україну 28.06.2002 р. Державний кордон перетинав легально на підставі національного паспорту НОМЕР_2 та одноразової візи типу НОМЕР_3.

Під час сирійського бомбардування у 2015 році будинок позивача у м. Алеппо було зруйновано, у зв'язку з чим батьки позивача зараз проживають у Туреччині. Брат переїхав до Ливану і там працює. Одна із сестер вийшла заміж і залишилася проживати у Сирії. Брати, які проживали у Ливані невдовзі переїхали до батьків у Туреччину. Один з братів позивача звернувся до компетентних органів Туреччини з проханням надати йому статус біженця та був переправлений до Канади, де йому надали статус біженця. Ще один брат позивача мешкає в Україні на законних підставах, перебуває у шлюбі з громадянкою України.

Як свідчать матеріали справи, на підставі положень статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу 07.10.2016 року ГУ ДМС України в Харківській області видано довідку про звернення за захистом в Україні № 002295 (а.с.16).

Матеріалами справи також підтверджено, що 03.10.2016 року позивач звернувся до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управляння у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Харківській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності - Сирійській Арабській Республіці, відбувається війна, жителі країни громадянської належності позивача підлягають тортурам та знущанням, а тому існує вірогідність бути призваним на військову службу за умови повернення до Сирійської Арабської Республіки. Участь у збройному конфлікті суперечить переконанням позивача. З 2002 року позивач перебуває в Україні разом із своєю дружиною та двома дітьми - п'яти та семи років. Заявник вказав на відсутність у нього документів, що унеможливлює здійснити оформлення дитини у школі або виїхати до іншої країни. До свого рідного міста позивач також не може повернутись, скільки в результаті проведення військових дій на цій території, його будинок зруйновано. Окрім того, певні військові угрупування Сирії здійснюють напади на курдів. Вказане, за його судженням, є законною підставою для отримання ним в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016 року № 166 "Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3", згідно ч.6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відмовлено гр. Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3 у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, 04.10.2016 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016 року №77 "Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", складеного на підставі наказу від 03.10.2016 року № 166.

Не погодившись зі змістом наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016 року № 166 "Про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3", 07.10.2016 року позивач за захистом своїх прав звернувся із письмовою скаргою до Державної міграційної служби України.

Проте, висновком ДМС України від 10.11.2016 року о/с № 2016 КН/о-40 "Про результати розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" (затвердженого заступником директора Департаменту - начальником відділу по роботі з шукачами захисту та затвердженого Директором Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства) відхилено скаргу гр. Сирії ОСОБА_3 від 07.10.2016 року на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.

На підставі вказаного висновку винесено рішення ДМС України від 14.11.2016 року за № 57-16 "Про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМ про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", яким відхилено скаргу гр. Сирії ОСОБА_3 від 07.10.2016 року на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016 року № 166, оскільки оскаржуване рішення прийнято ГУ ДМС в Харківській області у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством і з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення. Позивачу направлялося повідомлення ГУ ДМС у Харківській області від 22.11.2016 року № 87 "Про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС".

Не погоджуючись із позицією та рішеннями відповідача, позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із зазначеним позовом.

По суті заявлених вимог суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 р.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Як вбачається з матеріалів справи, що заявник (позивач) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.10.2016 року до територіального органу ДМС звернувся вже втретє. Вперше заявник ОСОБА_3 звернувся із заявою про надання статусу біженця до Управління у справах національностей та міграції Одеської обласної державної адміністрації 25.07.2003 року. Рішенням Держкомнацміграції від 22.12.2003 року № 534 заявнику відмовлено в оформленні документів щодо надання статусу біженця.

Вдруге позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області 29.10.2013 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте рішенням від 07.09.2015 року № 645-15 знову відмовлено в її задоволенні. Позивач не погодився із вказаним рішенням та звернувся за захистом до суду. Так, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08.02.2016 року по справі № 815/5940/15 адміністративним позовом ОСОБА_3 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України від 07.09.2015 року № 645-15, зобов'язання прийняття рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 07.09.2015 року № 645-15. Зобов'язано ДМС України прийняти рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2016 року № 815/5940/15 апеляційну скаргу ДМС України задоволено. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08.02.2016 року по справі № 815/5940/15 скасовано. Прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_3 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України від 07.09.2015 року № 645-15, зобов'язання прийняття рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовлено в повному обсязі. Постанова набрала законної сили.

Оскаржуваним наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 03.10.2016 року № 166 позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту відповідно до положень частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, яка не перебуває на законних підставах в Україні. В наказі також йшлося про те, що однією з підстав для відмови у прийнятті заяви від 03.10.2016 року є рішення від 07.09.2015 року № 645-15 щодо відмови гр. Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке згідно постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2016 року № 815/5940/15 є чинним.

На думку ГУ ДМС у Харківській області, умови щодо звернення заявника (позивача) 03.10.2016 року до ГУ ДМС у Харківській області не змінилися, а заявник (позивач) як шукач захисту на території України у своїй заяві від 03.10.2016 року наводить такі ж самі обставини, які вже досліджувалися територіальними органами ДМС при розгляді двох попередніх аналогічних заяв (побоювання позивача стати жертвою переслідувань та серйозної шкоди у Сирії у зв'язку з наявністю внутрішнього збройного конфлікту).

Окрім того зазначено, що заявник до закінчення строку свого законного перебування на території України не звернувся із відповідною заявою до органу що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

З цього приводу слід зазначити наступне

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною сьомою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Так, міграційною службою не прийнято до уваги Рекомендації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, в якій зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Відповідачі також не прийняли за належне той факт, що за час відсутності позивача (виїхав у 2002 році) у країні його походження зазнає змін соціально - економічна, гуманітарна та військова ситуації.

Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Аналіз положень ч. 6 ст. 5 вказаного вище Закону дає підстави стверджувати, що ДМС приймає рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у таких випадках: 1) якщо заявник видає себе за іншу особу, 2) якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Беззмістовним є висновок відповідачів про те, що обставини справи відносно позивача (основні доказові елементи заяви) як шукача захисту не змінилися, з огляду на таке.

Як зазначалося колегією суддів раніше, позивач у своїй заяві - анкеті від 03.10.2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначив, що його будинок у м. Алеппо зруйновано, внаслідок чого його батьки та інші родичі перебувають на територіях Туреччини, Канади. У позивача є дружина та двоє дітей. Окрім того, заявником в анкеті також зазначалося про втрату ним документів, що також унеможливлює його повернення разом із дружиною та дітьми на Батьківщину та оформлення дитини до школи.

При прийнятті оскаржуваних рішення та наказу відповідачами взагалі не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на всій території Сирії п'ятий рік поспіль тривають військові дії, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та відповідними формуваннями.

Так, Постановою Верховної Ради України "Про звернення Верховної Ради України до міжнародних організацій, парламентів держав - членів Організації з безпеки і співробітництва в Європі та Організації ісламського співробітництва щодо останніх подій у Сирії" від 19.10.2016 року № 1960-VII затверджено Звернення Верховної Ради України до міжнародних організацій, парламентів держав - членів Організації з безпеки і співробітництва в Європі та Організації ісламського співробітництва щодо останніх подій у Сирії та доручено Голові Верховної Ради України невідкладно направити текст Звернення.

У тексті Звернення Верховної Ради України до міжнародних організацій, парламентів держав - членів Організації з безпеки і співробітництва в Європі та Організації ісламського співробітництва щодо останніх подій у Сирії зазначено про триваючий шостий рік поспіль збройний конфлікт у Сирії що призвело до трагічних подій у східних районних міста Алеппо, зокрема бомбардування гуманітарного конвою ООН 19.09.2016 року. Кількість сирійців, змушених залишати своїх домівки сягнуло 13 мільйонів - більше половини населення країни, станом на початок війни. Здійснюється застосування хімічної та інших заборонених видів зброї проти мирного населення з боку сирійського режиму.

Тобто, соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації на території Сирії та безпосередньо в м. Алеппо в останні місяці дедалі загострюється та досить динамічно змінюється у найгіршу сторону. Загальна кількість потребуючих гуманітарної допомоги у Сирії зросло до 13,5 млн. осіб (у лютому 2016 року 12,2 млн. Хоча воєнний конфлікт сягає усієї території Сирії, проте більшість потребуючих допомоги, сконцентровано саме в провінціях міст Алеппо, Риф, Дамаск. Доступ до продовольства, води, будинкам, медичному обслуговуванню та освіті вкрай тяжкий з причин загостреного воєнного конфлікту, наслідком чого є зруйнування будівель, інфраструктури міст, відмови у наданні основних послуг та втрата джерел доходів.

Проте, з невідомих причин вказана інформація не розцінена відповідачами як зміна умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та не взята до уваги територіальним органом - ГУ ДМС у Харківській області при винесенні наказу від 03.10.2016 року № 166 та центральним органом - ДМС України при реагуванні на скаргу позивача та прийнятті оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 14.11.2016 р. № 57 "Про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 7 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

Крім того, суд зазначає, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 Кодексу адміністративного судочинства України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто, неприпустимим є висновок щодо недоведеності іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

За таких обставин, суд вважає оскаржувані наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 03.10.2016р. № 166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту та рішення Державної міграційної служби України від 14.11.2016р. № 57 прийнятими без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача та такими, що підлягають скасуванню.

З урахуванням вищевикладених обставин, суд вважає вимоги позивача правомірними та такими, що ґрунтуються на положеннях діючого законодавства, належним чином обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до вимог ст. 94 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 9, 11, 24, 94, 128, 159, 160- 163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14.11.2016 року №57-16.

Скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.10.2016 року №166 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви від ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови виготовлено 24 лютого 2017 року.

Головуючий суддя Н.А.Полях

Судді Л.М. Мар'єнко Р.В. Мельников