Справа № 570/5202/16-ц
Номер провадження 2/570/421/2017
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
21 лютого 2017 року
Рівненський районний суд Рівненської області
в особі судді Кушнір Н.В.
при секретарі судового засідання Бардабуш В.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області (м.Рівне вул.П.Могили 24) цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини,
в с т а н о в и в:
покликаючись на те, що між ними виникають конфлікти з приводу проживання та утримання доньки після припинення фактичних шлюбних стосунків після розірвання шлюбу сторін, позивач у поданій до суду 29 серпня 2016 року позовній заяві просить визначити з нею місце проживання дитини.
Сторін відповідно до ст.ст.74-76 ЦПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи. У поданих до суду заявах сторони просять справу слухати у їх відсутність, позивач позов підтримує повністю, відповідач позов визнає повністю. Враховуючи достатність матеріалів справи для прийняття рішення та доказів про правовідносини сторін, відсутність необхідності заслуховувати їх особисті пояснення з приводу спору, суд, беручи до уваги встановлені строки розгляду цивільних справ, думку сторін, дійшов висновку про можливість розглянути справу у їх відсутність та у відповідності до ч.2 ст.197 ЦПК України без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов таких висновків.
Вимоги ст.214 ЦПК Кодексу зобов»язують суд під час ухвалення рішення вирішити чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Відповідно до ст.16 цього кодексу звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і в силу ст.ст.10, 60 ЦПК України, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Згідно ч.4 ст.174 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Як встановлено судом, сторони мають неповнолітню дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 На даний час сторони проживають окремо, дитина проживає з матір'ю, шлюб сторін розірвано.
Відповідач за місцем проживання характеризувався посередньо, неодноразово до селищної ради надходили усні та письмові скарги від колишньої дружини щодо вчинення ним фізичного та психологічного насильства по відношенню до неї та їх спільних дітей. ОСОБА_2 офіційно непрацевлаштований.
Мати за час проживання зарекомендувала себе із позитивної сторони, з сусідами не конфліктує, заяв та скарг стосовно негативної поведінки до виконавчого комітету селищної ради не надходило.
Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч.7 ст.7 СК України).
Ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Крім того, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно з Принципом 2 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які б дозволяли їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та у соціальному розумінні здоровим та нормальним шляхом і в умовах свободи та гідності. Дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під піклуванням і під відповідальністю своїх батьків та в будь-якому випадку в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості. Малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. (Принцип 6 Декларації прав дитини).
За ч.ч.2, 3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Ст.141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно з ч.4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце, зокрема, проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Разом з цим, зазначене не можна тлумачити як наявність у будь-кого з батьків переваги перед іншим при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини. Поняття «розлучення» не співпадає з поняттям «визначення місця проживання», оскільки батьки дитини у разі визначення місця проживання останньої з іншим з батьків не обмежені у своєму праві на спілкування з дитиною, турботу відносно неї та участі у її вихованні й можуть реалізувати свої права шляхом домовленості з іншою особою щодо встановлення часу спілкування або за рішенням органу опіки і піклування, або за рішенням суду.
Ст.157 СК України встановлено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Ч.4 цієї статті надає батькам право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ст.141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Ч.1 ст.160 СК України встановлено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Відповідно до ч.1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передавати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини (ч.2 ст.161 СК України).
У п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" судам роз'яснено, що вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, мають виходити із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинні постановити рішення, яке відповідало б інтересам дітей. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.
Відповідно до ч.ч.4, 5 ст.19 СК України при розгляді судом спорів щодо, зокрема позбавлення батьківських прав, обов'язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Тобто висновок органу опіки і піклування в будь-якому разі не повинен носити формальний і однобічний характер, оскільки вирішуються питання про права та обов'язки батьків і дитини. Суд вважає, що його зроблено з урахуванням перевірених судом фактів, відображає дійсні підстави недодержання відповідачем оспорюваних прав і обов'язків, а тому підтверджує його винуватість в ухиленні від виконання батьківських обов'язків, відповідає інтересам дитини і не носить формальний характер.
Задовольняючи позов, суд виходить із того, що позивачем належними та достовірними доказами доведені свої позовні вимоги. Кожен аспект відносин, висвітлений під час розгляду справи, був проаналізований судом, враховано усі обставини справи, а саме ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, їх рівність прав та обов'язків щодо дитини, характер роботи батьків, рівень їх матеріального забезпечення, наявність інших членів сім'ї, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік та стан її здоров'я, що є обов'язковим при розгляді справ про визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
При цьому суд погоджується, що між сторонами склалися конфліктні стосунки, після подачі позову вони не можуть знайти порозуміння з сімейних питань та участі у вихованні дітей, батько і мати проживають окремо і кожен з них на даний час характеризується позитивно, за місцем їх проживання створені умови для проживання дітей. Відповідачем не було надано доказів про те, що піклування про дитину здійснюється з порушенням принципів Декларації прав дитини та Закону України «Про охорону дитинства».
Суд вважає, що задоволення позову забезпечує справедливу рівновагу між інтересами батьків на спілкування з дітьми. Порушення життєвого укладу дитини за відсутності для цього об'єктивних підстав і обґрунтованої необхідності захисту її інтересів суперечить інтересам дитини. На думку суду, недоцільно повертати малолітню дитину батьку, оскільки вона вже прижилася у своєму новому середовищі, добре адаптована до соціального оточення, позбавлення якого поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку, а тому відсутні підстави для відмови у задоволенні позову.
Відповідно до ст.51 Конституції України, Конвенції про права дитини, що набула чинності для України з 27 вересня 1991 року, ст.ст.5, 154, 257 СК України держава Україна гарантує кожній дитині захист її прав та інтересів, бере під свою охорону кожну дитину як особистість. Зазначені вище положення кореспондуються з Преамбулою Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, учасником якої є і Україна, та за якою для держав-учасниць слідує, що інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них.
Враховуючи, що позивач не сплачувала судовий збір при подачі вказаного позову, суд при ухваленні рішення відповідно до ст.88 ЦПК України присуджує стягнення з відповідача судового збору в прибуток держави у розмірі, визначеному на день винесення рішення.
З огляду на викладене, керуючись ст.ст.10, 11, 60, 88, 213-215 ЦПК України, суд
в и р і ш и в:
задоволити цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини.
Визначити місце проживання ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем проживання її матері ОСОБА_1.
Стягнути з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) в прибуток Рівненського районного суду Рівненської області /№ рахунку 1217206700295, МФО 833017, ЄДРПОУ одержувача 38012756, код доходів 22030001, банк ГУДКСУ в Рівненській області ЄДРПОУ суду 26406260/ судовий збір в розмірі 640 грн. 00 коп.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський районний суд Рівненської області протягом 10 днів з дня отримання його копії.
Суддя: Кушнір Н.В.
Судове рішення № 64937786, Рівненський районний суд Рівненської області було прийнято 21.02.2017. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти корисні дані про це судове рішення. Ми пропонуємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних включає повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам швидко знаходити корисні дані.
Це рішення відноситься до справи № 570/5202/16-ц. Фірми, які зазначені в тексті цього судового документа: