Ухвала суду № 64862026, 08.02.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

8 лютого 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Сімоненко В.М.,

Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним договору,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 31 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відмовлено.

20 грудня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частин першої−четвертої статті 11, статей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», частин першої−третьої, шостої статті 203, статті 206, частини першої статті 215, частини першої статті 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_4 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня, 10 грудня 2014 року, 23 вересня, 27 травня 2015 року, 22 травня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції, відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4, погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій, які встановили, що договір підписано сторонами, які дійшли згоди з усіх істотних його умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення спірного договору не заявляла додаткових вимог щодо його умов та в подальшому виконувала ці умови; відповідач надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до договору споживчого кредиту, які позивачка підписала, міститься повна інформація стосовно умов кредитування; позивачка не надала доказів щодо введення її в оману під час укладення договору споживчого кредиту, оскільки перед його підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстом та умовами договору і власноручно його підписала.

Натомість у наданій для порівняння ухвалі від 23 вересня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій, які, встановивши, що на момент звернення позивача до банку із заявою-анкетою про видачу кредиту у фінансовій установі діяла затверджена форма переддоговірної роботи, яка всупереч вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» йому не була надана, що призвело до укладення кредитного договору на невигідних для нього як споживача умовах за прибутковою для банку ануїтетною схемою, дійшли висновку, що формування волі позичальника на укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності. Крім того, суди зазначили, що виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та виникнення непередбачених втрат у боржника. Ураховуючи висновок судово-економічної експертизи, суди дійшли висновку що в діях відповідача наявний умисел, який полягає в замовчуванні реальної ціни фінансової послуги, що є підставою для визнання кредитного договору недійним на підставі статті 230 ЦК України.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року, наданій заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків на погіршення становища споживача. Всупереч нормам статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позивачу в письмовій формі повної інформації про умови кредитування та про орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору; до спірного договору банк включив положення, що є несправедливими, оскільки вони містять умови про зміни у витратах; з урахуванням додаткових нарахувань процент за користування кредитом збільшився, існує дисбаланс зарахування процентів і тіла кредиту; графік погашення кредиту позичальнику не видавався, що є підставою для визнання спірного кредитного договору, договорів іпотеки та поруки недійсними.

В ухвалі від 25 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про недійсність договору про надання споживчого кредиту, оскільки він не відповідає вимогам статей 11 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_605174/ed_2016_01_01/pravo1/T102300.html?pravo=1>, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_605393/ed_2016_01_01/pravo1/T102300.html?pravo=1>, зокрема відповідач не довів надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2007_05_10/pravo1/RE13808.html?pravo=1> (далі - Правила); розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки у ньому зазначено тільки два показники − дату платежу та суму, що підлягає сплаті і й не вказано, із чого складаються ці суми, а також немає інформації щодо кінцевих сум; усупереч пункту 3.2 Правил банк не надав споживачу графіка платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, відсотків за користування кредитом та інших супутніх послуг чи фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік між сторонами не підписувався. Крім того, врахувавши висновок експертизи про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, суди дійшли правильного висновку про те, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, яка в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї.

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Крім того, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та від 27 травня 2015 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції, скасувавши рішення судів першої та апеляційної інстанції, направив справу на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України, підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року міститься висновок про те, що відповідно до пункту 3.6 Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач зді <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2007_05_10/pravo1/RE13808.html?pravo=1>йснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Отже, суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплачував комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.

Отже, порівняння змісту цієї постанови Верховного Суду України зі змістом ухвали, яку заявник просить переглянути, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

За таких обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним договору за заявою ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.М. Сімоненко

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко