Рішення № 64823399, 07.02.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/2629/15-ц Головуючий у 1-й інстанції Стельмащук П.Я. Провадження № 22-ц/789/67/17 Доповідач - Ткач З.Є.Категорія - 46

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 лютого 2017 р. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Ткача З.Є.

суддів - Міщій О. Я., Ходоровський М. В.,

при секретарі - Шмигельська І.З.

з участю сторін - ОСОБА_1 та її представника

ОСОБА_2, ОСОБА_3 та його

представника ОСОБА_4,

розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільним майном подружжя, поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя,-

В С Т А Н О В И Л А :

В лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільним майном подружжя, поділ майна подружжя.

Позивач посилався на те, що з відповідачкою ОСОБА_1 проживали однією сім'єю з 2001 року, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство.

В грудні 2004 року у них народився син ОСОБА_5. 10 червня 2006 року вони зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 15 серпня 2014 року.

12 листопада 2003 року ОСОБА_1 в інтересах сім'ї був укладений договір про дольову участь у фінансуванні житлового будинку на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Право власності відповідачка оформила не себе у 2009 році.

Вважаючи, що зазначене майно є спільною власністю подружжя, ОСОБА_3 просив визнати за ним право власності на 1/2 частину в порядку поділу майна подружжя.

У вересні 2015 року ОСОБА_1 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя.

Позов обґрунтовувала тим, що в період шлюбу з відповідачем ними було нажито майно: автомобіль марки Фіат Дукато 2004р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1, та автомобіль марки Форд Мондео 1993 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_2.

Просила визнати за нею право спільної сумісної власності на автомобіль марки Фіат Дукато, припинивши за ОСОБА_3 право спільної сумісної власності на даний автомобіль, та визнати за ним право особистої власності на автомобіль марки Форд Мондео.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 01 листопада 2016 року вирішено:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільним майном подружжя, поділ майна подружжя - задовольнити частково.

Встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 без укладення шлюбу з 2001року.

Визнати спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, в порядку поділу майна подружжя.

Залишити у власності ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

У задоволенні решти вимог - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя - задовольнити частково.

В порядку поділу майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля Фіат Дукато, 2004 року випуску, номерний знак В02667АТ.

Залишити у власності ОСОБА_3 1/2 частину автомобіля Фіат Дукато, 2004 року випуску, номерний знак В02667АТ.

У задоволенні решти вимог за зустрічним позовом відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 48.10 грн. судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Тернопільського міськрайонного суду від 01 листопада 2016 року в частині встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 без укладення шлюбу з 2001 року, визнання спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, визнання за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, в порядку поділу майна подружжя скасувати, посилаючись на те, що суд вирішив спір з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказала, що ОСОБА_3 не наведено жодних допустимих доказів щодо факту їх спільного проживання, ведення спільного господарства. Фотознімки в справі підтверджують лише спільне проведення часу сторонами, та не доводять обставин проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на що посилався позивач в обґрунтування позову.

У зв'язку з цим просила ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представник апеляційну скаргу підтримали в повному обсязі і просили її задовольнити з викладеній у ній мотивів.

Позивач ОСОБА_3 та його представник доводи апеляційної скарги не визнали та просили у задоволенні апеляційної скарги відмовити.

Рішення суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя не оскаржується, а тому в силу вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги та межах позовних вимог, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 в частині визнання за ним права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира придбана сторонами за час їх спільного проживання однією сім'єю і до спірних правовідносин застосував положення Сімейного кодексу України, в редакції від 2002 року, що вступили в силу з 1 січня 2004 року.

Відповідно до ст. 74 СК України, на підставі якої суд дав правову кваліфікацію правовідносинам, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Однак з такими висновками колегія суддів повністю погодитись не можна, оскільки суд першої інстанції невірно визначив характер спірних правовідносин щодо майнових прав, які виникли до 1 січня 2004 року, та допустив помилку в застосуванні норм матеріального права.

Судом першої інстанції, на підставі наданих сторонами доказів встановлено, що 12 листопада 2003 року ОСОБА_6 уклала з Товариством індивідуальних забудовників Наука (далі ТІЗ Наука) договір про дольову участь у фінансуванні житлового будівництва згідно якого ОСОБА_1 зобов'язалась фінансувати будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_1.

На виконання умов даного договору до 1 січня 2004 року було сплачено 92300,00 грн., а з 1 січня 2004 року - решта вартості квартири.

Згідно Довідки ТІЗ Наука №35 від 16 квітня 2007 року ОСОБА_1 повністю оплатила вартість квартири у сумі 113824,00 грн.

Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 03 листопада 2009 року, що стверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого ТОВ Міське бюро технічної інвентаризації (м.Тернопіль).

Таким чином, спірні правовідносини з приводу набуття права власності на квартиру виникли до 1 січня 2004 року, тобто до набуття чинності Сімейного кодексу України в редакції від 10 червня 2002 року, положеннями якого керувався суд при вирішенні даного спору.

Правила ст. 74 Сімейного кодексу України на спірні правовідносини, що виникли і тривали до 1 січня 2004 року, не поширюються, а нормами чинного на той час КпШС України визнання майна спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не передбачено.

Колегія суддів вважає, що для визначення кваліфікації правовідносин щодо майна, набутого до 1 січня 2004 року і з приводу якого виник спір, слід виходити з наступного.

Згідно із частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність" (далі - Закон України "Про власність"), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток (аналогічне положення містить і частина перша статті 368 Цивільного кодексу України).

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Таким чином, для вирішення даного спору колегія суддів вважає, що слід взяти до уваги не лише обставини щодо спільного проживання сторін однією сім'єю, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок їх спільної праці.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторони з 2001 року проживали однією сім'єю, що підтверджується обставинами справи.

Так з пояснень сторін вбачається, що ОСОБА_1 за сприяння ОСОБА_3, що включало надання їй грошових коштів, у 1999 році виїхала в Італію.

Сторони проживали в Італії, у м. Мондрагоне.

Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 2001 року наймали одне приміщення, в якому разом проживали.

5 лютого 2003 року обоє одночасно внесені до Реєстру населення, що постійно проживають на території комуни Мондрагоне.

26 грудня 2004 року у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 народився син ОСОБА_7, що стверджується свідоцтвом про народження, виданим муніципалітетом м. Мондрагоне.

Спільне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 також підтвердили свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які в суді першої інстанції пояснили, що проживаючи в Італії вони підтримували дружні стосунки з сторонами, які з 2001 року проживали як сім'я.

10 червня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб у відділі РАЦС Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області. Шлюб розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 15 серпня 2014 року.

Вищевказані обставини також підтверджують доводи позивача ОСОБА_3 про те, що спірне майно квартира АДРЕСА_2, до укладення шлюбу придбавалась сторонами внаслідок їх спільної праці.

При цьому колегія суддів бере до уваги пояснення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про те, що вони були працевлаштовані і отримували доходи, вносили плату за користування кімнатою, в якій разом проживали.

За вказаних обставин колегія суддів вважає обґрунтованими доводи позивача, про те, в цих умовах вони спільно харчувались та разом несли різні витрати, пов'язанні з проживанням. Відсутність конкретних доказів на придбання іншого побутового майна не спростовують факту їхнього спільного проживання та витрат на побутові потреби, що є характерним для сім'ї.

Беручи до уваги характер стосунків, які склалися у сторін до укладення шлюбу і після його укладення, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи позивача про те, що за весь цей період спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет.

Окрім того, позивачем, після укладення шлюбу проведено доплату вартості квартири у розмірі 6444,00 грн., що підтверджується квитанцією ВАТ Ощадбанк від 13 червня 2006 року. Ця обставина підтверджує той факт, що обидві сторони приймали участь у придбанні квартири за спільні кошти. (а.с. 161)

Вищевказані обставини дають підстави для висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 до укладення шлюбу проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, разом фінансували будівництво спірної квартири, а тому це майно є їх спільною сумісною власністю.

Виходячи з того, що суд до спірних правовідносин, що виникли до 1 січня 2004 року, помилково застосував положення ст. 74 СК України, рішення в цій частині підлягає скасуванню з постановлення нового рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання спільним майном подружжя і визнання права власності на частину квартири задовольнити з підстав, що передбачені Законом України "Про власність", який втратив чинність згідно із Законом України від 27 квітня 2007 року N 997-V.

Підстав для зміни чи скасування решти рішення суду, що оскаржується, не має.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 частково задовольнити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 листопада 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_2 в. м. Тернополі спільним майном подружжя і визнання права власності на частину квартири скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення.

Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, в порядку поділу майна подружжя.

В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 листопада 2016 року залишити без зміни.

Рішення колегії може бути оскаржено в касаційному порядку протягом 20днів, шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді: