Рішення № 64803992, 09.02.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 322/772/16-ц Головуючий у 1-й інстанції: Гасанбеков С.С.

Провадження № 22-ц/778/495/17 Суддя-доповідач ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької с області у складі:

Головуючого Онищенка Е.А.

Суддів Бєлки В.Ю.

ОСОБА_2

При секретарі Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 на рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 11 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про встановлення факту проживання однією сімєю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, визнання спільно нажитого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на половину майна, що є в спільній сумісній власності, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, про виселення, який було уточнено.

В обґрунтування позову зазначав, що він є власником буд. 51 по вул. Київській в с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області , що підтверджується договором дарування від 07.06.2016 року.

Після придбання будинку він не може до нього вселитись, оскільки в будинку без жодних правових підстав проживають відповідачі, які чинять йому перешкоди у користуванні власністю.

Враховуючи вищевикладене просив суд виселити відповідачів з належного йому будинку №51 по вул. Київській в с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області без надання іншого житлового приміщення, судові витрати покласти на відповідачів.

В серпні 2016 року ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про встановлення факту проживання однією сімєю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, визнання спільно нажитого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на половину майна, що є в спільній сумісній власності, який згодом уточнила.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що з 27 січня 1998 року вона почала проживати з ОСОБА_3 однією сімєю без реєстрації шлюбу.

У 2015 році за спільні кошти вони з ОСОБА_3 придбали будинок у ОСОБА_7 за 34 000,00 грн., що підтверджується розписками.

Після вселення в будинок вони зробили ремонт, опалення, на яке витратили 3 497,58 грн.

В липні 2016 року ОСОБА_5 дізналася, що подружжя ОСОБА_7 оформило договір дарування будинку з ОСОБА_3

За час спільного проживання з ОСОБА_3 сторони придбали не тільки будинок, а й автомобіль «Славута» за 20 000 грн., право власності було оформлено на ОСОБА_3

Вважає, що кошти витрачені на придбання будинку, на встановлення системи опалення, а також автомобіль є спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3.

Враховуючи вищевикладене просила суд встановити факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 однією сімєю без реєстрації шлюбу в період з 27 січня 1998 року по 01 вересня 2015 року; визнати недійсним договір дарування житлового будинку, розташованого за адресою: вул. Київська, 51, с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області; визнати грошові кошти в сумі 34 000 грн. спільною сумісною власністю і визнати за нею право на 1/2 частину коштів в сумі 17 000,00 грн.; визнати спільною сумісною власністю кошти, витрачені на встановлення системи опалення в будинку в сумі 3 497,58 грн., а також автомобіль «Славута» і визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаних коштів та автомобіля.

Рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 11 листопада 2016 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, про виселення відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про встановлення факту проживання однією сімєю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, визнання спільно нажитого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на половину майна, що є в спільній сумісній власності задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з 1998 року по вересень 2004 року, з вересня 2007 року по жовтень 2012 року, з липня 2013 року по вересень 2015 року.

Визнано автомобіль марки ЗАЗ модель 110307, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_3.

Визначено ідеальні частки ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у праві спільної власності на автомобіль марки ЗАЗ модель 110307, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, по 1/2 за кожним, залишивши автомобіль у їх спільній частковій власності.

В задоволенні решти вимог за зустрічним позовом відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 судовий збір в розмірі 742,91 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, в задоволенні зустрічного позову відмовити.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для зміни рішення суду першої інстанції, є неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 про виселення відповідачів зі спірного будинку суд першої інстанції виходив з необґрунтованості таких вимог.

Розглядаючи спір в цій частині, судова колегія вважає, що суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Так згідно ч. 1 ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше житлове приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Частиною першою статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сімї, інших осіб.

Відповідно до вимог статті 156 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України члени сімї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сімї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сімї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сімї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період з липня 2013 року по вересень 2015 року проживали однією сімєю без реєстрації шлюбу в будинку, розташованому за адресою: вул. Київська, 51, с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області, та вели спільне господарство, разом з ними також проживали і діти ОСОБА_5 ОСОБА_6 та ОСОБА_9, що визнано в судовому засіданні ОСОБА_5 та ОСОБА_3, а також підтверджується показаннями свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11, довідкою виконкома Трудової сільскої ради ( а.с. 45)

Вселення в цей будинок як ОСОБА_3, так і ОСОБА_5 з її дітьми не було самовільним, а здійснено з дозволу власників, якими на той час, згідно з п. 1 договору дарування житлового будинку від 07.06.2016, були ОСОБА_7 та ОСОБА_8

Отже, зі змісту частини четвертої статті 156 ЖК УРСР випливає, що саме по собі набуття ОСОБА_3 права власності на будинок, розташований за адресою: вул. Київська, 51, с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області, не припиняє права користування житлом інших колишніх членів його сімї, які продовжували проживати в цьому будинку, а лише наділяє його правами власника, що передбачені чинним законодавством.

За правилами частини четвертої статті 109 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 311 ЦК України, фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Підстави для виселення членів сімї власника жилого приміщення, згідно з ч. 1 ст. 157 ЖК УРСР, визначаються статтею 116 цього Кодексу. Але в позовній заяві не наведено відомостей про існування причин для виселення відповідачів, передбачених статтею 116 ЖК УРСР.

Також встановлено, що в будинку, розташованому за адресою: вул. Київська, 51, с. Київське Новомиколаївського району Запорізької області, також проживає малолітня дочка ОСОБА_5 ОСОБА_9

Відповідно до статті 29 ЦК України місце проживання дитини, яка не досягла чотирнадцяти років визначається за місцем проживання батьків.

Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Відтак, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає. Місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків вважається безумовним, крім випадку, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.

Оскільки ОСОБА_5 не має іншого місця проживання, питання щодо її виселення з вищезазначеного будинку також стосується права на житло її малолітньої дочки ОСОБА_9, яка з невідомих суду причин не була зазначена в якості відповідача по справі. Під час розгляду справи позивач також не заявив відповідного клопотання про залучення співвідповідача, а виходячи з приписів ч. 1 ст. 33 ЦПК України, суд позбавлений права самостійно залучати до участі в справі співвідповідачів та виходити за межі позовних вимог. Отже, первісний позов було предявлено не до всіх відповідачів, яких він фактично стосується.

З огляду наведеного судова колегія вважає, що суд дійшов обгрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_3 про виселення.

Докази та обставини, ні які посилається ОСОБА_3 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Отже доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції , обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права , які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Разом з цим судова колегія вважає, що суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період з 1998 року по вересень 2004 року, та розподілі автомобілю ЗАЗ модель 110307, 2004 року випуску припустився помилки.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глава 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.

Задовольняючи позов суд не звернув уваги, що щодо факт спільного проживання однією сім'єю з 1998 року відповідно до ст. 234 ЦПК України, ст. 74 СК України стосується правовідносин, які виникли після 01 січня 2004 року.

Встановивши факт спільного проживання із 1998 року, тобто до 01 січня 2004 року, суд не прийняв до уваги, що вказані норми на час виникнення правовідносин не діяли.

Таким чином Законодавством передбачена можливість встановлення факту проживання однією сімєю сторін, а в цієї справі з 01 січня 2004 року по вересень 2004 року.

Отже суд виходив з того, що сторони у цей період вели спільне господарство , проживали разом, що підтверджується свідками, а тому дійшов до висновку про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 проживали однією сім'єю у фактичних шлюбних відносинах.

Проте наведені судом підстави не є такими, з якими закон пов'язує правовий статус жінки та чоловіка, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, та на майно яких поширюються положення СК України про спільність сумісної власності подружжя.

У відповідності до ст.ст. 10, 60 ЦПК України ОСОБА_5 як сторона, яка приймала участь у справі не довела суду ті обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме не довела, що на протязі 9 місяців проживала з відповідачем однією сім'єю, як чоловік та жінка , не перебувають у шлюбі між собою, під час якого придбали 23 вересня 2004 року автомобіль ЗАЗ 110307.

Крім того як встановлено, судом та не заперечувалося ОСОБА_5, що сторони проживали сумісно та вели господарство з вересня 2007 по жовтень 2012 року. Таким перерив у відносинах сторін не може свідчити про те, що між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

За таких обставин до майна набутим ОСОБА_3 23 вересня 2004 року не можна застосувати режим розподілу мана подружжя.

Судова колегія приходить до висновку, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому суд апеляційної інстанції на підставі ст. 309 ЦПК України рішення суду змінює та відмовляє у позові, в частині встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період з 1998 року по вересень 2004 року, визнання автомобілю ЗАЗ 110307, 2004 року випуску сумісною власністю та його розподілі.

Керуючись ст. ст. 307, 309, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 11 листопада 2016 рокуу цій справі в частині встановлення факту проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у період з 1998 року по вересень 2004 року, визнання автомобілю ЗАЗ 110307, 2004 року випуску сумісною власністю та його розподілі скасувати.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 в цій частині відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: