Рішення № 64779406, 14.02.2017, Звягельський міськрайонний суд Житомирської області (до 25.04.2025 - Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області)

Справа № 285/3359/16-ц

провадження у справі № 2/0285/532/17

РІШЕННЯ

Іменем України

14 лютого 2017 року м. Новоград-Волинський

Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області у складі суддіПомогаєва А.В., за участі секретаря судового засідання Сарган О.А., позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ТОВ "Лізингова компанія "Авто Лайф" про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

30.11.2016 р. ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, у якому просила: визнати договір фінансового лізингу №1279 від 11.10.2016 року нікчемним та недійсним; стягнути з відповідача на користь позивача сплачені за договором кошти в сумі 23000 грн.; стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування шкоди в сумі 5000 грн.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначає, що 11.10.2016 року між позивачем та відповідачем було укладено договір фінансового лізингу № 1279, відповідно до якого ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» зобовязались передати у власність позивачу автомобіль ЗАЗ Фозза на умовах лізингу. В додатках до договору були вказані строки сплати авансового внеску та комісійних виплат. Позивач наступного дня вказані платежі сплатила, та отримала документ, за яким вона мала отримати замовлений автомобіль в м. Дніпро. Позивач сплатила відповідачу кошти в сумі 23000 грн., однак автомобіль не отримала, оскільки його не було в наявності. Вважає, що відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, що є порушенням ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Договір не містить інформації про продавця предмета лізингу, зменшує відповідальність лізингодавця порівняно з нормами чинного законодавства. Відповідач не має ліцензії на даний вид господарської діяльності. Крім того, договір не було нотаріально посвідчено, що передбачено ст. 220 ЦК України. Оскільки відповідач не повертає сплачені кошти, позивач вважає, що їй завдана шкода у вигляді збитків та неотриманих доходів, яку вона оцінила у 5000 грн.

В судовому засіданні ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала та просила задовольнити. Пояснила, що 11.10.2016 року вона уклала з відповідачем оскаржуваний договір. Підписання договору відбувалось у м. Дніпро, але бланк договору містить інформацію про те, що договір нібито укладено у м. Києві. Представники відповідача запевнили її, що одразу після сплати авансового внеску вона отримає обумовлений договором автомобіль. Того ж дня вона сплатила відповідачу згідно наданого рахунку 23000 грн. За декілька днів вона дізналась від представників відповідача про неможливість виконання договору, у звязку з відсутністю визначеного сторонами автомобіля. За таких обставин, для повернення сплачених коштів їй було запропоновано подати заяву про розірвання договору. Таку заяву позивач подала 21.10.2016 року, але на неї отримала відмову в поверненні сплачених коштів.

Представник відповідача у судове засідання не зявився, однак подав письмові заперечення, в яких просив у задоволенні позову відмовити за безпідставністю. Посилались на те, що позивач не сплатила 50 % вартості товару, як це передбачено умовами договору; строк передачі автомобіля не настав; розірвання договору з ініціативи позивача є підставою для штрафних санкцій за договором. Крім того, договір фінансового лізингу укладений відповідно до вимог законодавства, а позивачем не наведено обґрунтування для визнання договору недійсним. Ліцензія та нотаріальне посвідчення для укладання такого договору не є обовязковими умовами дійсності правочину.

Дослідивши подані докази, з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково.

Судом встановлено, що 11.10.2016 року між позивачем та відповідачем було укладено договір фінансового лізингу № 1279, відповідно до якого ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» зобовязано передати у власність позивачу автомобіль ЗАЗ Фозза.

11.10.2016 р. ОСОБА_1 сплатила авансовий внесок відповідно до умов договору фінансового лізингу в сумі 23000 грн., що підтверджується квитанцією.

21.10.2016 року позивач звернулась до ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» з заявою про розірвання договору та повернення сплачених коштів за цим договором.

Листом № 291 від 31.10.2016 року відповідач повідомив, що сплачені кошти в розмірі 23000 грн. поверненню не підлягають, оскільки зараховані як комісія за організацію Угоди. Посилались на пункти 9.6, 12.1 спірного договору. Зазначили, що договір вважається розірваним з 21.10.2016 року на підставі поданої заяви.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг», фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», передбачено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг», ч.2 ст.806 ЦК України відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються цим законом, положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Водночас, відповідно до пунктів 3, 17, 19, 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» діяльність відповідача з надання послуг фінансового лізингу в частині надання цих послуг фізичним особам, які є споживачами, підпадає під дію Закону України «Про захист прав споживачів».

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини пятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір.

У разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи зазначену норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини 1 статті 3, частина 3 статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобовязань, включаючи умови про взаємозалік, зобовязання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у звязку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 24); права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику), можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Положеннями укладеного договору передбачено, що лізингодавець зобовязався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобовязався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові й інші платежі згідно з умовами цього договору.

Аналіз змісту спірного договору, укладеного між сторонами, дає підстави дійти висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обовязків, передбачених договором та законом, звужені обовязки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; у пунктах 12.1, 12.2, 12.3, 12.7 - 12.9, 12.13, 12.16 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому адекватного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем умови договору не передбачають; договором установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не передбачається для лізингоодержувача, якому встановлено жорсткі зобов'язання та непропорційно великий розмір штрафу.

Зазначені обставини є підставою для визнання договору фінансового лізингу недійсними. Аналогічний висновок Верховного Суду України, висловленою у постанові по справі №6-3020цс15 від 20.05.2016 року, що є обовязковим для судів України.

Відповідно до ч. 12 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) без штрафних санкцій з боку виконавця у разі, якщо після укладення договору стане очевидним, що роботи (послуги), зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача.

Таким чином, умови п. 12.1 спірного договору про застосування штрафу шляхом утримання лізингодавцем на свою користь 40% авансового платежу у випадку розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача прямо суперечить вищезазначеній нормі Закону.

Згідно п. 2 ч.1, п.п. 1, 3 ч. 2, п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється; нечесна підприємницька практика включає: будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною; якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Забороняються як такі, що вводять в оману: пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції; недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення.

З урахуванням умов спірного договору та інших обставин справи (місце та процедура укладання договору, оплата в день укладання, звернення споживача з вимогами до лізингодавця) суд дійшов висновку, що відповідач спонукав позивача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку вона б не погодилась, оскільки поведінка сторін (зокрема відмова позивача від договору на десятий день після його укладання) свідчить про те, що позивач розраховувала на отримання автомобіля безпосередньо після сплати авансового платежу. Тобто відповідачем у споживача була створена уява, що очікуваний предмет лізингу наявний у лізингодавця та буде переданий без будь-яких зволікань.

Згідно п. 6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Спірний договір було укладено та підписано сторонами без наявності відповідної ліцензії у відповідача для надання фінансових послуг та не було нотаріально посвідчено.

Необхідність ліцензії на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб передбачено п.4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Відсутність такої ліцензії може бути підставою для визнання правочину недійсним у відповідності до ст. 227 ЦК України.

Заперечення відповідача містять посилання на відсутність на момент укладання договору ліцензійних умов, що мають бути затверджені Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг та на ст. 20 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності».

Частина 1 статті 20 України «Про ліцензування видів господарської діяльності» визначає, що за провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, без ліцензії чи здійснення таких видів господарської діяльності з порушенням умов ліцензування посадові особи субєктів господарювання несуть адміністративну відповідальність, передбачену Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Частина 2 статті 20 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» встановлює виключення щодо відповідальності, встановленої частиною першою, а саме: у разі відсутності ліцензійних умов провадження відповідного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню відповідно до закону, відповідальність за провадження такої господарської діяльності без ліцензії не застосовується.

Разом з тим, недійсність правочину не є формою відповідальності за порушення законодавства про ліцензування. Отже, норми ст. 20 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» не виключають застосування судом ст. 227 ЦК України.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.806 Цивільного кодексу України, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм законодавства, за своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст.628 ЦК України, що кореспондується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові по справі № 6-2766цс15 від 16 грудня 2015 року, яка є обовязковою для судів України.

Згідно ст.799 ЦК України, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Положеннями ч.2 ст. 215 ЦК України також встановлено, щонедійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до ч.2 ст.799 ЦК України, договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Але договір між ОСОБА_1 і ТОВ "Лізингова компанія "Авто Лайф" укладено у простій письмовій формі.

Враховуючи, що відповідач, як сторона цього договору,його недійсність не визнає, вимога позивача про визнання договору недійсним в судовому порядку відповідає встановленому законом, а саме ст. 16 ЦК України, способу захисту порушеного права.

Згідно ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Так, наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він не підлягає виконанню, тобто жодна із сторін не вправі вимагати його виконання. Якщо ж правочин виконано повністю або частково (передано майно, сплачені кошти), то наслідком має бути повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій стороні в натурі всього, що вона одержала на його виконання.

Як встановлено судом, позивач сплатила на користь відповідача авансовий внесок в сумі 23000 грн., що підтверджується банківською квитанцією та рахунком відповідача.

Посилання відповідача на те, що сплачена сума є комісією, спростовується платіжними документами.

На підставі вищевикладеного, суд задовольняє позовні вимоги в частині визнання договору недійсним та стягнення сплаченої позивачем суми авансового внеску 23000 грн.

Щодо позовної вимоги про стягнення відшкодування шкоди в сумі 5000 грн. суд зазначає наступне.

Статтею 60 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у розгляді справи, виник спір.

Відповідно до п. 7 Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», вирішуючи справи про захист прав споживачів, суди мають виходити з того, що відповідно до ст. 4 Закону держава: забезпечує громадянам захист їх інтересів як споживачів; надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг) та набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час вибору й використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб; гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я та життєдіяльності. Встановлений Законом перелік прав, якими користуються споживачі, не є вичерпним. Законодавчими актами і договорами, які не суперечать Закону, можуть бути передбачені й інші права споживачів та зобов'язання продавців, виготівників, виконавців. Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з положеннями, передбаченими законодавством, визнаються недійсними. Якщо внаслідок застосування умов такого договору споживачеві завдано збитків, вони мають бути відшкодовані винною особою в повному обсязі.

Відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК України, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

У позовній заяві не зазначено та в судовому засіданні не доведено належними та допустимими доказами, яку саме шкоду було завдано внаслідок укладання спірного договору, які доходи позивач могла отримати, але не отримала у звязку з цим договором.

За таких обставин, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні вимог, щодо стягнення з відповідача відшкодування завданої шкоди.

У відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України, витрати позивача зі сплати судового збору підлягають стягненню з відповідача ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» пропорційно задоволеним вимогам, - у розмірі 826 грн. 80 коп.

Керуючись ст.ст. 3, 10, 60, 88, 208, 209, 213-215 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

Позов задовольнити частково.

Визнатинедійсним договір фінансового лізингу № 1279 від 11.10.2016 р., укладений між ТОВ "Лізингова компанія "Авто Лайф" та ОСОБА_1.

Стягнути з ТОВ "Лізингова компанія "Авто Лайф" на користь ОСОБА_1 23000 (двадцять три тисячі) грн.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ТОВ "Лізингова компанія "Авто Лайф" на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 826 грн. 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до апеляційного суду Житомирської області через Новоград-Волинський міськрайонний суд протягом 10 (десяти) днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 (десяти) днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення виготовлено 17.02.2017 р.

Суддя А.В. Помогаєв