Ухвала суду № 64737539, 09.02.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 757/11294/16-ц Головуючий у 1 - й інстанції: Батрин О.В. № апеляційного провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.

22-ц/796/2694/2017

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 лютого 2017 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Панченка М.М.

- Борисової О.В.

при секретарі - Куркіній І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_3 ОСОБА_13 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» про визнання частково недійсним договору купівлі - продажу прав вимоги, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» про визнання частково недійсним договору купівлі - продажу прав вимоги відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_3ОСОБА_15 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року скасувати і постановити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні фактичних обставин справи та невірній оцінці наявних в матеріалах справи доказів. Помилковим вважає висновок суду першої інстанції про те, що позивач не є особою, яка має право на оспорювання договору купівлі - продажу прав вимоги, так як, за змістом статей 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена не лише сторонами даного правочину, а й іншими заінтересованими особами. Оспорюваний договір впливає на права та законні інтереси ОСОБА_3, а тому у нього є право на його оскарження, що не було враховано судом. Зазначив, що заміна кредитора в кредитному зобов'язанні призвела також до зміни реквізитів, за якими повинно відбуватися погашення заборгованості, тобто, фактично було змінено і умови укладеного з позивачем кредитного договору в частині, що стосується порядку повернення коштів. Посилався на те, що судом було задоволено клопотання позивача про витребування від ПАТ «Дельта банк» ряду документів, проте банком було надано суду лише копію договору купівлі - продажу прав вимоги, а в задоволенні клопотання про повторне витребування даних документів суд відмовив та ухвалив рішення без їх дослідження, що свідчить про неповне з'ясування фактичних обставин справи. Вказав, що правочин про відступлення права вимоги за іпотечним договором варто вважати таким, що не відбувся, так як відомості про відступлення, в порушення вимог Закону України «Про іпотеку», не було зареєстровано в Державному реєстрі іпотек. Судом не було враховано, що спірний договір купівлі - продажу прав вимоги носить ознаки договору факторингу, який може бути підставою для набуття права грошової вимоги лише до боржників - суб'єктів господарювання. Так як позичальник ОСОБА_3 не суб'єкт господарювання, а фізична особа, вказана обставина є окремою підставою для визнання договору купівлі - продажу прав вимоги недійсним в силу статей 203 та 215 ЦК України.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 ОСОБА_14 повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Представник відповідача Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Трухно Марина Миколаївна проти доводів апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням вимог закону, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Представник відповідача Публічного акціонерного товариства «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи судом повідомлявся у встановленому законом порядку, а тому, колегія суддів вважає можливим розглядати справу у його відсутність.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 09 листопада 2007 року між ОСОБА_3 та Акціонерним комерційним банком «ТАС - Комерцбанк», який в подальшому змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», а потім - на Публічне акціонерне товариство «Омега банк», було укладено кредитний договір № 014/1107/71-664.

03 вересня 2009 року між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» було укладено договір про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору, яким викладеного його в новій редакції.

03 листопада 2009 року, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 014/1107/71-664, між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» було укладено іпотечний договір № 014/1107/71-664-Z-1 та договір про внесення змін до нього.

25 травня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д.Г., зареєстрований в реєстрі за номерами № 1306, 1307.

Відповідно до умов даного договору, Публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» було передано права вимоги за договорами, згідно переліку, вказаному в додатку.

Як встановлено з даного додатку, до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» перейшло також право вимоги за кредитним договором № 014/1107/71-664 від 9 листопада 2007 року та договором забезпечення до нього - іпотечним договором № 014/1107/71-664-Z-1 від 9 листопада 2007 року, укладеними між Акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_3.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № 014/1107/71-664 від 9 листопада 2007 року та договором іпотеки № 014/1107/71-664-Z-1 від 9 листопада 2007 року, ОСОБА_11 посилався на те, що після укладення спірного договору новий кредитор не підписав з ним додаткових договорів стосовно внесення змін до кредитного договору в частині щодо порядку повернення кредитних коштів, не направив у визначеному договором порядку повідомлення про зміну кредитора в зобов'язанні, своєї згоди на передачу прав вимоги за кредитним та іпотечним договором він не надавав, а тому, виходячи з положень статей 510 та 520 ЦК України, наявні правові підстави для визнання спірного договору частково недійсним.

Відмовляючи ОСОБА_3 в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що умовами кредитного договору передбачалося право банку відступити повністю або частково свої права кредитора третій особі без згоди позичальника, за своєю правовою природою спірний договір є договором цесії, а не факторингу, а тому посилання позивача на невідповідність договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року вимогам законодавства є необґрунтованими, а позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції в повній мірі відповідає наявним в матеріалах справи доказам та вимогам закону, а доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростовують, з наступних підстав.

За правилом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Згідно частини 3 даної статті, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття ст. 509 ЦК України визначила, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільні в укладенні договору та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не же бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (ст. 512 ЦК України).

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 513 ЦК України).

Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 515 ЦКК України заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Відповідно до ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено законом чи договором.

Як вбачається з п. 11.5 кредитного договору № 014/1107/71-664 від 9 листопада 2007 року, при укладенні договору сторони погодили, що банк має право повністю або частково перевести свої права та зобов'язання по цьому договору, а також угодам, пов'язаним із забезпеченням повернення кредиту, третій особі без згоди позичальника. При цьому, позичальник цим договором надає згоду банку розголошувати такій третій особі (новому кредитору, якому банк відступить права за цим договором) інформацію про стан виконання позичальником зобов'язань за цим договором. При цьому сторони погодили, що позичальник не матиме до банку жодних претензій в разі вчинення останнім дій, зазначених у цьому пункті договору. Сторони домовились, що обов'язки позичальника за цим договором не є такими, що нерозривно пов'язані з особою позичальника і у зв'язку із цим на підставах та у випадках, передбачених законодавством України, можуть виконуватися третіми особами (у тому числі спадкоємцями). Сторони домовились, що позичальник не має права за власною ініціативою повністю або частково уступати свої права та зобов'язання по цьому договору іншій особі без попередньої письмової згоди банку.

Позивач ОСОБА_11з викладеними у даному пункті договірними умовами погодився без будь-яких зауважень або застережень, на підтвердження чого на примірнику договору ним проставлено свій особистий підпис.

Одночасно, стаття 24 Закону України «Про іпотеку» встановлює, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням.

Будь-яких заборон щодо відступлення права вимоги за даним договором іпотечний договір № 014/1107/71-664-Z-1 не містить.

З огляду на вказане, так як положеннями чинного законодавства та укладеного з позивачем кредитного договору прямо передбачається можливість кредитора відступити своє права вимоги за кредитним і іпотечним зобов'язанням іншій особі, при цьому згода позичальника на таке відступлення законом не вимагається, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що доводи позивача про недійсність укладеного договору купівлі-продажу прав вимоги у зв'язку з відсутністю згоди боржника на його укладення не ґрунтуються на положеннях закону і не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.

Виходячи з сукупного аналізу положень цивільного законодавства, під відступленням права вимоги (уступка вимоги, цесія) варто розуміти договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Цесією є факт заміни особи у зобов'язанні, що виникає в силу укладення відповідного договору купівлі-продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання.

При цьому, такий договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати первісному кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги, і чинний Цивільний кодекс України такого не забороняє.

Договір даного виду варто відрізняти від договору факторингу, який має побідні риси, проте відмінну правову природу.

Так, договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності у певного договору ознак договору цесії чи факторингу, варто виходити з тих, притаманних факторингу особливостей, які визначені статтями 1077-1086 ЦК України, та з'ясувати правову природу і характер вчиненого правочину, аналізуючи погоджені сторонами договірні умови.

Так, пунктом 2.1 укладеного договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року було визначено, що продавець - ПАТ «Сведбанк» погоджується продати (відступити) права вимоги та передати їх покупцю - ПАТ «Дельта Банк», а покупець цим погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.

Відповідно до п. 1.1 договору, строк відступлення має значення, яке йому надано у п.2.3 договору № 1. Так, згідно даного пункту, права вимоги переходять від продавця до покупця та обов'язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем акту приймання-передачі прав вимоги.

В пункті 2.2 сторони засвідчили намір розглядати правочин, передбачений цим договором, як продаж та застосовувати до нього обов'язкові положення законодавства України, що регулюють правочини купівлі-продажу права вимоги.

З сукупного аналізу положень спірного договору вбачається, що він є оплатним правочином щодо заміни кредитора у зобов'язанні, який регулюється ст. 512-517 ЦК України, при цьому ознак договору факторингу, який є окремим цивільним інститутом та регулюється ст. 1077-1086 ЦК України, укладений договір не містить.

З огляду на вказане, враховуючи зміст положень оспорюваного договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за своєю природою правовідносини, які виникли між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», є оплатною передачею права вимоги, тобто заміною особи кредитора в зобов'язанні із збереженням всіх інших його елементів, а тому договір купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року не є договором факторингу і до нього не застосовуються норми законодавства, яким регулюється порядок укладення та виконання таких договорів.

Так як ОСОБА_11 не було доведено факт порушення сторонами при укладенні спірного договору вимог цивільного законодавства щодо змісту, форми і порядку його вчинення, не підтверджено невідповідність умов договору положенням спеціального фінансового законодавства, виходячи з закріпленого в статі 204 ЦК України принципу правомірності правочину, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав вірну оцінку доводам і доказам позивача, обґрунтовано вказав на їх безпідставність та правильно відмовив у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_11 є особою, права та законні інтереси якої були порушені укладенням договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року, що дає позивачу правові підстави заявляти позовні вимоги про визнання цього правочину недійсним, правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З огляду на викладене, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Позивач ОСОБА_11 не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року, він є позичальником за кредитним договором № 014/1107/71-664і іпотекодавцем за іпотечним договором № 014/1107/71-664-Z-1, права вимоги за якими ПАТ «Сведбанк» було відступлено новому кредитору ПАТ «Дельта Банк».

Права та обов'язки ОСОБА_11, як сторони в кредитному і іпотечному зобов'язанні, прямо визначені умовами кредитного та іпотечного договорів та нормами цивільного законодавства.

При цьому, укладення в установленому законом порядку первісним кредитором договору про відступлення права вимоги за цими договорами, як не змінює, не порушує і не припиняє прав позивача, як позичальника та іпотекодавця, так і не створює і не покладає на нього додаткових обов'язків.

За таких обставин, доводи позивача про порушення його законних прав та інтересів внаслідок укладенння спірного правочину по відступленню права вимоги є безпідставними.

Не ґрунтуються на положеннях закону та матеріалах справи доводи апеляційної скарги про те, що правочин по відступленню права вимоги за іпотечним договором варто вважати таким, що не відбувся, так як відомості про відступлення, в порушення вимог Закону України «Про іпотеку», не було зареєстровано в Державному реєстрі іпотек.

Так, згідно ст. 24 Закону України «Про іпотеку», відомості про відступлення прав вимоги за іпотечним договором підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Згідно п. 47 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1141 від 26 жовтня 2011 року, інформація з Державного реєстру прав містить актуальні на дату та час її надання відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, наявні в цьому Реєстрі, а також у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек (далі - реєстри), або відомості про відсутність зареєстрованих речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Тобто, при формуванні інформаційних довідок, відомості із Державного реєстру іпотек щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно та їх обтяженьвідображаються у тому вигляді, який вони мають на дату та час формування такої довідки.

Як вбачається з долученої до апеляційної скарги інформаційної довідки №42551158 від 20 серпня 2015 року, в Державному реєстрі іпотек міститься запис № 60007590, зареєстрований 25 травня 2012 року приватним нотаріусом ОСОБА_12, про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу прав вимоги між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк». Як іпотекодержателя в реєстрі зазначено актуального кредитора ПАТ «Дельта Банк».

Таким чином, вбачається, що відомості про перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором № 014/1107/71-664-Z-1 від ПАТ «Сведбанк» до ПАТ «Дельта Банк» було зареєстровано в Державному реєстрі прав, як того вимагають положення Закону України «Про іпотеку».

Крім того, в пункті 47 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1141 від 26 жовтня 2011 року, також зазначено, що інформація з Державного реєстру прав, за бажанням особи, яка отримує таку інформацію, може містити крім відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження також відомості про виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав щодо запитуваного суб'єкта або об'єкта нерухомого майна, а також про внесені зміни до відповідних записів Державного реєстру прав та реєстрів у відповідному хронологічному порядку.

Як вбачається з Інформаційної довідки №42551158 від 20 серпня 2015 року, отримувачем довідки було задано наступні параметри пошуку по реєстру: «права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження».

Тобто, при формуванні даної довідки не було задано параметри пошуку «перехід права власності», з огляду на що вона не містить безпосередньо відомостей про перехід прав вимоги від колишнього іпотекодержателя ПАТ «Сведбанк» до нового ПАТ «Дельта Банк».

Посилання апеляційної скарги на те, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив доводи позивача про наявність у спірного договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року ознак договору факторингу та його невідповідність положенням спеціального фінансового законодавства, а саме, розпорядженню Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на наступне.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції надав належну оцінку твердженням позивача щодо наявності у договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року ознак договору факторингу та спростував вказані доводи із посиланням на відповідні норми чинного законодавства, аналізуючи умови і правову природу оспорюваного правочину.

Дійшовши вірного висновку про те, що укладений між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» договір відступлення не є договором факторингу, суд першої інстанції вірно вказав, що положення розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» не розповсюджують свою дію на цей договір.

Будь-яких переконливих обґрунтувань на спростування наведених висновків суду апелянтом не зазначено, а сама апеляційна скарга в цій частині містить лише повторний виклад обставин справи і пояснень позивача, які були предметом дослідження в судовому засіданні суду першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції також не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_3ОСОБА_13 відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України колегія суддів,-

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 ОСОБА_13 відхилити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Судді: