Ухвала суду № 64723024, 08.02.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/2992/13-ц

Провадження № 22-ц/779/85/2017

Категорія 44

Головуючий у 1 інстанції Струтинський Р. Р.

Суддя-доповідач Матківський Р.Й.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Матківського Р.Й.

суддів Максюти І.О., Фединяка В.Д. секретаря Капущак С. В.

з участю представника ОСОБА_2- ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про виселення, з апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 на рішення Тисменицького районного суду від 11 листопада 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2013 року позивач звернувся з даним позовом та просив виселити ОСОБА_2 із власного житлового будинку по АДРЕСА_1.

Заявлені вимоги позивач обґрунтував тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2013 року, посвідченого державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори, він є власником житлового будинку по АДРЕСА_1.

В житловому будинку за даною адресою зі згоди колишнього власника, їхньої мами ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, проживає відповідач. Договір найму житлового приміщення між ним та відповідачем не укладався. Фактичне проживання останнього у житловому будинку порушує його права як власника. Також на даний час відповідач продав будівельні матеріали, які є у його власності та знаходяться на подвір'ї, а виручені кошти витрачаються на власні потреби. Добровільно звільнити займане житлове приміщення не бажає, своїми діями відповідач створює перешкоди у користуванні житловим будинком.

Рішенням Тисменицького районного суду від 11 листопада 2016 року позов задоволено.

На дане рішення представник ОСОБА_2- ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, просить його скасувати, ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні вимог.

Апелянт у скарзі зазначає, що рішення суду є необґрунтованим та незаконним. Позивач не надав жодного доказу про вчинення апелянтом дій, передбачених ст. 116 ЖК. Навпаки, відповідач утримує даний будинок в належному стані, здійснює всі необхідні заходи недопущення руйнування чи його пошкодження.

Апелянт в будинку зареєстрований та проживає з 80-х років. Позивач ОСОБА_4 тривалий час не зареєстрований за цією адресою та проживає в АР Крим, а тому він не може чинити перешкоди у користуванні майном. Протягом останніх двох років тільки він одноособово сплачує всі рахунки за електроенергію та газопостачання, тобто утримання будинку проводиться тільки ним, що підтверджують копії квитанцій. Пропонував позивачу вирішити спір мирним шляхом, і був готовий викупити даний будинок у позивача за ринковою вартістю, однак позивач відмовився від укладення мирової угоди.

Вислухавши суддю-доповідача, представника апелянта, яка вимоги скарги підтримала, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що фактичне проживання відповідача у житловому будинку порушує права позивача як власника.

Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2013 року, посвідченого державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори, позивач є власником житлового будинку по АДРЕСА_1. У даному житловому будинку проживає відповідач зі згоди попереднього власника, що підтверджується довідкою Підліської сільської ради № 906 від 09 жовтня 2013 року. Договір найму житлового приміщення між позивачем та відповідачем не укладався.

25 грудня 2014 року позивачем через приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу відповідачу передано заяву з пропозицією добровільно виселитися з належного йому будинку протягом трьох місяців з дня одержання цієї заяви.

Однак, як встановлено судом першої інстанції, до вказаної дати відповідач не звільнив будинок та в добровільному порядку виселятись відмовляється (а.с.108-111).

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Зазначена правова позиція закріплена у Постанові Верховного Суду України №6-709цс16 від 16 листопада 2016 року.

Суд першої інстанції правильно встановив, що позивач ОСОБА_4 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1, отриманого у спадщину від матері, відповідач не є членом його сім'ї, чинить перешкоди у користуванні власністю, що підтверджується копією заяви до правоохоронних органів на а.с. 70, тому порушене право підлягає захисту у обраний ним спосіб.

При вирішенні позовних вимог судом правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано оцінку доводам сторін.

Доводи скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело, або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. ст.218, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Тисменицького районного суду від 11 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Судді Р.Й. Матківський

І.О. Максюта

В.Д. Фединяк