Постанова № 64710113, 09.02.2017, Львівський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2017 року Справа № 876/8145/16 Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Кухтея Р.В.

суддів: Яворського І.О., Носа С.П.

з участю секретаря судового засідання: Джули В.М.

позивача: ОСОБА_1

представника позивача: ОСОБА_2

представника відповідачів: Клапчука Р.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправними та скасування рішень, визнання незаконними дій та зобов'язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

У травні 2016 року громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулися в суд із зазначеним адміністративним позовом, в якому просили визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 196-16 та № 197-16 від 05.04.2016 про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття спірного рішення та зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 22.09.2016 в задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Не погодившись із постановою суду першої інстанції, її оскаржили позивачі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував всі обставини справи, зокрема не витребував в суб'єкта владних повноважень всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як доказ у справі. Крім того, судом не було взято до уваги той факт, що ОСОБА_1 змушений був виїхати з РФ разом із сім'єю через цілком обґрунтовані побоювання зазнати переслідування у зв'язку з політичною та громадською діяльністю. Відповідно апелянт ОСОБА_5, будучи в громадянському шлюбі з ОСОБА_1, має ті ж побоювання. Також, апелянти зазначають, що вони не хочуть повертатися до РФ, оскільки відносно них можливе кримінальне переслідування, застосування тортур, позбавлення батьківських прав та нелюдське ставлення до них, проте, довести це вони об'єктивно не можуть, оскільки перераховані засоби, у даний момент, відносно них ще не застосовуються. Тому просять скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою повністю задовольнити їх позовні вимоги.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, які підтримали апеляційну скаргу, представника відповідачів Клапчука Р.Я., який просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нову про часткове задоволення адміністративного позову, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1, народився ІНФОРМАЦІЯ_7 у м. Рубцовськ Алтайського краю Російської Федерації, є громадянином РФ, за національністю - росіянин, віросповіданням - старослов'янське язичництво, освіта - незакінчена вища, за сімейним станом - розлучений, перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою РФ ОСОБА_5 Рідна мова - російська, розуміє українську мову. Неповнолітні діти: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3 (племінник, перебуває під опікою ОСОБА_1).

ОСОБА_5 народилася ІНФОРМАЦІЯ_6 у м. Рубцовськ Алтайського краю Російської Федерації, є громадянкою РФ, за національністю - росіянка, віросповіданням - християнство, освіта - вища, за сімейним станом - розлучена, перебуває у цивільному шлюбі з громадянином РФ ОСОБА_1 Рідна мова - російська, розуміє українську мову. Неповнолітні діти: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_5.

22.03.2014 позивачі залишили територію Російської Федерації, прибувши на територію України літаком через аеропорт Бориспіль. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебували легально, до міграційних органів України та інших країн не зверталися.

01.08.2014 громадяни РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулися до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами щодо надання їм статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту.

За результатами розгляду вказаних заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС України № 734-14 від 19.12.2014 та № 244-15 від 02.04.2015 громадянам РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 вказаного Закону, відсутні.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 23.06.2015 у справі № 813/375/15, яка була залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.08.2015, визнано протиправними та скасовано рішення ДМС України № 734-14 від 19.12.2014 та № 244-15 від 02.04.2015 та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяви громадян РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

На виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 23.06.2015 у справі № 813/375/15, а також за результатами розгляду заяв, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС України № 196-16 та № 197-16 від 05.04.2016 громадянам РФ ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було повторно відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні.

На підставі вказаного рішення ГУ ДМС України у Львівській області винесено повідомлення № 64 та № 65 від 20.04.2016, яким позивачів проінформовано про відмову у задоволенні їх заяви.

Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, ГУ ДМС України у Львівській області було повно вивчено факти та документи при розгляді заяв ОСОБА_9 та ОСОБА_5

Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неповним з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, а також з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, з огляду на наступне.

Порядок регулювання правовідносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно п.п.1, 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Відповідно п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно ч.2 ст.13 цього ж Закону, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є : знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме : расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України № 649 від 07.09.2011, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

В частині 1 статті 4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» закріплено принцип збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Цим принципом передбачено, що члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист, крім осіб, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; які вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; які винні у вчиненні дій, що суперечать цілям та принципам Організації Об'єднаних Націй, визначених у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Згідно з пунктом 24 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до членів сім'ї біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, належать : чоловік (дружина), діти, віком до вісімнадцяти років за умови, що вони не перебувають у шлюбі і знаходяться на утриманні, повнолітні діти, які не перебувають у шлюбі, якщо вони через фізичний стан об'єктивно не здатні задовольняти свої потреби, непрацездатні батьки та інші особи, які перебувають під їх опікою чи піклуванням, як це визначається національним законодавством і звичаями відповідної країни.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», до членів сім'ї іноземця або особи без громадянства належать чоловік (дружина), неповнолітні діти, в тому числі неповнолітні діти чоловіка (дружини), непрацездатні батьки та інші особи, які вважаються членами сім'ї відповідно до права країни походження.

Як вбачається з матеріалів справи та особової справи громадянина РФ ОСОБА_1, 20.01.2015 та 20.02.2015 під час співбесіди, останній підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши додатково серед іншого, про те, що у разі повернення на територію РФ йому загрожує арешт, адже у країні громадянської належності він вів активну громадську та політичну діяльність, в тому числі всупереч вектору діяльності пануючої політичної сили, що, як зазначено ним, і стало підставою для порушення кримінальної справи проти нього на території РФ.

З матеріалів особової справи ОСОБА_5 видно, що підставою для отримання нею статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є побоювання зазнати переслідувань в країні громадянської належності у зв'язку з політичними і громадськими переконаннями її цивільного чоловіка ОСОБА_9

Під час наступної співбесіди від 05.02.2016, яка була проведена на виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2015 у справі № 813/375/15, у ОСОБА_1 було з'ясовано лише питання правового статусу його неповнолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_6 Проте, залишено поза увагою питання щодо можливого його переслідування в країні громадянської належності.

З протоколу співбесіди ОСОБА_5 від 05.02.2016 вбачається, що з нею також було з'ясовано лише питання правового статусу її неповнолітньої дитини ОСОБА_10

У висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено, що відповідачами на виконання вимог постанови Львівського окружного адміністративного суду від 23.06.2015 у справі № 813/375/15 та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.08.2015 повторно та більш детально досліджено інформацію, надану заявниками стосовно підстав надання їм статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та не встановлено умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, було отримано від Старосамбірської районної державної адміністрації Львівської області та Служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації інформацію щодо належного захисту інтересів неповнолітніх дітей заявника, можливості повернення неповнолітнього ОСОБА_7 до РФ, призначення йому в Україні законного представника чи вжиття відносно нього інших заходів правового реагування; проведено співбесіду з ОСОБА_1, в ході якої з'ясовано ставлення матері ОСОБА_6 до тривалого перебування доньки на території України, згоди на її вивезення, з'ясовано можливість повернення ОСОБА_6 в країну походження та відповідність такого повернення інтересам малолітньої ОСОБА_6; проведено співбесіду з ОСОБА_5, в ході якої з'ясовано позицію батька неповнолітнього ОСОБА_8, з'ясовано можливість повернення ОСОБА_8 в країну походження та відповідність такого повернення інтересам ОСОБА_8

Крім того, відповідач прийшов до висновку, що виїзд ОСОБА_1 з країни походження є нічим іншим, як спробою ухилитися від відповідальності та виконання вироку суду, а не вимушеною мірою внаслідок політичного переслідування.

Проте, колегія судів з таким висновком погодитися не може, оскільки як було встановлено в судовому засіданні та долучених до матеріалів справи документів, ОСОБА_1 неодноразово через свою громадську та політичну позицію піддавався фізичному насиллю (побиттю) та адміністративним затриманням, а також отримував у свою адресу погрози в мережі Інтернет.

В матеріалах справи також наявні копії публікацій з Інтернет-видань щодо політичного переслідування осіб, які підтримають Україну та осіб, які ведуть активну діяльність проти Путінського режиму.

Крім того, позивач неодноразово в судовому засіданні стверджував, що веде активну діяльність у соціальній мережі проти вектору діяльності пануючою політичної сили у Російській Федерації, долучено скріншот своєї сторінки в соціальній мережі однокласники.

В матеріалах справи також наявні копії публікацій з Інтернет-видань щодо політичного переслідування екстремістів відповідно до Федерального закону № 114-ФЗ «Про протидію екстремістської діяльності» від 25.07.2002.

Також, посилання відповідача на те, що виїзд заявника з країни походження є нічим іншим, як спробою ухилитися від відповідальності та виконання вироку суду - є передчасними без наявності висновку щодо ситуації у країні походження позивача. Відповідачем не здійснено жодного висновку щодо ситуації у країні походження позивача, дотримання такою країною міжнародних стандартів з кримінального правосуддя, конституційних прав громадян, а також щодо можливих утисків громадян через їх політичні погляди.

Разом з тим, колегія судів також враховує положення Конвенції про права дитини від 20.11.1989 (ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789 від 27.02.1991), згідно з якою сім'ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства.

Статтею 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач по справі діяв без урахування інтересів дітей, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства».

З врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що беручи до уваги численні загальновідомі, а відтак такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання на території Російської Федерації осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи позивачів стосовно того, що у разі повернення на територію Російської Федерації, значною є ймовірність порушення прав, свобод та інтересів громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та їхніх неповнолітніх дітей, а також їм може загрожувати небезпека за політичні переконання.

Згідно Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови : заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали особових справ, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що відповідачем не надано належної оцінки доводам позивачів про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань на політичному ґрунті в Російській Федерації.

Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивачів, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивачів станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Відповідно Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Однак ненадання міграційним органом повної та належної оцінки наведеним позивачем у заяві обставинам є свідченням нівелювання загальних правових принципів доказового права, згідно яких обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює відповідне твердження.

Пунктами 3, 4 Позиції УВКБ ООН від 14.03.1995, незважаючи на те, що переслідування є центральним для визначення статусу біженця та, отже, для міжнародного режиму захисту біженців, запровадженого згідно Конвенції 1951 року, поняття «переслідування» не визначається в цій Конвенції, основний зміст, виражений в Преамбулі Конвенції і зрозумілий всім, полягає в тому, що переслідування включають в себе всі серйозні порушення прав людини. Таким чином, ключовим питанням при встановленні підстави та обґрунтування для надання міжнародного захисту є факт відсутності національного захисту від переслідувань, безвідносно до того, чи можна цей недолік приписати свідомому наміру держави заподіяти шкоду. Ніщо не вказує також на те, що в ході розробки Конвенції автори цього правового документа мали намір включити умову, що побоювання переслідувань буде цілком обґрунтованим, тільки якщо воно виходить від уряду чи від осіб, які сприймаються як такі, що діють в його інтересах.

Безсумнівно, твердження про те, що особам, які шукають притулку, слід відмовити в необхідному захисті, якщо не можна на державу покласти відповідальність за порушення їхніх фундаментальних прав людини недержавною дійовою особою, йшло б у розріз з духом і цілями Конвенції, а система міжнародного захисту біженців стала б неефективною.

Таким чином, з даного спірного питання УВКБ ООН займає наступну позицію: надання статусу біженця згідно Конвенції є так само обґрунтованим, якщо переслідування стосовно людини здійснюються недержавними структурами, наприклад, нерегулярними збройними силами або місцевим населенням, з перерахованих у Конвенції мотивів і за обставин, що вказують на небажання або нездатність держави забезпечити ефективний захист проти загрози переслідувань. Ця позиція викладена в пункті 65 виданої УВКБ ООН в 1979 році «Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця».

Разом з тим, необхідно враховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно ч.2 ст.72 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів прийшла до висновку, що обставини про наявність реальної загрози для ОСОБА_1 не були повно та всебічно досліджені, а тому рішення ДМС України № 197-16 від 05.04.2016 є передчасним та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим заява позивача про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту підлягає повторному розгляду.

Як вже зазначалось, фактичною підставою для звернення із заявою про надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту ОСОБА_5 стало побоювання позивачки зазнати переслідування у зв'язку з громадською діяльністю її чоловіка - ОСОБА_1, а тому враховуючи те, що останній є особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів керуючись принципом збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист вважає за необхідне скасувати рішення ДМС України № 196-16 від 05.04.2016.

Вимоги позивачів в частині щодо зобов'язання відповідача визнати їх біженцями або особами, що потребують додаткового захисту не підлягають задоволенню, оскільки такі дії є дискреційними повноваженнями суб'єкта владних повноважень.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 КАС України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями.

Щодо позовної вимоги визнати протиправними дії ГУ ДМС України у Львівській області в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття ДМС України оспорюваних рішень про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, то така є безпідставною і задоволенню не підлягає з огляду на ч.13 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п.п. «а» п. 6.9. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими Наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884.

Згідно ст.159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права

Згідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч.1 ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Частиною 2 статті 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги, є суттєвими і складають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи та неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, через що постанова суду підлягає скасуванню з прийняттям нової про часткове задоволення адміністративного позову.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22 вересня 2016 року по справі № 813/1531/16 скасувати та прийняти нову, якою адміністративний позов громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправними та скасування рішень, визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 196-16 та № 196-17 від 05 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у постанові суду.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня складання постанови в повному обсязі.

Головуючий : Р.В.Кухтей

Судді : І.О. Яворський

С.П.Нос

Повний текст постанови складно 14.02.2017.