Ухвала суду № 64674034, 08.02.2017, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 308/15210/14-ц

У Х В А Л А

Іменем України

08 лютого 2017 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області

у складі : головуючого судді Мацунича М.В.

суддів : Кожух О.А., Кондора Р.Ю.,

з участю секретаря : Волощук В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 01 серпня 2016 року за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 й ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -

в с т а н о в и л а:

У грудні 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Позов обґрунтовано тим, що вони є співвласниками квартири АДРЕСА_1. Та у жовтні 2014 року їм стало відомо, що квартира вже не їм належить: у звязку з укладенням договору купівлі-продажу від 16.09.2014 р., вона перейшла у власність гр. ОСОБА_3. Зі змісту даного договору слідує, що він укладений між ОСОБА_4 як продавцем й іпотекодержателем та ОСОБА_3 як покупцем за ціною 303371,00 грн.. У самому договорі вказано, що квартира, яка відчужується, належить позивачам на праві спільної сумісної власності згідно свідоцтва від 25.10.2006 року. Однак, згідно постанови держвиконавця про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження від 03.04.2014 р., накладено арешт на все їхнє майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Тому, вважають, що зазначений договір купівлі-продажу не є законним. Крім того, за рішенням Ужгородського міськрайонного суду сума її боргу перед ПАТ «КомІнвестБанк» складає суму 145558,14 грн., тоді як квартиру продано за 303371,00 грн.. Про укладення даного правочину власників квартири ніхто не повідомляв, різниці між ціною квартири та сумою боргу вони не отримували. На їхню думку це свідчить про порушення ст. 38 ЗУ «Про іпотеку». На підставі наведеного просили суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2.

У свою чергу ОСОБА_4 предявлено зустрічний позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення коштів. Позов обґрунтовано тим, що 27.06.2014 року ОСОБА_1 отримала від нього у борг суму 16300,00 доларів США, про що свідчить розписка.

02.07.2014 року між ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» та ОСОБА_4 укладено договір про заміну сторони у кредитному договорі №02-1/3к-21 від 01.06.2012 року. Згідно п. 2.2 даного договору у нового кредитора виникло право вимоги до боржника ОСОБА_1 у розмірі 174105,08 грн.. Після сплати ОСОБА_4 заборгованості по кредитному договору 03.07.2014 р. укладено договір про відступлення права вимоги, згідно якого новим іпотекодержателем квартири АДРЕСА_1 зареєстровано ОСОБА_4.

Про дану обставину відразу було повідомлено позивачів за первісним позовом. Таким чином, станом на 03.07.2014 р. ОСОБА_4 належало право вимоги від ОСОБА_1 боргу в розмірі 174105,08 грн. та 16300 доларів США.

Користуючись наданим правом (п. 4.4. Договору іпотеки) ним і відчужено іпотечне майно, про що укладено договір купівлі-продажу від 16.09.2014 р.. Враховуючи укладення вказаного договору на суму 303317 грн., йому ще належить право вимоги до ОСОБА_1 на суму 6345,31 доларів США, яку і просив стягнути з неї.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 01 серпня 2016 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4, задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 заборгованість у розмірі 6345,31 доларів США.

На дане рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову. В обґрунтування скарги посилаються на те, що продаж квартири здійснено без отримання звіту про оцінку майна та під час наявності заборони на його відчуження. При розгляді зустрічного позову позивачем не надано розрахунку боргу та не підтверджено його наявність. У суді вона заперечувала щодо наявності боргу, посилаючись на проведення досудового розслідування за її заявою про вчинення позивачем щодо неї шахрайських дій із вимаганням від неї грошей в іноземній валюті, однак її клопотання про зупинення провадження у справі суд відхилив. При цьому суд, в порушення чинного законодавства, стягнув кошти на користь фізичної особи в іноземній валюті.

У запереченні на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 просить її відхилити та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, дослідивши матеріали справи й перевіривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла до думки, що апеляційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступних мотивів.

За правилами ч. 1 ст. 303 ЦПК України - під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

А виходячи з положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З матеріалів справи слідує, що 01.06.2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» було укладено кредитний договір №02-1/3к-21, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала від банку кредит у розмірі 96000 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 20% на рік із кінцевим терміном повернення 31.05.2013 року.

В забезпечення виконання зобовязання за вказаним кредитним договором між ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 - 01.06.2012 року укладено Договір іпотеки №02-4/4з-185, згідно якого останні надали в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 48,9 кв.м., житловою площею 26,8 кв.м., яка розташована за адресою: м. Ужгород, вул. Грушевського, 74/31, що належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а.с. 38-39.

Пунктом 4.4.1. Договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку ст. 38 ЗУ «Про іпотеку».

03.04.2014 року по виконавчому провадженню ВП №42681216, головним державним виконавцем винесено постанову, якою накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1, стягувачем згідно постанови є ПАТ «КомІнвестБанк», а.с. 13.

Згідно наявної в матеріалах справи розписки від 27.06.2014 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_4 в борг 16300 дол. США, які зобовязалася повернути в строк до 27.07.2014 року, а.с. 42.

02.07.2014 року між ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» та ОСОБА_4 укладено Договір про заміну сторони у Кредитному договорі №01-1/3к-21 від 01.06.2012 року, а.с. 36. Відповідно до п.2.2 цього Договору, право вимоги засновано на заборгованості, яка станом на 01.07.2014 року становить загальну суму в розмірі 174105,08 грн., з яких 96000 грн. заборгованість по кредиту; 39999,90 грн. заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 6362,30 грн. заборгованість із нарахованої пені; 3116,71 грн. заборгованість із нарахованих 3%; 24000 грн. заборгованість із нарахованого штрафу; 1441,17 грн. відшкодування витрат по оплаті судового збору, і 3185 грн. відшкодування витрат за послуги нотаріуса.

Та 03.07.2014 року між ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений Договір про відступлення права вимоги, за яким, новим іпотекодержателем указаної вище житлової квартири, являється ОСОБА_4 до якого перейшли усі права як нового кредитора й іпотекодержателя, а.с. 40.

У подальшому, ОСОБА_4 було відчужено іпотечне майно, про що укладено Договір купівлі продажу від 16.09.2014 року (посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за №1041), відповідно до п. 2. якого, відчужено вказану вище квартиру за грошові кошти в розмірі 303371,00 грн. громадянину ОСОБА_3, а.с. 16, 17.

Перед відчуженням вищевказаної квартири, на виконання вимог підпункту 4.4.1. Договору іпотеки № 02-4/4з-185 від 01.06.2012 року, приватним нотаріусом ОСОБА_6 було передано ОСОБА_1 й ОСОБА_2 письмову вимогу ОСОБА_4 про погашення перед ним протягом 30 днів із моменту отримання такої боргу та заборгованість. У разі непогашення боргу, буде реалізовано предмет іпотеки. Зазначену письмову вимогу ОСОБА_1 й ОСОБА_2 отримали 16.07.2014 року. Та тільки через два місяці після отримання іпотекодавцями письмової вимоги про погашення боргу, іпотекодержатель реалізував предмет іпотеки третій стороні.

Наведене вказує на те, що ОСОБА_4 продав предмет іпотеки ОСОБА_3 з дотриманням вимог підпункту 4.4.1. Договору іпотеки № 02-4/4з-185 від 01.06.2012 року.

Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 03.04.2014 року, прийнятою головним державним виконавцем МВ ДВС Ужгородського МРУЮ в особі ОСОБА_7, накладено в інтересах ПАТ «КомІнвестБанк» на виконання виконавчого листа № 308/9249/13 виданого 31.01.2014 року Ужгородським міськрайонним судом, арешт на все майно, що належить ОСОБА_1, а.с. 13. А згідно Витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна за № 43910507 від 04.04.2014 року, заборонено відчужувати все рухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_1, а.с. 14.

Позаяк арешт майна накладено в інтересах стягувача ПАТ «КомІнвестБанк», та зважуючи на те, що останнє 03.07.2014 року уклало із ОСОБА_4 договір про відступлення права вимоги, і за цим договором останній набув прав нового кредитора і нового іпотекодержателя, то зазначене у своїй сукупності дає підстави для висновку, що арешт було накладено в інтересах Кредитора, яким на час укладення договору купівлі-продажу являвся ОСОБА_4. Та виходячи із цього, ОСОБА_4 як новий кредитор й іпотекодержатель після виконання вимог підпункту 4.4.1. Договору іпотеки № 02-4/4з-185 від 01.06.2012 року, міг відчужити предмет іпотеки, так-як арешт майна боржника забезпечував його права як обтяжувача, а не третьої особи. І цим самим, права боржника не були порушені.

Не можна погодиться з доводами скарги і в частині того, що продаж квартири здійснено без отримання звіту про оцінку іпотечного майна.

У договорі купівлі-продажу від 16.09.2014 року в п. 3 зазначено, що оціночна (ринкова) вартість нерухомого майна на день відчуження складає суму в розмірі 303371,00 грн., що встановлено Висновком про вартість майна, який зроблено ТзОВ «Байт» від 10.09.2014 року.

Як зазначено в ч. 6 ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (у редакції на час укладення правочину), у разі невиконання умови по встановленню ціни продажу предмета іпотеки, іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно із пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Тобто, дана норма передбачає лише механізм відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. І, у всякому разі, це не є підставою для визнання правочину недійсним за даної обставини.

Оскільки, предмет іпотеки було продано за оціночною (ринковою) вартістю нерухомого майна на день відчуження, то й доводи із цього приводу є безпідставними, а тим більше, що позивачки за первісним позовом не надали своєї оцінки майна.

В апеляційній скарзі позивачки за первісним позовом зазначали, що суд стягнув із ОСОБА_1 грошові кошти в іноземній валюті.

Виходячи зі змісту розписки від 27.06.2014 року, написаної ОСОБА_1, вона отримала від ОСОБА_4 в борг суму в розмірі 16300,00 дол. США, готівкою, і зобовязується повернути позику 27.07.2014 року, а.с. 169.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності їх учасників, а свобода договору є однією із засад цивільного законодавства (ст. 1 ч. 1, ст. 3 ч. 1 п. 3 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ст. 319 ч.ч. 1 -3 ЦК України).

Та в ч. 1 ст. 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Та абзацом 1 ч. 1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 1 ст. 509 ЦК України передбачено, що зобовязанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що, звичайно, ставляться (ст.ст. 525, 526 ЦК України).

З розписки від 27.06.2014 року написаної ОСОБА_1 слідує те, що вона отримала від ОСОБА_4 в борг суму позики в розмірі 16300,00 дол. США, готівкою, і зобовязується повернути таку 27.07.2014 року. Укладання договору позики між громадянами в іноземній валюті не заборонено законом, правомірність правочину презюмується і такий є обовязковим для виконання сторонами (ст.ст. 204, 629 ЦК України).

Так, ч. 2 ст. 192, ч. 2 ст. 524 і ч.ч. 2, 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобовязання в іноземній валюті. Якщо в зобовязанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом, чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобовязаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У зазначених нормах ідеться про те, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Сторони в зобовязанні можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті. Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобовязаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Тоді як у спірних правовідносинах, сторони правомірно визначили зобовязання між собою саме в іноземній валюті, а не в грошовому еквіваленті до іноземної валюти. Між сторонами має місце позика в грошовій сумі, якою є іноземна валюта.

Виходячи із принципів рівності сторін у цивільних відносинах, праву позикодавця, який у спосіб, що не заборонений законом, а, отже, правомірно надав позику в іноземній валюті відповідає обовязок позичальника виконати зобовязання відповідно до його дійсного змісту. Протилежне суперечить вищезазначеним принципам цивільних відносин і порушує вимоги закону та умови договору, оскільки означає протиправне втручання у повноваження власника та односторонню зміну зобовязання без згоди позикодавця.

Отже, ОСОБА_1 має перед ОСОБА_4 зобовязання по поверненню отриманих грошових коштів у такій самій грошовій сумі, якою являється сума у розмірі 16300,00 дол. США. Тобто, праву отримання грошових коштів у іноземній валюті, що не заборонено ЦК України, кореспондує обовязок повернення грошових коштів у іноземній валюті.

Також у ч. 3 ст. 49 ЗУ «Про виконавче провадження» від 02.06.2016, № 1404-VIII щодо виконання рішень під час обчислення боргу в іноземній валюті зазначено певну особливість, яка полягає в тім, що у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця.

Крім цього, слід зазначити, що в супереч вимог ч. 3 ст. 10 ЦПК України, ОСОБА_1 у ході судового розгляду суду першої інстанції не заперечувала зустрічний позов із тих підстав, що позивач за зустрічним позовом просить стягнути з неї грошову суму в іноземній валюті.

Тому, доводи апеляційної скарги із цієї обставини не відповідають тим вимогам, які заявлені позивачем за зустрічним позовом у суді першої інстанції.

Стосовно доводів скарги, які стосуються розрахунку боргу за зустрічним позовом. То із цього приводу колегія суддів дійшла до думки, що розрахунок наведений у тексті зустрічного позову, обґрунтовано належним чином.

Наявна в матеріалах справи розписка про позику й Договір від 02.07.2014 року про заміну сторони у кредитному договорі № 02-1/3к-21 від 01.06.2012 року не оспорені ОСОБА_1 в судовому порядку, де зазначено відповідні суми, а.с. 104, 169.

А звідси, надлишок від продажу предмета іпотеки становить суму в розмірі 129211,92 грн. (303317,00 174105,08). Враховуючи, що станом на 16.09.2014 року курсу НБУ становить суму 12,98 грн., то вартість 16300,00 доларів США становить суму в розмірі 211574,01 грн. (16300,00 х 12,98). Отже, за ОСОБА_1 рахується заборгованість перед ОСОБА_4 в сумі 82362,09 грн. (211574,01 129211,92), та коли, 82362,09 грн. : на 12,98 грн. = 6345,31 дол. США.

У даному випадку можна застосувати приписи ст. 601 ЦК України, та вийти на таку суму шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, зменшивши зобовязання ОСОБА_1 по позиці до суми 6345,31 дол. США.

Виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає цивільні справи не інакше як у межах заявлених фізичною особою вимог і на підставі доказів сторін. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, ч.ч. 1, 2 ст. 11 ЦПК України.

У зустрічній заяві про стягнення грошового боргу, ОСОБА_4 зазначив відповідачами ОСОБА_1 і ОСОБА_2, але в прохальній частині позову просив суд стягнути заборгованість тільки з ОСОБА_1. Тобто, не дивлячись на те, що відповідачами у справі зазначено дві особи, проте, матеріально-правова вимога стосується тільки одного відповідача, яким є ОСОБА_1.

Виходячи з даних обставин, суд першої інстанції й вирішив зустрічний позов до обох відповідачів, але матеріально-правову відповідальність, поклав лише на ОСОБА_1 як того просив ОСОБА_4. А та обставина, що в резолютивній частині рішення суду зазначено, що зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 і ОСОБА_2, задоволити. Являється формальною обставиною, яка не впливає на права ОСОБА_2, так-як суд першої інстанції своїм рішення не покладав на неї матеріально-правову відповідальність перед ОСОБА_4, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може слугувати підставою для скасування судового рішення.

Позаяк доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та вище наведеного, а тому колегія суддів у відповідності до вимог передбачених ст. ст. 213, 308 ЦПК України дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Ураховуючи наведене та керуючись вимогами статей 307, 308, 314, 315 і 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відхилити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 01 серпня 2016 року, залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня набрання нею законної сили.

Головуючий : _______

Судді : _______

_______