Рішення № 64660017, 31.01.2017, Енергодарський міський суд Запорізької області

Справа № 316/1552/16-ц

Провадження № 2/316/91/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(повний текст)

"31" січня 2017 р. м.Енергодар

Енергодарський міський суд Запорізької області, у складі суду:

головуючого судді: Капустинського М.В.,

секретаря судового засідання: Терещенко О.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Енергодарі Запорізької області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф» про захист прав споживача та стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф» про захист прав споживача та стягнення коштів.

У позові зазначив, що 03.09.2016 року між ним та відповідачем - ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» було підписано договір № 0353 фінансового лізингу з додатками за таких обставин:

З метою придбання автомобіля, позивач шукав оголошення про продаж в Інтернет-мережі. Натрапив на привабливе оголошення про продаж KIA Rio у місті Павлоград, Дніпропетровської області. Зателефонувавши за вказаним у об'яві телефоном, ОСОБА_1 отримав пропозицію прибути до Павлограда. По прибутті за вказаною адресою, одразу повідомили, що потрібно внести предплату 68000 грн., і через три дні автомобіль буде за нашою адресою, доставка безкоштовна. Менеджер виписала квитанцію на оплату та направила в банк, а сама повідомила, що тим часом буде заповнювати договір. Сплативши у Павлоградському відділенні № 4 ПАТ КБ ПриватБанк 68000 грн., ОСОБА_1 повернувся до офісу та показав квитанцію менеджерові. Договір був уже готовий, позивачу показали, де його підписати та швиденько склали усі папери у файл, менеджер наказала їхати додому та чекати на доставку автомобіля, який приженуть через три дні. Коли через три дні автомобіль не доставили, а телефони, за якими позивач натрапив на компанію Авто Лайф перестали відповідати, ОСОБА_1 вирішив розірвати договір.

Проконсультувавшись із юристами та керуючись ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів», 09 вересня 2016 року позивач направив на зазначену у договорі адресу ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» заяву про розірвання договору з вимогою про повернення сплачених коштів у зв'язку із розірванням договору.

Проте станом на дату подання позовної заяви відповідач дій щодо повернення сплачених позивачем на користь відповідача коштів не вчинив. Повідомлення про розірвання договору з вимогою повернути кошти позивач направив відповідачеві 09 вересня 2016 року. 30 днів, протягом яких відповідач мав повернути позивачу сплачені кошти, з моменту направлення вимоги минули 08 жовтня 2016 року. Враховуючи, що відповідачем сплачена за договором сума коштів позивачу частково повернута 01.11.2016 року у розмірі 35360 грн., а ось залишок 32640 грн. до теперішнього часу не повернутий, позивач, уточнивши свої вимоги, зазначив, що має місце прострочення передбаченого законом обов'язку відповідача з повернення йому коштів, яке становить на суму 68000 грн. з 09 жовтня 2016 року (30 днів з дня направлення вимоги) по 31 жовтня 2016 року - 23 дні. А на залишок суми 32640 грн. з 01 листопада 2016 року (з моменту часткового повернення коштів) на час подання цієї заяви 11 листопада 2016 року - 11 днів. Тобто, ОСОБА_1 загалом було сплачено відповідачеві 68000 грн. (+комісійній сбір банку 680 грн.), 1% від цієї суми становить 680 грн., а неустойка за 23 дні - 15640 грн. Далі, з 01.11.2016 року сума боргу становить 32640 грн., 1% від цієї суми - 326.40 грн., а неустойка за 11 днів - 3590.40 грн. Усього, стягненню з останнього на мою користь підлягає сума 52550.40 грн. (32640 + 680 + 15640 + 3590.40). на час подання цієї заяви 11 листопада 2016 року.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та представник позивача позовні вимоги підтримали.

Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф» та їх представник ОСОБА_4 позовні вимоги не визнали у повному обсязі та надали письмові заперечення в яких просили справу розглядати за їхньої відсутності (а.с. 59)

Заслухавши пояснення позивача на заперечення доводів скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість в межах доводів скарги та позовних вимог, заявлених у суді, суд дійшов висновку, що скарга підлягає задоволенню виходячи із наступного.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Пунктом 5 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг віднесено до фінансових послуг. Водночас, відповідно до п.п. 3, 17, 19, 22 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» діяльність відповідача з надання послуг фінансового лізингу в частині надання цих послуг фізичним особам, які є споживачами, підпадає під дію Закону України «Про захист прав споживачів».

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу №0353 (а.с. 4-16) укладено між позивачем та відповідачем у місті Павлоград, Дніпропетровська область, що доводиться копією банківської квитанції про сплату у день його підписання саме у Павлоградському відділенні № 4 ПАТ КБ ПриватБанк (а.с.16). Згідно ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації. Як вбачається із договору, юридичною адресою ТОВ «ЛК «Авто Лайф» значиться: м. Київ, вул. Лінійна, 17, офіс 107. Та ж сама адреса зазначена як місцезнаходження відповідача і у ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (відомості якого є загальнодоступними на сайті Міністерства юстиції України https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch).

Відповідно до п.п. 6, 9, 26 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» договір, укладений поза торговельними або офісними приміщеннями, - договір, укладений із споживачем особисто в місці, іншому ніж торговельні або офісні приміщення продавця. За визначеннями наведених норм:

- офісне приміщення - будь-яке приміщення (будівля тощо), в якому знаходиться суб'єкт господарювання або його філія, або його структурний підрозділ, або представництво. Відповідно до ст.ст. 93, 95 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації; відомості про філії, представництва та інші структурні підрозділи також мають бути внесені до державного реєстру.

Згідно витягу ЄДР підприємств з сайту Міністерства юстиції України та із договору фінансового лізингу вбачається адреса реєстрації відповідача - м. Київ, вул. Лінійна, 17, офіс 107. Таким чином, «офіс» у м. Павлоград - не є офісним приміщенням (приміщенням, у якому знаходиться суб'єкт господарювання) ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф», так як не є його зареєстрованим місцезнаходженням, рівно як не є внесеним до державного реєстру його структурним підрозділом. Цей факт підтверджується витягом ЄДР підприємств з сайту Міністерства юстиції України, із якого вбачається, що за ТОВ «Лізингова компанія «Авто Лайф» - відокремлених структурних підрозділів - не зареєстровано. Отже, договір укладено поза місцем реєстрації відповідача, а відтак поза його офісним приміщенням.

Враховуючи, що діяльністю відповідача є надання послуг, а не реалізація товару, то й «торговельне приміщення» для такої діяльності не є необхідним, у зв'язку з чим до виниклих правовідносин достатньо застосування поняття укладання договору поза офісним приміщенням. Отже, є повністю доведеним факт укладання договору поза місцезнаходженням відповідача, який зареєстрований у місті Києві та одночасно не має зареєстрованих відокремлених підрозділів ні у Павлограді ні у будь-яких інших місцях.

Ч. 3 і 4 статті 12 Закону України «Про захист прав споживачів» закріплено, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом чотирнадцяти днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельними або офісними приміщеннями чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору.

Також судом встановлено, що ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф» направив повідомлення про розірвання договору (а.с. 17-18) протягом 14 днів з часу його підписання та свою вимогу про повернення сплачених коштів обґрунтував нормами Закону України «Про захист прав споживачів». Але відповідач проігнорував вимоги закону, чим порушив моє право, передбачене п. 4 статті 12 Закону України «Про захист прав споживачів».

Згідно ст.ст. 5, 21, ч. 8 ст. 18, ч. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» держава забезпечує споживачам захист їх прав; захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом; нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача; під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити із припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.

Зважаючи на викладене, сплачені ОСОБА_1 на користь відповідача кошти підлягають поверненню на підставі ч.ч. 3, 4 ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів». Водночас, згідно ч. 9 зазначеної норми матеріального права якщо всупереч вимогам цієї статті протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожний день затримки повернення грошей.

З відповіді відповідача №118 на заяву позивача про розірвання договору та повернення коштів (а.с. 80) випливає, що договір розірвано 19.09.2016 року. Із цієї ж відповіді відповідача вбачається відмова останнього повернути кошти в повному обсязі з посиланням на п. 12.1 ст. 12 договору. Відповідач зазначає, що поверненню підлягає тільки сума 35360 грн., яку він повернув 01.11.2016 року, а залишок коштів 32640 грн. дотеперішнього часу не повернутий.

В такому випадку ст. 627 ЦК України зобов'язує у будь-яких договорах, учасником яких є споживач - враховувати законодавство про захист прав споживачів. Стаття 12 Закону України «Про захист прав споживачів» гарантує право споживача на розірвання договору, укладеного поза торговельним або офісним приміщенням та повернення сплачених за таким договором коштів за умов дотримання порядку та строків, передбачених у цій нормі (і який мною дотримано). П. 12.1 ст. 12 договору фінансового лізингу щодо неповернення сплаченої комісії за організацію та часткового повернення авансу у якості штрафу - суперечить ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів», так як звужує право споживача, встановлене законом. Крім того, встановлене договором неповернення коштів суперечить ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка проголошує: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Отже, за умов суперечності п. 12.1 ст. 12 договору вимогам закону, має бути застосовано саме закон, який має вищу юридичну силу над договірними умовами, а також в силу ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, яка є нормою прямої дії та передбачає позбавлення власності лише на умовах, передбачених законом.

Щодо заперечень відповідача проти застосування ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів», так як він не є продавцем/реалі затором товару, а надає фінансові послуги, а також застосування зазначеного закону взагалі, так як він є загальним по відношенню до законодавства про фінансовий лізинг, суд критично оцінює зважаючи на наступне.

Стаття 12 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями споживач має право розірвати договір за умови повідомлення про це продавця (виконавця) протягом чотирнадцяти днів з дати одержання документа, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельними або офісними приміщеннями чи прийняття продукції або першої поставки такої продукції, за умови, що така продукція є річчю, а прийняття чи поставка продукції відбувається пізніше часу одержання споживачем документа на їх продаж. У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) повинен повернути сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору.

При цьому, згідно п. 19 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб. Отже послуги (у т.ч. і фінансові) також є продукцією.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Згідно ст.ст. 5, 21, ч. 8 ст. 18, ч. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» держава забезпечує споживачам захист їх прав; захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом; нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача; під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити із припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває.

В узагальненні Верховним Судом України судової практики з розгляду цивільних прав про захист прав споживачів від 01.02.2013 року зазначено: «В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов'язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами».

Аналогічну позицію висловив Конституційний Суд України у своєму рішенні по справі № 15-рп/2011 від 10.11.2011 року: «Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу(ЦК). Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Цивільного Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому послуги».

Пряме застосування до правовідносин договору фінансового лізингу, стороною якого є фізична особа, Закону України «Про захист прав споживачів» також відображено у обов'язкових до застосування правових позиціях ВСУ по справі № 5-2766цс15 від 16.12.2015 року, по справі № 6-3020цс15 від 11 травня 2016 року та по справі № 6-330цс16 від 8 червня 2016 року.

Таким чином, Закон України «Про захист прав споживачів» регулює правовідносини сторін будь-якого договору, учасником якого є споживач, у тому числі і визначає права споживачів будь-якого договору, укладеного поза торговельним або офісним приміщенням. До таких прав закон відносить і право на розірвання договору споживачем протягом 14 днів після його укладання, що спростовує твердження представника відповідача про те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не регулює правовідносин у сфері укладання, виконання та розірвання договорів фінансового лізингу.

Правильність наведеної позиції також підтверджується наявними у справі матеріалами судової практики судів апеляційної та касаційної інстанцій.

Аналізуючи справу, суд має висновок, що у даному випадку має місце добросовісне сподівання позивача на настання очікуваних (прогнозованих) правових наслідків користування/розпорядження рухомим майном, чого не сталося всупереч ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка проголошує: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Відповідно до ст. 26, ч. 1 ст. 27 Віденської Конвенції 1986 року «Про право міжнародних договорів», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ЦК України та ст. 3 Закону України «Про захист прав споживачів» Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод та практика ЄСПЛ є частиною національного законодавства та застосовується судами при розгляді справ як джерело права.

Керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 57-60, 208-209, 212-215, 293, 294 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Вимоги уточненої позовної заяви ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф» про захист прав споживача та стягнення коштів - задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф» на користь ОСОБА_1 сплачені за договором фінансового лізингу № 0353 від 03.09.2016 року грошові кошти та неустойку у загальному розмірі 52550 (п'ятдесят дві тисячі п'ятсот п'ятдесят) гривень 40 (сорок) копійок у зв'язку із розірванням договору укладеного поза торгівельним або офісним приміщенням.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Авто Лайф», на користь держави, судовий збір в розмірі 640 (шістсот сорока) гривень 00 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення суду виготовлено 03.02.2017 року.

Суддя: М. В. Капустинський