Ухвала суду № 64605298, 31.01.2017, Апеляційний суд Сумської області

Справа №583/757/16-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Ярошенко Т. О.Номер провадження 22-ц/788/298/17 Суддя-доповідач - Хвостик С. Г. Категорія - 21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2017 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Хвостика С. Г.,

суддів - Левченко Т. А. , Собини О. І.

за участю секретаря - Пархоменко А.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Апеляційного суду Сумської області апеляційну скаргу ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4

на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 19 грудня 2016 року

в цивільній справі за позовом ОСОБА_5, правонаступником якого залучений ОСОБА_6, до ОСОБА_3 про визнання договору дарування квартири недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, -

в с т а н о в и л а:

10 березня 2016 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зазначеним позовом, який остаточно уточнив 21 квітня 2016 року і збільшив позовні вимоги, мотивуючи його тим, що в 1966 році він виїхав на постійне місце проживання в м. Владивосток, Російської Федерації, де довгий час проживав. Будучи пенсіонером за віком та ветераном праці, з 2005 року на підставі загального захворювання він отримав статус інваліда 3 групи безстроково, а досягнувши 79 років, залишився одиноким, тому у 2014 році переїхав на проживання до України, придбавши жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1, у приватну власність, в якій зареєструвався 05 листопада 2014 року.

Оскільки він часто хворів, то його племінниця ОСОБА_3 стала до нього проявляти активність, доглядала за ним, забравши його до себе, де він проживав спочатку в будинку. В послідуючому, вони домовилися відвідати нотаріуса, як вважав позивач, для оформлення договору довічного утримання, так як він потребував стороннього догляду за віком та станом здоров'я, тому вирішив, що квартира перейде у власність відповідачки після його смерті, а до того вона буде здійснювати його утримання.

Оформленням договору займалася ОСОБА_3, якій він довіряв, однак при укладанні договору в нотаріуса він погано себе почував, перебував у пригніченому стані. Крім того, будучи в такому похилому віці без окулярів, він не міг прочитати зміст договору, який був складений українською мовою, якою він не достатньо володіє, тому, підписуючи договір, вважав, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 його утримуватиме, а після його смерті квартира перейде їй у власність, як відповідна винагорода. Копії договору та документів на квартиру йому не видали, їх отримала ОСОБА_3

Спочатку відносини у них були добрі, однак згодом, не дивлячись на хворобливий стан, його переселили в літню кухню, де умови проживання йому не подобались. Відтоді, ставлення до нього погіршилося, виникали непорозуміння, він не був забезпечений нормальним харчуванням, погіршився стан його здоров'я, в зв'язку з чим в листопаді-грудні 2015 року він лікувався у лікарні, де його відвідував інший племінник ОСОБА_6, якому він розповів про свої проблеми.

Після лікарні він вирішив повернутися у свою квартиру, але ОСОБА_3 повідомила, що та квартира йому не належить. Однак, він не бажав позбавляти себе при житті жилого приміщення, яке було його єдиним житлом, в якому він був зареєстрований. Також не було його волевиявлення на відчуження квартири при житті, так як він погодився на укладення договору довічного утримання і вважав, що квартира при житті належить йому, а виявилось, що він залишився без належного утримання та допомоги, а також без житла. Вважав, що його право порушено, так як підписуючи в нотаріуса договір дарування квартири, в силу похилого віку та стану здоров'я, неправильно сприймав істотні умови договору, оскільки діяв під впливом помилки, так як, укладаючи договір, він мав на меті відчужити квартиру лише після смерті. Також неправильно сприймав істотні умови угоди щодо безоплатності та неможливості в подальшому користуватися і володіти нерухомим майном.

Таким чином, позивач просив визнати недійсним договір дарування з моменту його укладення та державної реєстрації, як укладений під впливом помилки, із застосуванням наслідків недійсності правочину шляхом повернення сторін у попередній стан.

Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 19 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_5, правонаступником якого залучений ОСОБА_6, задоволено повністю.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, та ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, від 04 лютого 2015 року, зареєстрований в реєстрі НОМЕР_4, посвідчений приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Ковальчук В.М.

Скасовано реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, номер у реєстрі прав власності на нерухоме майно НОМЕР_5 (витяг про державну реєстрацію прав від 04 лютого 2015 року), проведену на підставі договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 від 04 лютого 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за НОМЕР_4, посвідченого приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Ковальчук В.М.

Стягнуто з ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, на користь ОСОБА_6, ідентифікаційний номер НОМЕР_3, понесені судові витрати в розмірі 5978,10 гривень.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті за ухвалою Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 22 червня 2016 року, у вигляді накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначене рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Вважає, що суд невірно трактував покази позивача, які були надані ним за життя в судовому засіданні, а також безпідставно в основу рішення поклав покази свідків з боку позивача. Крім того, зазначає, що судом не були встановлені причини щодо того, чому позивач покинув будинок відповідачки. Також відповідач посилається на те, що справу в суді першої інстанції було розглянуто без участі відповідачки, у зв'язку з чим вона не змогла надати додаткові докази для спростовування вимог позову, та на безпідставність стягнення на користь позивача всієї заявленої суми витрат на правову допомогу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін та їх представників, вивчивши матеріали справи і перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 04 лютого 2015 року між позивачем та відповідачкою було укладено договір дарування належної позивачу на праві власності квартири АДРЕСА_1, за яким ОСОБА_5 передає майно у власність ОСОБА_3 безоплатно (т.1, а.с.105-106, 107, 104) і того ж дня була проведена реєстрація права власності на квартиру за відповідачкою (т.1, а.с.77).

В той же час, реєстрація місця проживання у ОСОБА_5 залишилась попередня, тобто: квартира АДРЕСА_1 (т.1, а.с.110, 112).

Також ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, був пенсіонером за віком, ветераном праці, а з 2005 року на підставі загального захворювання він отримав статус інваліда 3 групи безстроково, що підтверджується копією довідки (серія МСЄ- 2004 № 5807848 від 17.10.2005), виданої Державною службою медико-соціальної експертизи Російської Федерації.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер і спадщину за заповітом прийняв ОСОБА_6

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_5, виходив із того, що оспорюваний договір порушує права позивача, який в силу похилого віку і стану здоров'я, укладаючи договір, мав на меті відчуження на користь відповідачки квартири, яка була його єдиним житлом, лише за умови довічного утримання, і, якби не помилка у правовій природі правочину та його правових наслідках, то спірний договір не було б укладено. Крім того, судом установлено, що деякий час після укладення оспорюваного правочину відповідачка здійснювала догляд за позивачем.

Підстави для визнання договорів недійсними визначені ЦК України. Такі підстави є спільними при визнанні недійсним будь-якого правочину і договір дарування не є виключенням.

Відповідно до ст. 215 ЦК України правочин є недійсним у разі недодержання сторонами при його укладанні вимог, що встановлені законом. Крім того, законом встановлено конкретні випадки, при настанні яких правочин може бути визнаний недійсним у судовому порядку. Так, згідно зі статтею 229 ЦК України недійсним правочином визнається правочин, вчинений особою помилково.

Згідно із ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

З роз'яснень, які викладено в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року за № 9, убачається, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом (ч.1 ст.229 ЦК).

Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту ст.ст.203, 717 ЦК, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір дарування є правочином, тобто це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Він має відповідати положенням ст. 203 ЦК України.

Аналіз наведених норм права та встановлених обставин у справі дає підстави стверджувати, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Вказаної правової позиції дійшов Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

З пояснень допитаного в суді першої інстанції в якості свідка лікаря-терапевта ОСОБА_8 вбачається, що відповідачка здійснювала за позивачем належний догляд, якого той потребував через складне захворювання, що супроводжувалось депресивним станом, відчуттям страхів, особливо в нічний час.

У розмові ОСОБА_5 йому повідомив, що свою квартиру подарував відповідачці.

Обставини щодо того, що ОСОБА_5 страждав серцево-судинними захворюваннями, переніс інсульт і потребував догляду також вбачається з показів допитаної в суді апеляційної інстанції свідка ОСОБА_9, яка була його племінницею.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що після укладення оспорюваного договору дарування позивач ОСОБА_5 не втратив інтересу до спірної квартири, так як періодично приїздив у те жиле приміщення; залишався бути там зареєстрованим, як у місці свого проживання; тобто, передача квартири фактично не відбулась; в силу свого похилого віку та за станом здоров'я він потребував стороннього догляду, який йому надавала відповідач; звернувшись до суду з позовною заявою про визнання спірного договору дарування недійсним в силу ст.229 ЦК України, ОСОБА_5 стверджував, що він не розумів, що вчиняє договір дарування, а не договір довічного утримання.

Все зазначене вказує на те, що позивач неправильно сприймав фактичні обставини правочину та вважав, що з ним був укладений саме договір довічного утримання.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Однак, позивач, як особа похилого віку, який за станом здоров'я потребував стороннього догляду, погодився передати своє нерухоме майно у власність ОСОБА_3 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним та відповідачкою.

Отже, суд першої інстанції правильно встановив, що при укладенні договору дарування позивач вважав, що укладає договір довічного утримання, тобто помилявся щодо правової природи і наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, тому його висновок про визнання оспорюваного правочину недійсним ґрунтується на вимогах ст.229 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно послався на покази свідків не заслуговують на увагу колегії суддів, так як правильність висновку суду про визнання договору дарування жилого приміщення недійсним базується не тільки на показах свідків, даних в судовому засіданні суду першої інстанції, а й тих, які були допитані судом апеляційної інстанції, яким дана належна оцінка, а також на письмових доказах, а всі ці встановлені обставини вказують на наявність помилки з боку позивача стосовно неправильного сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору.

До посилань в апеляційній скарзі на те, що суд не з'ясував причин того, чому позивач не став проживати вдома у відповідачки, колегія суддів відноситься критично, так як вони не впливають на рішення суду про задоволення позову.

Що стосується тверджень в апеляційній скарзі про безпідставність стягнення з відповідачки суми витрат на правову допомогу, то вони є помилковими, оскільки матеріалами справи доведено, що фахівець в галузі права ОСОБА_10 фактично надавав правову допомогу позивачу та його правонаступнику, залученому судом до справи після смерті ОСОБА_5, а судом першої інстанції зроблений правильний розрахунок щодо суми стягнення витрат на правову допомогу, до того ж, відповідачкою розмір стягнення не спростований.

Таким чином, колегія суддів вважає, що й інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять нових даних, які б давали підстави для скасування чи зміни ухваленого судом рішення. Отже, правильно встановивши фактичні обставини справи, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому апеляційну скаргу необхідно відхилити.

Керуючись ст.ст.307 ч. 1 п.1; 308; 314 ч.1 п.1; 315 ЦПК України, колегія суддів -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 19 грудня 2016 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу може бути оскаржена протягом двадцяти днів у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий -

Судді -