Постанова № 64603385, 07.02.2017, Галицький районний суд м. Львова

Справа № 461/208/17

Категорія 3

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.02.2017 року м.Львів

Галицький районний суд м.Львова в складі:

головуючого судді Лялюк Є.Д.

при секретарі Станкевич Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ у Львівській області про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до ГУ ПФУ у Львівській області про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії. Свої вимоги мотивує тим, що він з 08 грудня 2015 року є пенсіонером МВС України по лінії Національної поліції, перебуває на пенсійному обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Львівській області та отримує довічну щомісячну пенсію за вислугу років в порядку та на умовах Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ. Керуючись приписами ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», згідно протоколу ГУ ПФУ у Л/о за пенсійною справою № 1313013643, з 08.12.2015 позивачеві була призначена (та по серпень 2016 року включно виплачувалась відповідачем) пенсія у розмірі 67 % відповідної суми грошового забезпечення (що у грошовому еквіваленті складало 8 724 грн. 95 коп.). Однак сума пенсії за вересень 2016 року, перерахована відповідачем на картковий рахунок позивача в «Ощадбанку», склала 8 073 грн. 83 коп., чим була фактично зменшена на 651 грн. 12 коп. або на 5% відповідної суми грошового забезпечення. Просить позов задоволити. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, скасувати розпорядження Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок та виплату пенсії.

Позивач в судове засідання на з'явився, надав до суду письмову заяву про слухання справи без його участі, просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача, належним чином повідомлений про дату, час та місце слухання справи до суду не прибув, про причини неявки не повідомив. Суд вважає за можливе проводити розгляд справи у відсутності представників відповідачів на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши письмові документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що з 29.04.1993 по 07.12.2015 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ та Національній поліції, що підтверджується записами в трудову книжку серії БТ-ІІ № 4339924 та довідкою про проходження служби.

02.07.2015 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Національну поліцію» № 580-VIII (далі ЗУ «Про Національну поліцію»), який згідно п.1 його розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування. Оскільки ЗУ «Про Національну поліцію» був опублікований 06.08.2015 в газеті «Голос України» (№141-142), тому датою набрання ним чинності та одночасно датою втрати чинності Законом України «Про міліцію» є дата 07.11.2015 р.

07.12.2015 підполковник поліції ОСОБА_1 був звільнений зі служби в поліції через хворобу на підставі п.2 ч.1 ст. 77 ЗУ «Про Національну поліцію» наказом Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУНП у Л/о) від 07.12.2015 № 115 о/с, яким позивачу було установлено вислугу років на день звільнення у календарному обчисленні - 24 роки 06 місяців 01 день.

Підставою звільнення позивача з поліції саме через хворобу, стало свідоцтво про хворобу № 524 від 25.11.2015 видане військово-лікарською комісією ГУМВС України у Львівській, відповідно до постанови якої у підполковника поліції ОСОБА_1 було виявлено захворювання, пов'язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ (п. 11 свідоцтва про хворобу) та він визнаний непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час (п. 12 свідоцтва про хворобу).

Оскільки позивач був звільнений зі служби в поліції через місяць після набуття чинності ЗУ «Про Національну поліцію», тому норми вищевказаного закону у повному обсязі розповсюджувались на ті правовідносини, які регулювались ним на день звільнення позивача. Зокрема ст. 102 ЗУ «Про Національну поліцію» встановлювала, що пенсійне забезпечення поліцейських здійснюється в порядку та на умовах, визначених ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Оскільки позивач на день звільнення з поліції мав вислугу більше 22 календарних роки та 6 місяців, тому відповідно до п. «а» ст. 12 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» він набув право на призначення йому пенсії за вислугу років за вищевказаним спеціальним пенсійним законом.

Розміри пенсій за вислугу років встановлені ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зокрема для позивача розмір пенсії прямо встановлений пунктом «а» вищевказаної статті, а саме: особам, звільненим зі служби в поліції на підставі пунктів 2, 3 частини першої статті 77 ЗУ «Про Національну поліцію» - 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення і за кожний рік вислуги понад 20 років - 3 проценти відповідних сум грошового забезпечення. Слід підкреслити, що у даному пункті наведений вичерпний перелік обставин, які мають юридичне значення для встановлення розміру пенсії позивачу у відсотках. а саме: конкретний пункт звільнення статті 77 ЗУ «Про Національну поліцію» та наявна вислуга років, натомість жодних інших додаткових умов для визначення розміру пенсії позивачу цей пункт не містить.

Таким чином, позивач звільнений з поліції саме на підставі пункту 2 частини першої статті 77 ЗУ «Про Національну поліцію», а його вислуга років на день звільнення у календарному обчисленні становила повних 24 роки, тому відповідно до приписів пункту «а» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», розмір пенсії позивача мав становити 67% відповідної суми грошового забезпечення (55% + 12%).

23.12.2015 р. матеріали для призначення пенсії позивачу були скеровані уповноваженим структурним підрозділом - Управлінням фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП у Л/о (далі - УФЗБО ГУНП у Л/о) до ГУ ПФУ у Л/о супровідним листом № 14/225.

Керуючись приписами ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», згідно протоколу ГУ ПФУ у Л/о за пенсійною справою № 1313013643, з 08.12.2015 позивачеві була призначена (та по серпень 2016 року включно виплачувалась відповідачем) пенсія у розмірі 67 % відповідної суми грошового забезпечення (що у грошовому еквіваленті складало 8 724 грн. 95 коп.).

Однак сума пенсії за вересень 2016 року, перерахована відповідачем на картковий рахунок позивача в «Ощадбанку», склала 8 073 грн. 83 коп., чим була фактично зменшена на 651 грн. 12 коп. або на 5% відповідної суми грошового забезпечення.

Крім того, 09.09.2016 р. позивачем було отримано письмове повідомлення ГУ ПФУ у Л/о від 02.09.2016 № 3666/03-29 про перерахунок пенсії, зі змісту якого вбачається, що оскільки в матеріалах пенсійної справи позивача міститься свідоцтво про хворобу, у якому не зазначено інформацію про непридатність до служби в поліції (як це передбачено п. 2 ч. 1 ст. 77 ЗУ «Про Національну поліцію»), з 01 вересня 2016 року розмір його пенсії складає 62 % грошового забезпечення. Водночас вищевказаним повідомленням, з метою подальшого отримання пенсії в розмірі 67 %, позивачеві запропоновано привести у відповідність до законодавства наявні військово-лікарські документи.

Будучи не згідним зі зменшенням щомісячної суми пенсії на 5% із вищевказаної підстави, позивач був змушений в порядку досудового врегулювання даного спору звернутись до ГУ ПФУ у Л/о за роз'ясненнями з відповідним інформаційним запитом.

У відповіді на вищевказаний інформаційний запит від 25.10.2016 р. № 10227/03-25 відповідач підтверджує, що з 08.12.2015 р. позивачу було призначено пенсію за вислугу років відповідно до ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в розмірі 67 % відповідних сум грошового забезпечення. Однак оскільки у свідоцтві про хворобу позивача зазначено «непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час», тобто військово-лікарською комісією не прийнято рішення про його непридатність до служби в поліції, з 01.09.2016 р. пенсійну виплату останнього приведено, на думку відповідача, у відповідність до чинного законодавства та обчислено в розмірі 62% грошового забезпечення згідно розпорядження від 22.08.2016 р. Підставою для перерахунку пенсії у вказаному розпорядженні зазначено «уточнення причини звільнення». Крім цього у відповіді на інформаційний запит відповідач повторно зобов'язує позивача для призначення йому пенсії в розмірі 55% за 20 років вислуги привести його військово-медичні документи (свідоцтво про хворобу) у відповідність до п. 2 ч. 1 ст. 77 ЗУ «Про Національну поліцію».

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ст. 22 Конституції України встановлює правило, відповідно до якого конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Слід підкреслити, що зазначені вимоги Основного Закону України були дотримані законодавцем при прийнятті ЗУ «Про національну поліцію», статтею 102 якого для поліцейських не тільки збережено право на пенсійне забезпечення в порядку та на умовах ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», яке було гарантовано також працівникам міліції статтею 23-1 Закону України «Про міліцію», але й посилено соціальний захист двох категорій колишніх поліцейських - тих, які отримали хворобу під час проходження служби та тих, які досягнули граничного віку перебування на службі. Так, згідно підпункту «в» частини 6 пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про Національну поліцію», пункт «а» ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» був доповнений нормою щодо встановлення особам звільненим зі служби в поліції на підставі пунктів 2, 3 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» початкової суми пенсії не 50, а 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення, що у повній мірі розповсюджується і на позивача.

Ст. 46 Конституції України гарантує громадянам право на соціальний захист у передбачених законом випадках.. Оскільки у преамбулі ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» закріплений обов'язок держави гарантувати гідне пенсійне забезпечення особам, які мають право на пенсію за цим Законом, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист, тому право на отримання пенсії на умовах та в розмірі, встановлених спеціальним законом, гарантоване позивачеві вищевказаною нормою Конституції України, яка є нормою прямої дії.

Так, у відповідності до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються зокрема умови, норми та порядок пенсійного забезпечення. Зокрема для позивача, як вже було зазначено вище, таким законом є спеціальний закон - ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Ст. 1.1 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» встановлює, що законодавство про пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів, а зміна умов і норм пенсійного забезпечення таких осіб здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону та Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» .

Відповідно до ст. 49 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», документи про призначення пенсії розглядає орган Пенсійного фонду України і не пізніше ніж у 10-денний строк з дня їх надходження приймає рішення про призначення або про відмову в призначенні пенсії.

Аналогічні норми містить Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до ЗУ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", затверджений Постановою правління Пенсійного фонду України від 30.01.2007 № 3-1, зареєстрований в Мінюсті 15.02.2007 за № 135/13402 (далі - Порядок № 3-1).

Так, пунктом 7 Порядку № 3-1 встановлено, що для призначення пенсії за вислугу років до органів Пенсійного фонду України подаються зокрема військово-медичні документи про стан здоров'я звільненої особи.

Пунктом 16 Порядку № 3-1 встановлено, що при прийманні документів для призначення пенсії орган, що призначає пенсії, зокрема, здійснює попередню перевірку змісту і належного оформлення представлених документів.

Пунктом 17 Порядку № 3-1 встановлено, що не пізніше 10 днів після надходження заяви з необхідними для, зокрема, призначення пенсії документами, орган що призначає пенсію розглядає подані документи та приймає рішення, зокрема, щодо призначення або про відмову в її призначенні.

Оскільки ГУ ПФУ у Л/о, розглянувши документи про призначення позивачу пенсії за вислугу років, призначило йому з 08.12.2015 таку пенсію згідно пункту «а» ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в розмірі 67 % відповідної суми грошового забезпечення, тому такі дії відповідача повністю ґрунтувались на зазначеній нормі закону та відповідали вимогам Порядку № 3-1.

Відповідно до ст. 51 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», перерахунок пенсій, призначених особам, які мають право на пенсію за цим Законом, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Із даної правової норми випливає, що законне право на перерахунок пенсії позивача з 01 вересня 2016 року могло виникнути у відповідача лише за умови настання в серпні 2016 року зазначених обставин. Однак оскільки з моменту призначення пенсії позивачу у грудні 2015 року по даний час (у т.ч. і в серпні 2016 року) не виникало жодних обставин, що тягнули б за собою зміну розміру пенсії останнього, тому проведення відповідачем такого перерахунку пенсії позивача шляхом її зменшення до 62% відповідної суми грошового забезпечення на підставі внутрівідомчого документа (службового листа керівництва Фонду), суперечать вказаній нормі закону.

Слід підкреслити, що в законах України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також у Порядку № 3-1, серед переліку підстав для проведення перерахунку раніше призначених пенсій такої підстави як «уточнення причини звільнення» не міститься.

Аналізуючи вищевказані правові норми в їх сукупності можна дійти до висновку, що оскільки при призначенні пенсії позивачу відповідачем не було висунуто жодних зауважень щодо невідповідності чинному законодавству його військово-медичних документів (свідоцтва про хворобу № 524 від 25.11.2015), а позивачеві з 08.12.2015 була призначена та по серпень 2016 року включно виплачувалась пенсія у розмірі 67 % відповідної суми грошового забезпечення, тому перерахунок відповідачем з 01.09.2016 вже призначеної пенсії позивача шляхом її зменшення до 62 % відповідної суми грошового забезпечення суперечить нормам ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ЗУ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та Порядку № 3-1, тобто такий перерахунок вчинений відповідачем усупереч наданих йому повноважень.

Крім того, твердження відповідача про невідповідність чинному законодавству військово-лікарських документів позивача (свідоцтва про хворобу), яке надано у відповіді на заяву позивача, є юридично нікчемним з огляду на наступне.

Як станом на день набуття чинності ЗУ «Про Національну поліцію», так і на сьогоднішній день, в системі МВС України проведення військово-лікарської експертизи з метою, зокрема, визначення за станом здоров'я придатності до служби в органах внутрішніх справ, військової служби, здійснюється відповідно до підзаконних нормативних актів, а саме - Положення про діяльність військово-лікарської комісії в системі МВС України та Порядку проведення військово-лікарської експертизи і медичного огляду військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу в системі МВС України (далі - Порядок № 85), затверджених наказом МВС України від 06.02.2001 № 85, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.02.2001 за №164/5355.

Так, пунктами 1.63, 1.63.5 Порядку № 85 визначено, що за результатами

медичного огляду військово-лікарські комісії виносять такі постанови, зокрема: «Не придатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час».

Слід зазначити, що жодних інших подібних нормативно-правових актів, які б окремо встановлювали непридатність до служби в поліції, на сьогоднішній день в системі МВС України або Національній поліції не існує.

Тому службові особи військово-лікарської комісії при винесенні постанови про непридатність позивача до військової служби не мали права вийти за межі існуючих формулювань, якими не передбачено винесення постанови про непридатність до служби в поліції, та виклали постанову в свідоцтві про хворобу позивача у суворій відповідності до діючого Порядку № 85.

Таким чином, юридично визначальним у даних правовідносинах є сам факт захворювання, яке спричинило подальшу непридатність позивача до проходження служби, що було установлено у прямо передбачений спосіб, відповідно до діючого підзаконного нормативного акту - Порядку № 85, та зафіксовано у відповідному документі - свідоцтві про хворобу № 524 від 25.11.2015, хоча формулювання, викладене в останньому - «непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час» і містить розбіжність із формулюванням, викладеним у п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» - «непридатність до служби в поліції». Однак наявність такої розбіжності жодним чином не спростовує самого факту непридатності позивача до подальшої служби через хворобу, установленого відповідно до діючого порядку, а отже така розбіжність у формулюваннях не може слугувати підставою для зменшення відповідачем розміру належної позивачу соціальної виплати - пенсії за вислугу років, гарантованої йому Конституцією України та ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Відповідно до п.2 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованого в Мінюсті 15.01.2015 за № 40/26485, відповідач у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, а також постановами правління Фонду, у тому числі цим Положенням, та наказами Фонду. Тому, оскільки Конституція та закони України мають пріоритет над підзаконними нормативно-правовими актами, діяльність відповідача, як державного органу, повинна бути спрямована на виконання саме конституційних та законодавчих норм, а не підзаконних нормативно-правових актів (зокрема службових листів керівництва Фонду), що йдуть врозріз із такими нормами.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави. Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення, зумовлена насамперед тим, що служба в Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей Військовослужбовці та працівники правоохоронних органів також обмежені у встановлених Конституцією України правах на підприємницьку діяльність, працю та інших, пов'язаних із забезпеченням собі і своїй родині максимально досяжного (відповідно до своїх здібностей) рівня життя, та на захист своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, визначений законами України відповідно до положень статті 17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування, а особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі і своїй сім'ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум. Тобто соціальні гарантії військовослужбовців та працівників правоохоронних органів випливають з характеру покладених на них службових обов'язків у зв'язку з виконанням ними державних функцій (рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року N 7-рп/2016, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 6 липня 1999 року N 8-рп/99).

Конституційний суд України у своєму рішенні від 09.07.2007 року №6-рп/2007 зазначив, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Аналогічну правову позицію зайняв Верховний Суд України у справах щодо пенсійних виплат за спеціальним законом (рішення від 06.10.2015 № 127/11720/14-а, від 10.02.2015 № 21-630а14, від 01.07.2014 № 21-244а14, від 10.12.2013 № 21-348а13).

В Пленумі Верховного Суду України у пункті 5 постанови від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Крім того, відповідно до ч.7 ст. 9 КАС, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить з конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

На вказане звертає увагу і Європейський суд з прав людини, практика якого, як джерело права, підлягає застосуванню судами при розгляді справ, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» та ч.2 ст.8 КАС.

Так, за позицією Європейського Суду з прав людини у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.

Аналогічна позиція Європейського суду з прав людини щодо віднесення соціальних виплат до категорії майна викладена в остаточному рішенні у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), № 38677/0624 від 24 липня 2014 року. Крім того в цій справі суд також зазначив, що відмова у задоволенні законного права заявника через відсутність механізму його реалізації, становить втручання у право власності згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а через нездатність забезпечити реалізацію такого права заявника в розумні терміни, держава поклала на нього надмірний та неспіврозмірний тягар, порушивши таким чином свої зобов'язання за статтею 1 Першого протоколу.

В остаточному рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10 від 26 вересня 2014 року, Європейський суд з прав людини зазначає, що якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату в якості права на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам. Також у даному рішенні суд дійшов до висновку, що бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу.

В остаточному рішенні у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), № 23759/03 та 37943/06 від 14 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини звертав увагу, що скарги заявника на незаконність застосування у правовідносинах інструкції, яка є підзаконним актом, і незастосування декрету Кабінету Міністрів, який мав силу закону, не були задоволені національними судами, та зазначав про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд дійшов такого висновку у зв'язку з тим, що по-перше, відповідне національне законодавство не було чітким та узгодженим та, таким чином, не відповідало вимозі «якості» закону і не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли у його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

Також слід зазначити, що правовідносини щодо реалізації права позивача на отримання пенсійної виплати у встановленій сумі, основані на принципі юридичної визначеності, що не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Як свідчить позиція Європейського суду справедливості у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Незважаючи на те, що рішення Європейського суду справедливості не можуть бути застосовані в Україні в якості джерела права, однак правові позиції сформульовані у таких рішеннях можуть враховуватися адміністративними судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу (інформаційний лист ВАСУ головам апеляційних адміністративних судів від 18.11.2014 № 1601/11/10/14-14).

Тому, у даній справі дії відповідача щодо незаконного зменшення призначеної позивачу суми пенсії з 67 до 62 відсотків відповідної суми грошового забезпечення спричинила порушення прав останнього.

Вищевказані рішення ЄСПЛ, як джерела права, використані ВАСУ при ухваленні рішень в справах про соціальні виплати, звільнення з публічної служби, а також при роз'ясненні практики застосування законодавства адміністративними судами (ухвали від 06.10.2016 в справі № К/800/48748/15, від 22.09.2016 в справі № К/800/13317/16, від 25.02.2016 в справі № К/800/34717/15, від 06.10.2015 в справі № К/800/34673/15, від 17.06.2010 в справі № К-4989/08, від 23.12.2009 в справі № К-30189/06, постанова від 23.07.2015 в справі № К/800/10197/15, постанова пленуму ВАСУ від 20.06.2011 № 4).

Таким чином, аналізуючи наведені правові норми в їх сукупності, дослідивши свідоцтво про хворобу № 524 від 25.11.2015 на відповідність його вимогам Порядку № 85, можна дійти до висновку про те, що воно є належним документом, який підтверджує наявність у позивача захворювання пов'язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ, що зумовило його непридатність до військової служби та слугувало законною підставою для звільнення позивача зі служби в поліції. Тобто юридично визначальним у даних правовідносинах є факт непридатності позивача до подальшого проходження служби, який був установлений у визначений Порядком № 85 спосіб. Отже, з дня наступного за днем звільнення позивача зі служби в поліції, тобто з 08.12.2015, він набув право на отримання пенсії за вислугу років в розмірі, встановленому пунктом «а» ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а саме - 67% відповідної суми грошового забезпечення. Призначення пенсії позивачу саме у такому розмірі мало бути здійснено відповідачем відповідно до єдиної об'єктивної умови - наявності наказу ГУНП у Л/о про звільнення позивача з поліції саме на підставі п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію». Розбіжність між формулюванням, зазначеним у свідоцтві про хворобу і Порядку № 85 - «непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час» та формулюванням, викладеним у п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» - «непридатність до служби в поліції» не може бути підставою для зменшення позивачу встановленого йому розміру соціальної виплати, гарантованої Конституцією України та ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», оскільки по-перше така розбіжність не спростовує самого факту непридатності позивача до проходження служби; по-друге така розбіжність виникла не з вини позивача; по-третє така розбіжність, з огляду на практику Європейського суду з прав людини, як джерела права, не може бути причиною невиконання державним органом - ГУ ПФУ у Л/о законодавчо встановленого для нього зобов'язання з проведення позивачу соціальної виплати у розмірі 67% відповідної суми його грошового забезпечення.

Отриману відповідь ГУ ПФУ у Л/о та видання ним розпорядження від 22.08.2016 щодо обчислення з 01.09.2016 пенсії позивача в розмірі 62% грошового забезпечення, суд розцінює як незаконне зменшення відповідачем належної позивачеві суми соціальної виплати.

Крім того суд вважає, що при визначенні розміру пенсії позивачу, фактично ГУ ПФУ у Л/о може посилатись лише на приписи пункту «а» ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у зв'язку з чим зменшення розміру пенсії позивача з посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» здійснено відповідачем з помилковим розширеним тлумаченням приписів зазначеної правової норми.

Таким чином, суд враховуючи вищезазначене дійшов висновку про те, що адміністративний позов підставний та підлягає до задоволення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо зменшення до 62 процентів відповідної суми грошового забезпечення розміру пенсії за вислугу років ОСОБА_1, призначеної йому з 08 грудня 2015 року відповідно до приписів пункту «а» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в розмірі 67 процентів відповідної суми грошового забезпечення.

Скасувати розпорядження Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 22 серпня 2016 року щодо здійснення з 01 вересня 2016 року розрахунку та виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_1 в розмірі 62 процентів відповідної суми грошового забезпечення.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок та виплачувати з 01 вересня 2016 року пенсію за вислугу років ОСОБА_1 відповідно до приписів пункту «а» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», виходячи із розрахунку 67 процентів відповідної суми грошового забезпечення, а саме: за вислугу 20 років - 55 процентів відповідної суми грошового забезпечення та за кожний рік вислуги понад 20 років - 3 проценти відповідної суми грошового забезпечення, а також здійснити йому виплату недоотриманої за період з 01 вересня 2016 року суми пенсії, з урахуванням раніше проведених виплат.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (ЄДРПОУ 13814885) судовий збір в сумі 1102 грн. 42 коп.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку через Галицький районний суд м. Львова шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня проголошення постанови, а в разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Лялюк Є.Д.